Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 14

Граф сидів на отоманке між двома сусідами, які палили і розмовляли. Граф сам не палив і не говорив, а нахиляючи голову, то на один бік, то на другий, з видимим задоволенням дивився на куривших і слухав розмову двох сусідів своїх, яких він стравив між собою.

Один з тих, що говорили був цивільний, з зморшкуватим, жовчним і голеним худим обличчям, чоловік, який вже наближався до старості, хоча і одягнений, як наймодніша молода людина; він сидів з ногами на отоманці з видом домашньої людини і, збоку запустивши собі далеко в рота бурштин, рвучко втягував дим і мружився. Це був старий холостяк Шіншін, двоюрідний брат графині, злий язик, як про нього говорили в московських вітальнях. Він, здавалося, зглянувся на свого співрозмовника. Інший, свіжий, рожевий, гвардійський офіцер, бездоганно вимитий, застебнутий і причесаний, тримав бурштин у середини рота і рожевими губами злегка витягав димок, випускаючи його кільцями з красивого рота. Це був той поручик Берг, офіцер Семенівського полку, з яким Борис їхав разом в полк і яким Наталя дражнила Віру, старшу графиню, називаючи Берга її нареченим. Граф сидів між ними і уважно слухав. Найприємніше для графа заняття, за винятком гри в бостон, яку він дуже любив, було положення слухача, особливо коли йому вдавалося стравити двох балакучих співрозмовників.

— Ну, як же, батюшка, вельмишановний [mon tres honorable] Альфонс Карлич, — говорив Шіншін, сміючись і з'єднуючи (у чому й полягала особливість його мови) самі народні російські висловлювання з вишуканими французькими фразами. — Ви розраховуєте мати дохід з казни, [Vous comptez vous faire des rentes sur l'etat, ] з роти доходець отримувати хочете?

— Ні-с, Петро Миколайовичу, я тільки бажаю показати, що в кавалерії вигоди набагато менше проти піхоти. Ось тепер зметикуйте, Петро Миколайовичу, моє становище ...

Берг говорив завжди дуже точно, спокійно і чемно. Розмова його завжди стосувалася тільки його одного; він завжди спокійно мовчав, поки говорили про щось, що не має прямого до нього відношення. І мовчати таким чином він міг кілька годин, не відчуваючи і не спричиняючи в інших ні найменшого збентеження. Але тільки-но розмова стосувалася його особисто, він починав говорити розлого й з видимим задоволенням.

— Зметикуйте моє становище, Петро Миколайовичу: був би я в кавалерії, я б отримував не більше двохсот рублів в третину, навіть і в чині поручика; а тепер я отримую двісті тридцять, — говорив він з радісною, приємною посмішкою, оглядаючи Шіншіна і графа, як ніби для нього було очевидно, що його успіх завжди буде становити головну мету бажань всіх інших людей.

— Крім того, Петро Миколайовичу, перейшовши в гвардію, я на виду, — продовжував Берг, — і вакансії в гвардійської піхоті набагато частіше. Потім, самі зміркуйте, як я міг влаштуватися з двохсот тридцяти рублів. А я відкладаю і ще батькові посилаю, — продовжував він, пускаючи колечко.

— Баланс встановлений ... [La balance у est ... ] Німець на обуху молотить хлібець, як каже прислів'я, [comme dit le рroverbe, ] — перекладаючи бурштин на іншу сторону рота, сказав Шіншін і підморгнув графу.

Граф розреготався. Інші гості, бачачи, що Шіншін веде розмову, підійшли послухати. Берг, не помічаючи ні глузування, ні байдужості, продовжував розповідати про те, як переведенням у гвардію він вже виграв чин перед своїми товаришами по корпусу, як у воєнний час ротного командира можуть убити, і він, залишившись старшим у роті, може дуже легко бути ротним, і як в полку всі люблять його, і як його татко ним задоволений. Берг, мабуть, насолоджувався, розповідаючи все це, і, здавалося, не підозрював того, що у інших людей могли бути теж свої інтереси. Але все, що він розповідав, було так мило-статечно, наївність молодого егоїзму його була так очевидна, що він обеззброював своїх слухачів.

— Ну, батюшка, ви і в піхоті, і в кавалерії, всюди підете в хід; це я вам пророкую, — сказав Шіншін, ляскаючи його по плечу і спускаючи ноги з отоманки.

Берг радісно посміхнувся. Граф, а за ним і гості вийшли у вітальню.

Була та пора перед званим обідом, коли присутні гості не починають довгої розмови в очікуванні призову до закуски, а разом з тим вважають за необхідне ворушитися і не мовчати, щоб показати, що вони анітрохи не нетерплячі сісти за стіл. Господарі поглядають на двері і зрідка переглядаються між собою. Гості по цим поглядам намагаються здогадатися, кого або чого ще чекають: важливого родича, який запізнився або страви, яка ще не вистигла.

П'єр приїхав перед самим обідом і незграбно сидів посередині вітальні на першому-ліпшому кріслі, загородивши всім дорогу. Графиня хотіла змусити його говорити, але він наївно дивився в окуляри навколо себе, як би відшукуючи когось, і односкладово відповідав на всі питання графині. Він був соромливий і один не помічав цього. Велика частина гостей, яка знала його історію з ведмедем, зацікавлено дивилися на цього великого товстого і сумирного чоловіка, не розуміючи, як міг такий телепень і скромник зробити таку штуку з квартальним.

— Ви нещодавно приїхали? — питала у нього графиня.

— Так, пані, [Oui, madame,] — відповідав він, озираючись.

— Ви не бачили мого чоловіка?

— Ні, пані. [Non, madame.] — Він посміхнувся зовсім недоречно.

— Ви, здається, недавно були в Парижі? Я думаю, дуже цікаво.

— Дуже цікаво..

Графиня перезирнулася з Ганною Михайлівною. Ганна Михайлівна зрозуміла, що її просять зайняти цю молоду людину, і, підсівши до нього, почала говорити про батька; але так само, як і графині, він відповідав їй тільки короткими словами. Гості були всі зайняті між собою. Розумовські ... Це було незрівнянно ... Ви дуже добрі ... Графиня Апраксина ... [Les Razoumovsky ... ca a ete charmant ... Vous etes bien bonne ... La comtesse Apraksine ...] чулося з усіх боків. Графиня встала і пішла в залу.

— Марія Дмитрівна? — почувся її голос з зали.

— Вона сама, — почувся у відповідь грубий жіночий голос, і слідом за тим увійшла в кімнату Марія Дмитрівна.

Всі панянки і навіть дами, виключаючи найстаріших, встали. Марія Дмитрівна зупинилася в дверях і, з висоти свого огрядного тіла, високо тримаючи свою з сивими буклями п'ятдесятирічну голову, оглянула гостей і, як би засукуючи, поправила неквапливо широкі рукави своєї сукні. Марія Дмитрівна завжди говорила російською.

— Іменинниці дорогій з дітками, — сказала вона своїм гучним, густим, подавляючи всі інші звуки голосом. — Ти що, старий грішнику, — звернулася вона до графа, що цілував її руку, — мабуть, сумуєш в Москві? Собак ганяти ніде? Так що, батюшка, робити, ось як ці пташки підростуть ... — Вона вказувала на дівчат. — Хочеш — не хочеш, треба женихів шукати.

— Ну, що, козаче? (Марія Дмитрівна козаком називала Наталю) — говорила вона, пестячи рукою Наташу, яка підійшла до її руки без страху і весело. — Знаю, що зілля дівка, а люблю.

Вона дістала з величезного ридикюля яхонтові сережки грушками і, віддавши їх Наташі, яка іменинно-сяяла і розрум'янилась, негайно ж відвернулася від неї і звернулася до П'єра.

— Гей, е! Люб'язний! Ходи-но сюди, — сказала вона удавано-тихим і тонким голосом. — Ходи-но, любий ...

І вона грізно засукала рукава ще вище.

П'єр підійшов, наївно дивлячись на неї через окуляри.

— Підійди, підійди, любий! Я і батькові-то твоєму правду одна говорила, коли він у випадку був, а тобі-то і Бог велить.

Вона помовчала. Всі мовчали, чекаючи того, що буде, і відчуваючи, що була тільки передмова.

— Гарний, нічого сказати! Хороший хлопчик! ... Батько на одрі лежить, а він бавиться, квартального на ведмедя верхом садить. Соромно, батюшка, соромно! Краще б на війну йшов.

Вона відвернулася і подала руку графу, який ледь утримувався від сміху.

— Ну, що ж, до столу, я думаю, пора? — сказала Марія Дмитрівна.

Попереду пішов граф з Марією Дмитрівною; потім графиня, яку повів гусарський полковник, потрібна людина, з яким Микола повинен був наздоганяти полк. Ганна Михайлівна — з Шіншіним. Берг подав руку Вірі. Усміхнена Жюлі Карагина пішла з Миколою до столу. За ними йшли ще інші пари, що простягнулися по всій залі, і ззаду всіх по-одиночці діти, гувернери і гувернантки. Офіціанти заворушилися, стільці загриміли, на хорах заграла музика, і гості розмістилися. Звуки домашньої музики графа замінилися звуками ножів і виделок, говірки гостей, тихих кроків офіціантів.

На одному кінці столу на чолі сиділа графиня. Справа Марія Дмитрівна, зліва Ганна Михайлівна та інші гості. З протилежного боку сидів граф, зліва гусарський полковник, праворуч Шіншін і інші гості чоловічої статі. З одного боку довгого столу молодь постарше: Віра поруч з Бергом, П'єр поруч з Борисом; з іншого боку — діти, гувернери і гувернантки. Граф через кришталь, пляшки і вази з фруктами поглядав на дружину і її високий очіпок з блакитними стрічками і ревно підливав вина своїм сусідам, не забуваючи і себе. Графиня так само, через ананаси, не забуваючи обов'язки господині, кидала значні погляди на чоловіка, лисина і лице якого, здавалося їй, своєю червоністю різкіше відрізнялися від сивого волосся. На дамському краю йшло рівномірне лепетання; на чоловічому все голосніше і голосніше чути голоси, особливо гусарського полковника, який так багато їв і пив, все більше і більше червоніючи, що граф вже ставив його в приклад іншим гостям. Берг з ніжною посмішкою говорив з Вірою про те, що любов є почуття не земне, а небесне. Борис називав новому своєму приятелеві П'єру бувших за столом гостей і переглядався з Наталею, що сиділа проти нього. П'єр мало говорив, оглядав нові обличчя і багато їв. Починаючи від двох супів, з яких він вибрав черепаховий, [a la tortue], і кулеб'яки і до рябчиків він не пропускав ніякого блюда і жодного вина, яке дворецький в загорнутої салфеткою пляшці таємниче висував через плеча сусіда, примовляючи або " дрей-мадера ", або " угорське ", або " рейнвейн ". Він підставляв першу-ліпшу з чотирьох кришталевих, з вензелем графа, чарок, що стояли перед кожним приладдям, і пив з задоволенням, з все з більш і більш приємним видом поглядів на гостей. Наташа, яка сиділа проти нього, дивилася на Бориса, як дивляться дівчинки тринадцяти років на хлопчика, з яким вони в перший раз тільки що поцілувалися і в якого вони закохані.