Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 27

Коли хороший буде, служи. Миколи Андрійовича Болконського син з милості служити ні у кого не буде. Ну, тепер ходи сюди.

Він говорив такою скоромовкою, що ні докінчував половини слів, але син звик розуміти його. Він підвів сина до бюро, відкинув кришку, висунув ящик і вийняв списаний його великим, довгим і стисненим почерком зошит.

— Повинно бути, мені перед тобою померти. Знай, тут мої записки, їх государю передати після моєї смерті. Тепер тут — ось ломбардний квиток і лист: це премія тому, хто напише історію суворовських воєн. Переслати в академію. Тут мої ремарки, після мене читай для себе, знайдеш користь.

Андрій не сказав батькові, що, мабуть, він проживе ще довго. Він розумів, що цього говорити не потрібно.

— Все виконаю, батюшка, — сказав він.

— Ну, тепер прощай! — Він дав поцілувати сину свою руку і обійняв його. — Пам'ятай одне, князь Андрій: коли тебе вб'ють, мені старому боляче буде ... — Він несподівано замовк і раптом крикливим голосом продовжував: — а коли дізнаюся, що ти повівся не як син Миколи Болконського, мені буде ... соромно! — заверещав він.

— Цього ви могли б не говорити мені, батюшка, — посміхаючись, сказав син.

Старий замовк.

— Ще я хотів просити вас, — продовжував князь Андрій, — якщо мене вб'ють і якщо у мене буде син, не відсилайте його від себе, як я вам вчора казав, щоб він виріс у вас ... будь ласка.

— Дружині не віддавати? — сказав старий і засміявся.

Вони мовчки стояли один проти одного. Швидкі очі старого прямо були спрямовані в очі сина. Щось здригнулося в нижній частині обличчя старого князя.

— Попрощалися ... ступай! — раптом сказав він. — Іди! — закричав він сердитим і голосним голосом, відчиняючи двері кабінету.

— Що таке, що? — запитували княгиня і княжна, побачивши князя Андрія і постать старого в білому халаті, без перуки і в старечих окулярах, який на хвилину висунулася і кричав сердитим голосом.

Князь Андрій зітхнув і нічого не відповів.

— Ну, — сказав він, звернувшись до дружини.

І це "ну" звучало холодною насмішкою, як ніби він говорив: "тепер проробляйте ви ваші штуки".

— Андрій, вже! [Andre, deja!] — сказала маленька княгиня, бліднучи і зі страхом дивлячись на чоловіка.

Він обійняв її. Вона скрикнула і непритомна впала на його плече.

Він обережно відвів плече, на якому вона лежала, заглянув в обличчя і дбайливо посадив її на крісло.

— Прощай, Марійко, [Adieu, Marieie, ]— сказав він тихо сестрі, поцілувався з нею рука в руку і швидкими кроками вийшов з кімнати.

Княгиня лежала в кріслі, m-lle Бурьен терла їй скроні. Княжна Марія, підтримуючи невістку, з заплаканими прекрасними очима, все ще дивилася в двері, в яку вийшов князь Андрій, і хрестила його. З кабінету чутні були, як постріли, часто повторювані сердиті звуки старечого сякання. Тільки-що князь Андрій вийшов, двері кабінету швидко відчинилися і виглянула сувора постать старого в білому халаті.

— Поїхав? От і добре! — сказав він, сердито глянувши на непритомну маленьку княгиню, докірливо похитав головою і зачинив двері.

ЧАСТИНА ДРУГА

I

У жовтні 1805 російські війська займали села і міста ерцгерцогства Австрійського, і ще нові полки приходили з Росії і, обтяжуючи постоєм жителів, розташовувалися у фортеці Браунау. У Браунау була головна квартира головнокомандуючого Кутузова.

11-го жовтня 1805 року один з піхотних полків, які тільки-що прийшли до Браунау, чекаючи огляду головнокомандуючого, стояв за півмилі від міста. Незважаючи на неросійські місцевість і обстановку (фруктові сади, кам'яні огорожі, черепичні дахи, гори, що виднілися вдалині), на неросійський народ, який з цікавістю дивився на солдатів, полк мав такий самий вигляд, який мав всякий російський полк, що готувався до огляду де-небудь в середині Росії.

З вечора, на останньому переході, був отриманий наказ, що головнокомандувач буде дивитися полк на поході. Хоча слова наказу і здалися неясні полковому командиру, і виникле питання, як розуміти слова наказу: в похідній формі чи ні? — в раді батальйонних командирів було вирішено представити полк в парадній формі з тієї причини, що завжди краще перекланятися, чом недокланятися. І солдати, після тридцятиверстого переходу, не стуляючи очей, всю ніч лагодилися, чистилися; ад'ютанти і ротні розраховували, відраховували; і до ранку полк, замість розтягнутої безладної юрби, якою він був напередодні на останньому переході, представляв струнку масу 2 000 чоловік, з яких кожен знав своє місце, свою справу і з яких на кожному усякий ґудзик і ремінець були на своєму місці і блищали чистотою. Не тільки зовнішнє було справне, але якби захотів був головнокомандувач заглянути під мундири, то на кожному він побачив би однаково чисту сорочку і в кожному ранці знайшов би узаконене число речей, "шильце і мильце", як кажуть солдати. Була тільки одна обставина, щодо якого ніхто не міг бути спокійний. Це було взуття. Більше ніж у половини людей чоботи були розбиті. Але недолік цей відбувався не від провини полкового командира, так як, не дивлячись на неодноразові вимоги, йому не був відпущений товар від австрійського відомства, а полк пройшов тисячу верст.

Полковий командир був літній, сангвінічний, з посивілим бровами і бакенбардами генерал, кремезний і широкий більше від грудей до спини, ніж від одного плеча до іншого. На ньому був новий, з голочки, мундир з злежалими складками і густі золоті еполети, які начебто не донизу, а догори піднімали його огрядні плечі. Полковий командир мав вигляд людини, яка щасливо здійснює одне з найурочистіших справ життя. Він походжав перед фронтом і, походжаючи, тремтів на кожному кроці, злегка згинаючись спиною. Видно, було, що полковий командир милується своїм полком, щасливий їм, що всі його сили душевні зайняті тільки полком; але, незважаючи на те, його тремтяча хода наче говорила, що, крім військових інтересів, в душі його чимале місце займають і інтереси громадського побуту і жіноча стать.

— Ну, батюшка Михайло Митрич, — звернувся він до одного батальйонного командира (батальйонний командир посміхаючись подався вперед; видно було, що вони були щасливі), — дісталося на горіхи цієї ночі. Однак, здається, нічого, полк не з поганих ... А?

Батальйонний командир зрозумів веселу іронію і засміявся.

— І на Царицином лузі з поля б не прогнали.

— Що? — сказав командир.

В цей час по дорозі з міста, по якій розставлені були махальники, показались два верхові. Це були ад'ютант і козак, що їхав позаду.

Ад'ютант був присланий з головного штабу підтвердити полковому командиру то, що було сказано неясно у вчорашньому наказі, а саме те, що головнокомандувач бажав бачити полк абсолютно в тому положенні, в якому він йшов — в шинелях, в чохлах і без всяких приготувань.

До Кутузова напередодні прибув член гофкрігсрата з Відня, з пропозиціями і вимогами йти якомога швидше на з'єднання з армією ерцгерцога Фердинанда і Мака, і Кутузов, не вважаючи вигідним це з'єднання, в числі інших доказів на користь своєї думки мав намір показати австрійському генералові той сумний стан , в якому приходили війська з Росії. З цією метою він і хотів виїхати назустріч полку, так що, чим гірше було б становище полку, тим приємніше було б це головнокомандувачу. Хоча ад'ютант і не знав цих подробиць, проте він передав полковому командиру неодмінну вимогу головнокомандувача, щоб люди були в шинелях і чохлах, і що в іншому випадку головнокомандувач буде незадоволений. Вислухавши ці слова, полковий командир опустив голову, мовчки підняв плечами і сангвінічним жестом розвів руки.

— Наробили справ! — промовив він. — Ось я вам говорив же, Михайло Митрич, що на поході, так в шинелях, — звернувся він з докором до батальйонного командира. — Ах, мій Бог! — додав він і рішуче виступив вперед. — Панове ротні командири! — крикнув він голосом, звичним до команди. — фельдфебель! ... Чи скоро завітають? — звернувся він до ад'ютанта, що приїхав з виразом шанобливою чемності, що мабуть відносилася до лиця, про яке він говорив.

— Через годину, я думаю.

— Чи встигнемо переодягнути?

— Не знаю, генерале ...

Полковий командир, сам підійшов до рядів, розпорядився перевдяганням знову в шинелі. Ротні командири розбіглися по ротах, фельдфебелі заметушилися (шинелі були не зовсім справні) і в ту ж мить заколихались, розтягнулися і говором загули перш правильні, мовчазні чотирикутником. З усіх боків відбігали і підбігали солдати, підкидали ззаду плечем, через голову перетягували ранці, знімали шинелі і, високо піднімаючи руки, натягували їх в рукава.

Через півгодини все знову прийшло в колишній порядок, тільки чотирикутники стали сірими з чорних. Полковий командир, знову трохи тремтячи ходою, вийшов вперед полку і здалеку оглянув його.

— Це що ще? Це що! — прокричав він, зупиняючись. — Командира 3-й роти! ..

— Командир 3-й роти до генерала! командира до генерала, 3-й роти до командира! ... — почулися голоси по рядах, і ад'ютант побіг відшукувати офіцера, що забарився.

Коли звуки старанних голосів, перекручуючи, кричачи вже "генерала в 3-ю роту", дійшли за призначенням, необхідний офіцер показався з-за роти і, хоча людина була вже літня і не мала звички бігати, незграбно чіпляючись носками, риссю попрямував до генерала. Обличчя капітана виражало занепокоєння школяра, якому велять сказати невивчений їм урок. На червоному (очевидно від надмірності) носі виступали плями, і рот не знаходив положення. Полковий командир з ніг до голови оглядав капітана, в той час як він захекавшись підходив, у міру наближення стримуючи крок.

— Ви скоро людей в сарафани нарядите! Це що? — крикнув полковий командир, висуваючи нижню щелепу і вказуючи в рядах 3-й роти на солдата в шинелі кольору фабричного сукна, яке відрізнялося від інших шинелей. — Самі де знаходилися? Очікується головнокомандувач, а ви відходите від свого місця? Га? ... Я вас навчу, як на огляд людей в козакині одягати! ... Га? ...

Ротний командир, не зводячи очей з начальника, все більше і більше притискав свої два пальці до козирка, як ніби в одному цьому притисканні він бачив тепер свій порятунок.

— Ну, що ж ви мовчите? Хто у вас там в угорця вбраний? — строго жартував полковий командир.

— Ваша ясновельможність…

— Ну що "ваша ясновельможність"? Ваша ясновельможність! Ваша ясновельможність! А що ваша ясновельможність — нікому невідомо.

— Ваше превосходительство, це Долохов, розжалуваний ...