Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 29

Рота йшла весело. З усіх боків перемовлялися солдатські голоси.

— Як же казали, Кутузов кривий, про одному оці?

— А то ні! Зовсім кривий.

— Ні ... брат, зіркіше тебе. Чоботи і онучі — все оглянув ...

— Як він, братик ти мій, гляне на ноги мені ... ну! думаю ...

— А інший наче австріяк, з ним був, немов крейдою вимазаний. Як борошно, білий. Як же таку амуніцію чистять!

— Що, Федешоу! ... казав він, чи що, коли битви почнуться, ти ближче стояв? Говорили все, в Брунові сам Бунапарте стоїть.

— Бунапарте стоїть! Бач бреше, дурепа! Чого не знає! Тепер пруссак бунтує. Австріяк його, значить, утихомирює. Як він завмириться, тоді і з Бунапартом війна відкриється. А то, каже, в Брунові Бунапарте стоїть! Ото ж бо й видно, що дурень. Ти слухай більше.

— Бач чорти квартир'єри! П'ята рота, гляди, вже в село завертає, вони кашу зварять, а ми ще до місця не дійдемо.

— Дай сухарика-то, чорт.

— А тютюну-то вчора дав? Ото ж бо, брат. Ну, ну, Бог з тобою.

— Хоч би привал зробили, а то ще верст п'ять пропремо й не снідавши.

— Ото ж бо любо було, як німці нам коляски подавали. Їдеш, знай: важно!

— А тут, братику, народ зовсім шалений пішов. Там все начебто поляк був, все російської корони; а нині, брат, суцільний німець пішов.

— Піснярі вперед! — почувся крик капітана.

І перед роти з різних рядів вибігло чоловік двадцять. Барабанщик-заспівувач обернувся обличчям до піснярів, і, махнувши рукою, затягнув протяжну солдатську пісню, яка починалася: "Чи не зоря, сонечко займалося ..." і закінчувалася словами: "Ото ж бо, браття, буде слава нам з батьком Каменським ..." Пісня ця була складена в Туреччині і співалася тепер в Австрії, тільки з тією зміною, що на місце "Каменським батьком" вставляли слова: "Кутузовим батьком".

Відірвавши по-солдатському ці останні слова і махнувши руками, як ніби він кидав щось на землю, барабанщик, сухий і красивий солдат років сорока, суворо оглянув солдатів-піснярів і заплющив очі. Потім, переконавшись, що всі очі спрямовані на нього, він ніби обережно підняв обома руками якусь невидиму, дорогоцінну річ над головою, потримав її так кілька секунд і раптом відчайдушно кинув її:

—Ах, ви, сіни мої, сіни!

"Сіні новії мої ...", підхопили двадцять голосів, і ложкар, незважаючи на тяжкість амуніції, жваво вискочив вперед і пішов задом перед ротою, здвигуючи плечами і погрожуючи комусь ложками. Солдати, в такт пісні розмахуючи руками, йшли просторим кроком, мимоволі потрапляючи в ногу. Ззаду роти почулися звуки коліс, поскрипування ресор і тупіт коней.

Кутузов зі свитою повертався в місто. Головнокомандувач дав знак, щоб люди продовжували йти вільно, і на його обличчі і на всіх обличчях його свити виразилося задоволення при звуках пісні, побачивши танцюючого солдата і як весело і жваво йдуть солдат роти. У другому ряду, з правого флангу, з якого коляска обганяла роти, мимоволі кидався в очі блакитноокий солдат, Долохов, який особливо жваво і граціозне йшов в такт пісні і дивився на обличчя проїжджаючих з таким виразом, наче він жалів всіх, хто не йшов в цей час з ротою. Гусарський корнет з почету Кутузова, що передражнював полкового командира, відстав від коляски і під'їхав до Долохова.

Гусарський корнет Жерков один час в Петербурзі належав до того буйного товариства, яким керував Долохов. За кордоном Жерков зустрів Долохова солдатом, але не вважав за потрібне узнати його. Тепер, після розмови Кутузова з розжалуваним, він з радістю старого друга звернувся до нього:

— Друг сердечний, ти як? — сказав він при звуках пісні, рівняючи крок свого коня з кроком роти.

— Я як? — відповідав холодно Долохов, — як бачиш.

Жвава пісня надавала особливого значення тону розв'язної веселості, з якої говорив Жерков, і навмисної холодності відповідей Долохова.

— Ну, як живеш? Чи ладнаєш з начальством? — запитав Жерков.

— Нічого, хороші люди. Ти як в штаб затесався?

— Прикомандирований, чергую.

Вони помовчали.

"Випускала сокола та з правого рукава", говорила пісня, мимоволі збуджуючі бадьоре, веселе почуття. Розмова їх, ймовірно, була би іншою, якби вони говорили не при звуках пісні.

— Що правда, австрійців побили? — запитав Долохов.

— А чорт їх знає, кажуть.

— Я радий, — відповідав Долохов коротко і ясно, як того вимагала пісня.

— Що ж, приходь до нас колись ввечері, фараон закладеш, — сказав Жерков.

— Чи у вас грошей багато завелося?

— Приходь.

— Не можна. Обітницю дав. Не п'ю і не граю, поки не підвищать.

— Так що ж, до першої справи ...

— Там буде видно.

Знову вони помовчали.

— Ти заходь, коли що потрібно, всі в штабі допоможуть ... — сказав Жерков.

Долохов посміхнувся.

— Ти краще не турбуйся. Мені що потрібно, я просити не стану, сам візьму.

— Так що ж, я так ...

— Ну, і я так.

— Прощай.

— Будь здоров…

... і високо, і далеко,

На рідну сторону ...

Жерков торкнув шпорами коня, який тричі, гарячячись, перебив ногами, не знаючи, з якої почати, впорався і поскакав, обганяючи роту і наздоганяючи коляску, теж в такт пісні.

III

Повернувшись зі огляду, Кутузов, якого супроводжував австрійський генерал, пройшов до свого кабінету і, покликавши ад'ютанта, наказав подати собі деякі папери, що відносилися до стану військ, що приходили, і листи, отримані від ерцгерцога Фердинанда, командуючого передовою армією. Князь Андрій Болконський з необхідними паперами увійшов до кабінету головнокомандувача. Перед розкладеним на столі планом сиділи Кутузов і австрійський представник гофкрігсрата.

— А ... — сказав Кутузов, озираючись на Болконського, як ніби цим словом запрошуючи ад'ютанта почекати, і продовжував французькою розпочату розмову.

— Я тільки говорю одне, генерале, — говорив Кутузов з приємною витонченістю виразів і інтонації, що змушувало прислухатися до кожного неквапливо сказаного слова. Видно було, що Кутузов і сам із задоволенням слухав себе. — Я тільки одне кажу, генерале, що якби справа залежала від мого особистого бажання, то воля його величності імператора Франца давно була б виконана. Я давно вже приєднався б до ерцгерцога. І вірте моєї честі, що для мене особисто передати вище начальство армією більш мене обізнаному і майстерному генералу, якими так багата Австрія, і скласти з себе всю цю тяжку відповідальність для мене особисто було б втіхою. Але обставини бувають сильніші за нас, генерале.

І Кутузов посміхнувся з таким виразом, наче він говорив: "Ви маєте повне право не вірити мені, і навіть мені абсолютно все одно, чи вірите ви мені чи ні, але ви не маєте приводу сказати мені це. І в цьому-то вся справа ".

Австрійський генерал мав незадоволений вигляд, але не міг не в тому ж тоні відповідати Кутузову.

— Навпаки, — сказав він незадоволеним і сердитим тоном, що так суперечив утішному значенню вимовлених слів, — навпаки, участь вашого превосходительства в спільній справі високо цінується його величністю; але ми вважаємо, що дане уповільнення позбавляє славні російські війська і їх головнокомандувачів тих лаврів, які вони звикли пожинати в битвах, — закінчив він видимо приготовлену фразу.

Кутузов вклонився, не змінюючи усмішки.

— А я так переконаний і, ґрунтуючись на останньому листі, яким вшанував мене його високість ерцгерцог Фердинанд, припускаю, що австрійські війська, під начальством настільки вправного помічника, який генерал Мак, тепер уже здобули рішучу перемогу і не потребують більш нашої допомоги, — сказав Кутузов.

Генерал насупився. Хоча і не було позитивних звісток про поразку австрійців, але було занадто багато обставин, що підтверджували загальні невигідні чутки; і тому припущення Кутузова про перемогу австрійців було вельми схоже на насмішку. Але Кутузов лагідно посміхався, все з тим же виразом, який говорив, що він має право припускати це. Дійсно, останній лист, отриманий ним з армії Мака, сповіщав його про перемогу і про найвигідніше стратегічне становище армії.

— Дай-но сюди цього листа, — сказав Кутузов, звертаючись до князя Андрія. — Ось бачте. — І Кутузов, з глузливою посмішкою на кінцях губ, прочитав німецькою австрійському генералу наступне місце з листа ерцгерцога Фердинанда: "Ми маємо цілком зосереджені сили, близько 70 000 чоловік, так що ми можемо атакувати і розбити ворога в разі переправи його через Лех. Так як ми вже володіємо Ульмом, то ми можемо утримувати за собою вигоду командування обома берегами Дунаю, стало бути, щохвилини, в разі якщо ворог не перейде через Лех, переправитися через Дунай, кинутися на його комунікаційну лінію, нижче перейти назад Дунай і ворогові, якщо він надумає обернути всю свою силу на наших вірних союзників, не дати виконати його намір. Таким чином ми будемо бадьоро очікувати часу, коли імператорські російські збройні сили зовсім приготуються, і потім разом легко знайдемо можливість уготовити ворогові долю, якій він заслуговує ".

[Wir haben vollkommen zusammengehaltene Krafte, nahe an 70 000 Mann, um den Feind, wenn er den Lech passirte, angreifen und schlagen zu konnen. Wir konnen, da wir Meister von Ulm sind, den Vortheil, auch von beiden Uferien der Donau Meister zu bleiben, nicht verlieren; mithin auch jeden Augenblick, wenn der Feind den Lech nicht passirte, die Donau ubersetzen, uns auf seine Communikations—Linie werfen, die Donau unterhalb repassiren und dem Feinde, wenn er sich gegen unsere treue Allirte mit ganzer Macht wenden wollte, seine Absicht alabald vereitelien . Wir werden auf solche Weise den Zeitpunkt, wo die Kaiserlich—Ruseische Armee ausgerustet sein wird, muthig entgegenharren, und sodann leicht gemeinschaftlich die Moglichkeit finden, dem Feinde das Schicksal zuzubereiten, so er verdient ".]

Кутузов важко зітхнув, закінчивши цей період, і уважно і ласкаво подивився на члена гофкрігсрата.

— Але ви знаєте, ваше превосходительство, мудре правило, що приписує припускати найгірше, — сказав австрійський генерал, мабуть бажаючи покінчити з жартами і приступити до справи.

Він мимоволі озирнувся на ад'ютанта.

— Вибачте, генерал, — перебив його Кутузов і теж повернувся до князя Андрія. — Ось що, мій любий, візьми ти всі донесення від наших розвідників у Козловського. Ось два листи від графа Ностица, ось лист від його високості ерцгерцога Фердинанда, ось ще, — сказав він, подаючи йому кілька паперів.