Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 26

З одного кінця канави робилися сходинки, і це був сход, ґанок; сама канава була кімната, в якій у щасливих, як у ескадронного командира, в далекій, протилежний сходами стороні, лежала на кілках, дошка – це був стіл. З обох боків уздовж канави була знята на аршин земля, і це були два ліжка і дивани. Дах влаштовувався так, щоб в середині можна було стояти, а на ліжку навіть можна було сидіти, якщо посунутися ближче до столу. У Денисова, який жив розкішно, тому що солдати його ескадрону любили його, була ще дошка в фронтоні даху, і в цій дошці було розбите, але склеєне скло. Коли було дуже холодно, то до східців (в приймальню, як називав Денисов цю частину балагану), приносили на залізному загнутим листі жар з солдатських багать, і робилося так тепло, що офіцери, яких багато завжди бувало у Денисова і Ростова, сиділи в одних сорочках.

У квітні місяці Ростов був черговим. У 8-й годині ранку, повернувшись додому, після безсонної ночі, він звелів принести жару, змінив змоклу від дощу білизну, помолився Богу, напився чаю, зігрівся, прибрав в порядок речі в своєму куточку і на столі, і з обвітрившимся, палаючим лицем, в одній сорочці, ліг на спину, заклавши руки під голову. Він приємно розмірковував про те, що днями має вийти йому наступний чин за останню рекогносцировку, і очікував Денисова, що кудись вийшов. Ростову хотілося поговорити з ним.

За куренем почувся крик Денисова, що перекочується, бо той очевидно розпалився. Ростов посунувся до вікна подивитися, з ким він мав справу, і побачив вахмістра Топчеєнко.

– Я тобі пг'иказував не пускати їх жг'ати цей ког'ень, машкін якийсь! – кричав Денисов. – Адже я сам бачив, Лазаг'чук з поля тягнув.

– Я наказував, ваше високоблагородіє, не слухають, – відповідав вахмістр.

Ростов знову ліг на своє ліжко і з задоволенням подумав: "нехай його тепер возиться, клопочеться, я свою справу обробив і лежу – відмінно!" Через стінки він чув, що, крім вахмістра, ще говорив Лаврушка, цей жвавий шахраюватий лакей Денисова. Лаврушка щось розповідав про якісь підводи, сухарі і биків, яких він бачив, їздивши за провізією.

За балаганом почувся знову віддаляється крик Денисова і слова: "Сідлай! Другий взвод! "

"Куди це зібралися?" подумав Ростов.

Через п'ять хвилин Денисов увійшов в балаган, вліз з брудними ногами на ліжко, сердито викурив люльку, розкидав всі свої речі, надів нагайку і шаблю і став виходити з землянки. На питання Ростова, куди? він сердито і невизначено відповідав, що є справа.

– Суди мене там Бог і великий государ! – сказав Денисов, виходячи; і Ростов почув, як за балаганом зашльопали по грязюці ноги декількох коней. Ростов не подбав навіть дізнатися, куди поїхав Денисов. Угрівшись в своєму куті, він заснув і тільки перед вечерею вийшов з балагану. Денисов ще не повертався. Вечір розгулявся; близько сусідній землянки два офіцера з юнкером грали в свайку, з сміхом засаджуючи редьки в пухку брудну землю. Ростов приєднався до них. В середині гри офіцери побачили вози, що під'їжджали до них: чоловік 15 гусар на худих конях слідували за ними. Вози, конвойовані гусарами, під'їхали до конов'язі, і натовп гусарів оточила їх.

– Ну ось Денисов все тужив, – сказав Ростов, – ось і провіант прибув.

– І то! – сказали офіцери. – Ото ж бо радісінькі солдати! – Трохи позаду гусар їхав Денисов, супроводжуваний двома піхотними офіцерами, з якими він про щось розмовляв. Ростов пішов йому назустріч.

– Я вас попереджаю, ротмістр, – говорив один з офіцерів, худий, маленький на зріст і мабуть озлоблений.

– Адже сказав, що не віддам, – відповідав Денисов.

– Ви будете відповідати, ротмістр, це буйство, – у своїх транспорти відбивати! Наші два дні не їли.

– А мої два тижні не їли, – відповідав Денисов.

– Це розбій, відповісте, шановний пане! – піднімаючи голос, повторив піхотний офіцер.

– Та ви що до мене причепилися? А? – крикнув Денисов, раптом розпалився, – відповідати буду я, а не ви, а ви тут не дзижчите, поки цілі. Марш! – крикнув він на офіцерів.

– Добре ж! – Не боячись і не від'їжджаючи, кричав маленький офіцер, — розбишакувати, так я вам ...

– До чог'ту марш швидким кг'оком, поки цілий. – І Денисов повернув коня до офіцера.

– Добре, добре, – промовив офіцер з загрозою, і, повернувши коня, поїхав геть риссю, трясучись на сідлі.

– Собака на забог'е, живий собака на забог'е, – сказав Денисов йому вслід – вищу насмішку кавалериста над верховим піхотним, і, під'їхавши до Ростова, розреготався.

– Відбив у піхоти, відбив силою транспорт! – сказав він. – Що ж, не з голоду ж здихати людям?

Вози, які під'їхали до гусарам були призначені в піхотний полк, але, повідомлений через Лаврушу, що цей транспорт йде один, Денисов з гусарами силою відбив його. Солдатам роздали сухарів в волю, поділилися навіть з іншими ескадронами.

На другий день, полковий командир покликав до себе Денисова і сказав йому, закривши розкритими пальцями очі: "Я на це дивлюся ось так, я нічого не знаю і діла не почну; але раджу з'їздити в штаб і там, в харчовому відомстві залагодити цю справу, і, якщо можливо, розписатися, що отримали стільки-то провіанту; в іншому випадку, вимогами записано на піхотний полк: справа підніметься і може скінчитися погано".

Денисов прямо від полкового командира поїхав в штаб, з щирим бажанням виконати його раду. Увечері він повернувся в свою землянку в такому положенні, в якому Ростов ще ніколи не бачив свого друга. Денисов не міг говорити і задихався. Коли Ростов питав його, що з ним, він тільки хрипким і слабким голосом вимовляв незрозумілі лайки і погрози ...

Переляканий становищем Денисова, Ростов запропонував йому роздягнутися, випити води і послав по лікаря.

— Мене за г'озбій судити — ох! Дай ще води – нехай судять, а буду, завжди буду негідників бити, і госудаг'ю скажу. Льоду дайте, — примовляв він.

Прийшовши полковий лікар сказав, що необхідно пустити кров. Глибока тарілка чорної крові вийшла з волохатою руки Денисова, і тоді тільки він був в змозі розповісти все, що з ним було.

– Приїжджаю, – розповідав Денисов. – "Ну, де у вас тут начальник?" Показали. Почекати чи не зволите. "У мене служба, я зa 30 верст приїхав, мені чекати ніколи, доклади". Добре, виходить цей обер-злодій: теж надумав учити мене: Це розбій! – "Розбій, кажу, не той робить, хто бере провіант, щоб годувати своїх солдатів, а той хто бере його, щоб класти в кишеню!" Так чи не зволите мовчати. "Добре". Розпишіться, каже, у комісіонера, а залежить лише від вас чи передасться по команді. Приходжу до комісіонера. Входжу – за столом ... Хто ж ?! Ні, ти подумай! .. Хто ж нас голодом морить, – закричав Денисов, б'ючи кулаком хворий руки по столу, так міцно, що стіл мало не впав і стакани поскакали на ньому, – Телянин !! "Як, ти нас з голоду мориш?!" Раз, раз по морді, спритно так довелося ... "А ... распротакой сякий і ... почав катати. Зате натішився, можу сказати, – кричав Денисов, радісно і злобно з-під чорних вусів оскалюючи свої білі зуби. – Я б убив його, якби не забрали.

– Та що ж ти кричиш, заспокойся, – говорив Ростов: – ось знову кров пішла. Стривай же, перебинтувати треба. Денисова перебинтували і поклали спати. На другий день він прокинувся веселий і спокійний. Але опівдні ад'ютант полку з серйозним і сумним обличчям прийшов в загальну землянку Денисова і Ростова і з великим сумом показав формений папір до майора Денисова від полкового командира, в якій робилися запити про вчорашній випадок. Ад'ютант повідомив, що справа повинна прийняти досить поганий оборот, що призначена військово-судна комісія і що при цій строгості щодо мародерства і сваволі військ, в щасливому випадку, справа може скінчитися розжалування.

Справа уявлялося з боку ображених в такому вигляді, що, після відбиття транспорту, майор Денисов, без всякого виклику, в п'яному вигляді з'явився до обер-провіантмейстера, назвав його злодієм, погрожував побоями і коли був виведений геть, то кинувся в канцелярію, побив двох чиновників і одному вивихнув руку.

Денисов, на нові питання Ростова, сміючись сказав, що, здається, тут точно інший якийсь підвернувся, але що все це дурниці, дурниці, що він і не думає боятися ніяких судів, і що якщо ці негідники наважаться задерти його, він їм відповість так, що вони будуть пам'ятати.

Денисов говорив зневажливо про всю цю справу; але Ростов знав його надто добре, щоб не помітити, що він в душі (приховуючи це від інших) боявся суду і мучився цією справою, яке, очевидно, повинна була мати погані наслідки. Кожен день стали приходити папери: запити, вимоги до суду, і першого травня наказано було Денисову здати старшому по собі ескадрон і з'явитися в штаб дивізії для пояснень у справі про буяння в провіантській комісії. Напередодні цього дня Платов робив рекогносцировку ворога з двома козацькими полками і двома ескадронами гусар. Денисов, як завжди, виїхав вперед ланцюга, хизуючись своєю хоробрістю. Одна з куль, пущених французькими стрілками, потрапила йому в м'якоть верхньої частини ноги. Може бути, в інший час Денисов з такою легкою раною не виїхав би від полку, але тепер він скористався цією нагодою, відмовився від явки в дивізію і поїхав до шпиталю.

Глава 17

В червні місяці відбувся Фрідландський бій, в якому не брали участь павлоградці, і слідом за ним був оголошене царське перемир'я. Ростов, важко відчував відсутність свого друга, не маючи з часу його від'їзду ніяких звісток про нього і турбуючись про хід його справи і рани, скористався перемир'ям і відпросився в госпіталь провідати Денисова.

Госпіталь знаходився в маленькому прусському містечку, два рази розореному російськими та французькими військами. Саме тому, що це було влітку, коли в поле було так добре, містечко це з своїми розламаними дахами і парканами і своїми загидженими вулицями, обірваними жителями і п'яними і хворими солдатами, що бродили по ньому, являло особливо похмуре видовище.

У кам'яному будинку, на подвір'ї із залишками розібраного забору, частиною вибитими рамами і шибками, містився госпіталь. Кілька перев'язаних, блідих і опухлих солдатів ходили і сиділи на дворі на сонечку.

Як тільки Ростов увійшов в двері будинку, його обхопив запах гниючого тіла і лікарні.