Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 25

А ось переглянь цю ... Ну, брат, – звернувся князь Микола Андрійович до сина, ляскаючи по плечу П'єра, – молодець твій приятель, я його полюбив! Розпалює мене. Інший і розумні промови говорить, а слухати не хочеться, а він і бреше та розпалює мене старого. Ну йдіть, йдіть, – сказав він, – може бути прийду, за вечерею вашою посиджу. Знову посперечаюсь. Мою дуру, княжну Марію полюби, – прокричав він П'єру з дверей.

П'єр тепер тільки, під час свого приїзду в Лисі Гори, оцінив всю силу і красу своєї дружби з князем Андрієм. Ця принадність виявилась не стільки в його відносинах з ним самим, скільки у відносинах з усіма рідними і домашніми. П'єр з старим, суворим князем і з лагідною і невпевненою княжною Марією, незважаючи на те, що він їх майже не знав, відчував себе відразу старим другом. Вони всі вже любили його. Не тільки княжна Мар'я, підкуплена його лагідним ставленням до мандрівниць, самим променистим поглядом дивилася на нього; але маленький, річний князь Микола, як звав дід, посміхнувся П'єру і пішов до нього на ручки. Михайло Іванович, m-lle Bourienne з радісними посмішками дивилися на нього, коли він розмовляв з старим князем.

Старий князь вийшов вечеряти: це було очевидно для П'єра. Він був з ним обидва дня його перебування в Лисих Горах надзвичайно ласкавий, і велів йому приїжджати до себе.

Коли П'єр поїхав і зійшлися разом всі члени сім'ї, його стали судити, як це завжди буває після від'їзду нової людини і, як це рідко буває, всі говорили про нього одне хороше.

Глава 15

Повернувшись в цей раз з відпустки, Ростов вперше відчув і дізнався, до якої міри сильний був його зв'язок з Денисовим і з усім полком.

Коли Ростов під'їжджав до полку, він відчував подібне до того, яке він відчував, під'їжджаючи до дому на Поварській. Коли він побачив першого гусара в розстебнутому мундирі свого полку, коли він впізнав рудого Дементьєва, побачив конов'язі рудих коней, коли Лаврушка радісно закричав своєму пану: "Граф приїхав!" і кошлатий Денисов, що спав на ліжку, вибіг з землянки, обняв його, і офіцери зійшлися до приїжджого, – Ростов відчував таке ж почуття, як коли його обіймала матір, батько і сестри, і сльози радості, підступили йому до горла, завадили йому говорити. Полк був теж дім, і дім незмінно-милий і дорогий, як і будинок батьківський.

З'явившись до полкового командира, отримавши призначення в колишній ескадрон, сходивши на чергування і на фуражировку, увійшовши в усі маленькі інтереси полку і відчувши себе позбавленим волі і закутим в одну вузьку незмінну рамку, Ростов відчув те ж заспокоєння, ту саму опору і ту ж свідомість того, що він тут вдома, на своєму місці, які він відчував і під батьківським дахом. Не було цієї всієї безурядиці вільного світу, в якому він не знаходив собі місця і помилявся у виборах; не було Софійки, з якою треба було або не треба було порозуміватися. Не було можливості їхати туди чи не їхати туди; не було цих 24 годин доби, які стількома різними способами можна було вжити; не було цієї незліченної безлічі людей, з яких ніхто не був ближче, ніхто не був далі; не було цих незрозумілих і невизначених грошових відносин з батьком, не було нагадування про жахливий програші Долохову! Тут в полку все було ясно і просто. Весь світ був розділений на два нерівні відділи. Один — наш Павлоградський полк, і другий – все інше. І до цього іншого не було ніякого діла. У полку все було відомо: хто був поручик, хто ротмістр, хто хороший, хто поганий чоловік, і головне, – товариш. Маркітант вірить в борг, платня отримується в третину; вигадувати і вибирати нема чого, тільки не роби нічого такого, що вважається поганим в Павлоградському полку; а пошлють, роби те, що ясно і чітко, визначено і наказано: і все буде добре.

Вступивши знову в ці певні умови полкового життя, Ростов відчув радість і заспокоєння, подібні до тих, які відчуває втомлена людина, лягаючи на відпочинок. Тим відрадніше було в цю кампанію це полкове життя Ростову, що він, після програшу Долохову (вчинку, якого він, незважаючи на всі розради рідних, не міг пробачити собі), зважився служити не як раніше, а щоб загладити свою провину, служити добре і бути цілком відмінним товаришем і офіцером, тобто прекрасною людиною, що уявлялося настільки важким в світі, а в полку настільки можливим.

Ростов, з часу свого програшу, вирішив, що він в п'ять років заплатить цей борг батькам. Йому надсилалося по 10-ти тисяч в рік, тепер же він зважився брати тільки дві, а решту надавати батькам для сплати боргу.

Армія наша після неодноразових відступів, наступів і битв при Пултуську, при Прейсиш-Ейлау, зосереджувалася близько Бартенштейна. Очікували на приїзд государя до армії і початку нової кампанії.

Павлоградський полк, що знаходився в тій частині армії, яка була в поході 1805 року укомплектовуючись в Росії, запізнився до перших дій кампанії. Він не був ні під Пултуськом, ні під Прейсиш-Ейлау і в другій половині кампанії, приєднавшись до діючої армії, був зарахований до загону Платова.

Загін Платова діяв незалежно від армії. Кілька разів павлоградці були частинами в перестрілках з ворогом, захопили полонених і одного разу відбили навіть екіпажі маршала Удино. У квітні місяці павлоградці кілька тижнів простояли близько розореного дотла німецького порожнього села, не зрушуючи з місця.

Була відлига, грязюка, холод, річки зламало, дороги стали непроїзними; по кілька днів не видавали ні коням ні людям провіанту. Так як підвезення стало неможливе, то люди розсипалися по покинутим пустельним селам відшукувати картоплю, але вже і тої знаходили мало. Все було з'їдено, і всі жителі розбіглися; ті, які залишалися, були гірше жебраків, і віднімати у них вже не було чого, і навіть мало – жалісливі солдати часто замість того, щоб користуватися від них, віддавали їм своє останнє.

Павлоградський полк у зіткненнях втратив тільки двох поранених; але від голоду і хвороб втратив майже половину людей. У госпіталях вмирали так вірно, що солдати, хворі лихоманкою і пухлиною, що ставалася від поганої їжі, вважали за краще нести службу, через силу волочачи ноги у фронті, ніж відправлятися в лікарні. З відкриттям весни солдати стали знаходити рослину, що показалась із землі, схожу на спаржу, яку вони називали чомусь Машкін солодкий корінь, і розсипалися по лугах і полях, відшукуючи цей Машкін солодкий корінь (який був дуже гіркий), шаблями викопували його і їли, незважаючи на накази не їсти цієї шкідливої рослини.

Весною між солдатами відкрилася нова хвороба, пухлина рук, ніг та обличчя, причину якої медики вважали у вживанні цього кореня. Але незважаючи на заборону, павлоградські солдати ескадрону Денисова їли переважно Машкін солодкий корінь, тому що вже другий тиждень розтягували останні сухарі, які видавали тільки по півфунта на людину, а картоплю в останню посилку привезли мерзлу і пророслу. Коні харчувалися теж другий тиждень солом'яними дахами з будинків, були потворно-худі і покриті ще зимовою шерстю, що збилась жмутами.

Незважаючи на таке лихо, солдати і офіцери жили точно так же, як і завжди; так само і тепер, хоча і з блідими і опухлими лицями і в обірваних мундирах, гусари шикувалися до розрахунків, ходили на прибирання, чистили коней, амуніцію, тягали замість корму солому з дахів і ходили обідати до казанів, від яких вставали голодні, жартуючи над своєю бридкою їжею і своїм голодом. Також як і завжди, у вільний від служби час солдати палили багаття, парилися голі біля багаття, курили, відбирали і пекли пророслу, прілу картоплю і розповідали і слухали розповіді або про Потьомкінські і Суворовські походи, або казки про Альошу-пройдисвіта, і про попівського наймита Миколку.

Офіцери так само, як і зазвичай, жили по-двоє, по-троє, в розкритих майже розорених будинках. Старші дбали про придбання соломи і картоплі, взагалі про засоби прожитку людей, молодші займалися, як завжди, хто картами (грошей було багато, хоча провіанту і не було), хто безневинними іграми – в свайку і городки. Про загальну ходу справ говорили мало, частиною того, що нічого позитивного не знали, частиною того, що смутно відчували, що загальна справа війни йшла погано.

Ростов жив, як і раніше, з Денисовим, і дружній зв'язок їх, з часу їх відпустки, став ще тісніше. Денисов ніколи не говорив про домашніх Ростова, але по ніжній дружбі, яку командир надавав своєму офіцеру, Ростов відчував, що нещасна любов старого гусара до Наташі брала участь в цьому посиленні дружби. Денисов мабуть намагався якомога рідше піддавати Ростова небезпекам, беріг його і після справи особливо-радісно зустрічав його цілим і неушкодженим. На одному зі своїх відряджень Ростов знайшов в занедбаному розореному селі, куди він приїхав за провіантом, сімейство старого-поляка і його дочки, з немовлям. Вони були роздягнені, голодні, і не могли піти, і не мали засобів виїхати. Ростов привіз їх в свою стоянку, помістив у своїй квартирі, і кілька тижнів, поки старий оправлявся, він їх годував. Товариш Ростова, розговорившись про жінок, став сміятися Ростову, кажучи, що він всіх хитріше, і що йому б не гріх познайомити товаришів з врятованою їм гарненькою полькою. Ростов прийняв жарт за образу і, спалахнувши, наговорив офіцеру таких неприємних речей, що Денисов насилу міг утримати обох від дуелі. Коли офіцер пішов і Денисов, сам не знавший відносин Ростова до польки, став дорікати йому за запальність, Ростов сказав йому:

— Як же ти хочеш ... Вона мені, як сестра, і я не можу тобі описати, як це прикро мені було ... тому що ... ну, тому ...

Денисов вдарив його по плечу, і швидко став ходити по кімнаті, не дивлячись на Ростова, що він вироблював в хвилини душевного хвилювання.

– Ото вже дуг'ацька ваша пог'ода Г'остовська, – промовив він, і Ростов зауважив сльози на очах Денисова.

Глава 16

У квітні місяці війська пожвавилися звісткою про приїзд государя до армії. Ростову не вдалося потрапити на огляд який робив государ в Бартенштейні: павлоградці стояли на аванпостах, далеко попереду Бартенштейну.

Вони стояли біваками. Денисов з Ростови жили в виритої для них солдатами землянці, покритої суками і дереном. Землянка була влаштована таким, що ввійшли тоді в моду, способом: проривалася канава в півтора аршини ширини, два — глибини і три з половиною довжини.