Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 3

Більше ні в кого не дістанеш. Як самого-то немає, так ти зайди, княжнам скажи, і звідти, ось що, поверни на Разгуляй – Іпатко-кучер знає де – знайди ти там Іллюшку-цигана, ось що у графа Орлова тоді танцював, пам'ятаєш, в білому козакині, і притягни ти його сюди, до мене.

– І з циганками його сюди привести? – запитав Микола сміючись.

– Ну, ну!..

В цей час нечутними кроками, з діловим, стурбованим і разом християнські — лагідним видом, який ніколи не покидав її, увійшла в кімнату Ганна Михайлівна. Незважаючи на те, що кожен день Ганна Михайлівна заставала графа в халаті, всякий раз він соромився при ній і просив вибачення за свій костюм.

– Нічого, граф, голубчику, – сказала вона, лагідно закриваючи очі. – А до Безухова я поїду, – сказала вона. – П'єр приїхав, і тепер ми все дістанемо, граф, з його оранжерей. Мені і потрібно було бачити його. Він мені прислав лист від Бориса. Слава Богу, Боря тепер при штабі.

Граф зрадів, що Ганна Михайлівна брала одну частину його доручень, і велів їй закласти маленьку карету.

– Ви Безухову скажіть, щоб він приїжджав. Я його запишу. Що він з дружиною? – запитав він.

Ганна Михайлівна завела очі, і на обличчі її означилася глибока скорбота ...

– Ах, друже мій, він дуже нещасливий, – сказала вона. – Якщо правда, що ми чули, це жахливо. І чи думали ми, коли так раділи його щастю! І така висока, небесна душа, цей молодий Безухов! Так, я від душі жалію його і постараюся дати йому розраду, яка від мене буде залежати.

– Та що ж таке? – запитали обидва Ростови, старший і молодший.

Ганна Михайлівна глибоко зітхнула: – Долохов, Марії Іванівни син, – сказала вона таємничим шепотом, – кажуть, зовсім скомпрометував її. Він його вивів, запросив до себе в будинок в Петербурзі, і ось ... Вона сюди приїхала, і цей шибайголова за нею, – сказала Ганна Михайлівна, бажаючи висловити своє співчуття П'єру, але в мимовільних інтонаціях і напівпосмішці виказавши співчуття шибайголові, як вона назвала Долохова. – Кажуть, сам П'єр зовсім придавлений своїм горем.

– Ну, все-таки скажіть йому, щоб він приїжджав в клуб, – все розвіється. Бенкет на всю губу буде.

На другий день, 3-го березня, у 2-й годині по полудні, 250 чоловік членів Англійського клубу і 50 чоловік гостей очікували перед обідом дорогого гостя і героя австрійського походу, князя Багратіона. У перший час після отримання звістки про Аустерлицьку битву Москва прийшла в подив. У той час росіяни так звикли до перемог, що, отримавши звістку про поразку, одні просто не вірили, інші шукали пояснень такої дивної події в якихось незвичайних причинах. В Англійському клубі, де збиралося все, що було знатного, що має вірні відомості і вагу, в грудні місяці, коли стали надходити звістки, нічого не говорили про війну і про останній бій, як ніби змовилися мовчати про нього. Люди, які давали напрямок розмов, як-то: граф Ростопчин, князь Юрій Володимирович Долгорукий, Валуєв, граф Марков, князь В'яземський, не з'являлися в клубі, а збиралися по домівках, в своїх інтимних гуртках, і москвичі, які говорили з чужих голосів (до яких належав і Ілля Андрійович Ростов), залишалися на короткий час без певного судження про справу війни і без проводирів. Москвичі відчували, що щось недобре і що обговорювати ці погані вісті важко, і тому краще мовчати. Але через деякий час, як присяжні виходять з дорадчої кімнати, з'явилися і тузи, що давали думку в клубі, і все заговорило ясно і виразно. Були знайдені причини тої неймовірної, нечуваної і неможливої події, що росіяни були побиті, і все стало ясно, і у всіх кутах Москви заговорили одне й те саме. Причини ці були: зрада австрійців, погане продовольство війська, зрада поляка Пшебишевського і француза Ланжерона, нездатність Кутузова, і (потихеньку говорили) молодість і недосвідченість государя, який ввірився поганим і нікчемним людям. Але війська, російські війська, говорили всі, були незвичайні і робили чудеса хоробрості. Солдати, офіцери, генерали — були герої. Але героєм з героїв був князь Багратіон, що прославився своєю Шенграбенською справою і відступом від Аустерліца, де він один провів свою колону нерозстроєною і цілий день відбивав вдвічі сильнішого ворога. Тому, що Багратіон обраний був героєм в Москві, сприяло і те, що він не мав зв'язків в Москві, і був чужий. В особі його віддавалася належна честь бойовому, простому, без зв'язків і інтриг, російському солдатові, ще пов'язаному спогадами Італійського походу з ім'ям Суворова. Крім того в наданні йому таких почестей найкраще показувалося неприхильність і несхвалення Кутузову.

– Якщо б не було Багратіона, треба б було винайти його, [il faudrait l'inventer,] – сказав жартівник Шиншин, пародіюючи слова Вольтера. Про Кутузова ніхто не говорив, і деякі пошепки лаяли його, називаючи придворною вертушкою і старим сатиром.

По всій Москві повторювалися слова князя Долгорукова: "виліплюючи, ліплячи і обліпишся", цим втішаючи в нашій поразці спогадом колишніх перемог, і повторювалися слова Ростопчина про те, що французьких солдатів треба порушувати до боїв пишномовними фразами, що з німцями треба логічно міркувати, переконуючи їх, що небезпечніше тікати, ніж іти вперед; але що російських солдатів треба тільки утримувати і просити: тихіше! З усіх сторін чути було нові і нові розповіді про окремі приклади мужності, виявлені нашими солдатами і офіцерами під Аустерліцем. Той врятував прапор, той убив 5-ть французів, той один заряджав 5-ть гармат. Говорили і про Берга, хто його не знав, що він, поранений в праву руку, взяв шпагу в ліву і пішов вперед. Про Болконського нічого не говорили, і тільки ті, хто близько знав його жаліли, що він рано помер, залишивши вагітну дружину і дивака-батька.

Глава 3

3-го березня у всіх кімнатах Англійського клубу стояв стугін голосів, що розмовляють і, як бджоли на весняному прольоті, снували туди й сюди, сиділи, стояли, сходилися і розходилися, в мундирах, фраках і ще дехто в пудрі і жупанах, члени і гості клубу. Пудрені, в панчохах і черевиках ліврейні лакеї стояли біля кожних дверей і напружено намагалися вловити кожен рух гостей і членів клубу, щоб запропонувати свої послуги. Більшість присутніх були старі, поважні люди з широкими, самовпевненими обличчями, товстими пальцями, твердими рухами і голосами. Цього роду гості і члени сиділи по знайомим, звичним місцям і сходилися в відомих, традиційних гуртках. Мала частина присутніх складалася з випадкових гостей — переважно молоді, в числі якої були Денисов, Ростов і Долохов, який був знову семенівським офіцером. На обличчях молоді, особливо військової, був вираз того почуття презирливої шанобливості до людей похилого віку, яке неначе говорить старому поколінню: "Поважати і шанувати вас ми готові, але пам'ятайте, що все-таки за нами майбутнє".

Несвицький був тут же, як давній член клубу. П'єр, за наказом дружини відпустив волосся, зняв окуляри і одягнений по модному, але з сумним і понурим виглядом, ходив по залах. Його, як і всюди, оточувала атмосфера людей, які схиляються перед його багатством, і він зі звичкою царювання і розсіяною презирливістю обходився з ними.

По роках він би мав бути з молодими, по багатству і зв'язкам він був членом гуртків старих, поважних гостей, і тому він переходив від одного гуртка до іншого.

Люди похилого віку з найзначніших становили центр гуртків, до яких шанобливо наближалися навіть незнайомі, щоб послухати відомих людей. Великі гуртки складалися близько графа Ростопчина, Валуєва та Наришкіна. Ростопчин розповідав про те, як росіяни були зім'яті драпаючими австрійцями і повинні були багнетом прокладати собі дорогу крізь втікачів.

Валуєв конфіденційно розповідав, що Уваров був присланий з Петербургу, для того щоб дізнатися думку москвичів про Аустерліц.

У третьому гуртку Наришкін говорив про засідання австрійської військової ради, в якому Суворов закричав півнем у відповідь на дурість австрійських генералів. Шиншин, що стояв тут же, хотів пожартувати, сказавши, що Кутузов, видно, і цьому не важкому мистецтву — кукурікати — не міг вивчитися у Суворова; але старички строго подивилися на жартівника, даючи йому тим відчувати, що тут і в нинішній день було непристойно говорити так про Кутузова.

Граф Ілля Андрійович Ростов, заклопотано, квапливо походжав в своїх м'яких чоботях з їдальні у вітальню, поспішно і зовсім однаково здоровкаючись з важливими і неважливими особами, яких він всіх знав, і зрідка відшукуючи очима свого стрункого молодця-сина, радісно зупиняв на ньому свій погляд і підморгував йому. Молодий Ростов стояв біля вікна з Долоховим, з яким він нещодавно познайомився, і знайомством якого він дорожив. Старий граф підійшов до них і потиснув руку Долохову.

– До мене ласкаво прошу, ось ти з моїм молодцем знайомий ... разом там, разом геройствували ... A! Василю Гнатовичу ... здорово старий, – звернувся він до дідка, що проходив, але не встиг ще договорити вітання, як все заворушилося, і прибіг лакей, з переляканим обличчям та доповів: "завітали!"

Пролунали дзвінки; старшини кинулися вперед; розкидані в різних кімнатах гості, як струшене жито на лопаті, збилися в одну купу і загальмувалися у великій вітальні біля дверей зали.

У дверях передній показався Багратіон, без капелюха і шпаги, які він, за клубним звичаєм, залишив у швейцара. Він був не в смушковому кашкеті з ногайкою (плетений шкіряний ремінь. Перекл.) через плече, як бачив його Ростов в ніч напередодні Аустерлицького бою, а в новому вузькому мундирі з російськими та іноземними орденами і з георгіївською зіркою на лівій стороні грудей. Він мабуть зараз, перед обідом, підстриг волосся і бакенбарди, що невигідно змінювало його фізіономію. На обличчі його було щось наївно-святкове, що надавало, в поєднанні з його твердими, мужніми рисами, навіть трохи комічне вираження його особі. Беклешов і Федір Петрович Уваров, які приїхали з ним разом, зупинилися в дверях, бажаючи, щоб він, як головний гість, пройшов вперед їх. Багратіон змішався, не бажаючи скористатися їх чемністю; трапилася зупинка в дверях, і нарешті Багратіон все-таки пройшов вперед. Він йшов, не знаючи куди подіти руки, соромливо і ніяково, по паркету приймальні: йому звичніше і легше було ходити під кулями по зораному полю, як він йшов перед Курським полком в Шенграбені.