Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 4

Старшини зустріли його у перших дверей, сказавши йому декілька слів про радість бачити настільки дорогого гостя, і не дочекавшись його відповіді, як би заволодівши їм, охопили його і повели в вітальню. У дверях вітальні не було можливості пройти від членів і гостей, які стовпилися та давили одні одних і через плечі один одного старалися, як рідкісного звіра, розглянути Багратіона. Граф Ілля Андрійович, енергійніше всіх, сміючись і примовляючи: – пусти, mon cher, пусти, пусти, – протиснув натовп, провів гостей у вітальню і посадив на середній диван. Тузи, почесні члени клубу, обступили новоприбулих. Граф Ілля Андрійович, проштовхуючись знову через натовп, вийшов з вітальні і з іншим старшиною через хвилину з'явився, несучи велике срібне блюдо, яке він підніс князю Багратіону. На блюді лежали складені і надруковані в честь героя вірші. Багратіон, побачивши блюдо, злякано озирнувся, як би відшукуючи допомоги. Але у всіх очах була вимога того, щоб він підкорився. Відчуваючи себе в їх владі, Багратіон рішуче, обома руками, взяв блюдо і сердито, докірливо подивився на графа, що підносив його. Хтось люб'язно вийняв з рук Багратіона блюдо (а то б він, здавалося, мав намір тримати його так до вечора і так іти до столу) і звернув його увагу на вірші. "Ну і прочитаю", – як ніби сказав Багратіон і спрямувавши втомлені очі на папір, став читати з зосередженим і серйозним виглядом. Сам автор взяв вірші і став читати. Князь Багратіон схилив голову і слухав.

"Слав Олександра вік

І бережи нам Тита на престолі,

Будь купно страшний вождь й людина добра,

Ріфей в вітчизні а Цісар на бранному полі.

Та щасливий Наполеон,

Пізнавши чрез досвід, який Багратіон,

Не сміє обтяжати більш Алкідів росских ... "

Але ще він не скінчив віршів, як розкотистий дворецький сповістив: "Страва готова!" Двері відчинилися, загримів з їдальні гімн на мотив полонезу: "Грім перемоги роздавайся, веселись, хоробрий росс", і граф Ілля Андрійович, сердито глянувши на автора, який продовжував читати вірша, розкланявся перед Багратіоном. Всі встали, відчуваючи, що обід був важливіше віршів, і знову Багратіон попереду всіх пішов до столу. На першому місці, між двох Олександрів — Беклешова і Наришкіна, що теж мало значення по відношенню до імені государя, посадили Багратіона: 300 осіб розмістилися в їдальні по чинам і важливості, хто важливіші, ближче до пошанованого гостя: так само природно, як вода розливається туди глибше, де місцевість нижча.

Перед самим обідом граф Ілля Андрійович представив князю свого сина. Багратіон, взнавши його, сказав кілька нескладних, незручних слів, як і всі слова, які він говорив в цей день. Граф Ілля Андрійович радісно і гордо оглядав всіх в той час, як Багратіон говорив з його сином.

Микола Ростов з Денисовим і новим знайомим Долоховим сіли разом майже на середині столу. Навпроти них сів П'єр поруч з князем Несвицьким. Граф Ілля Андрійович сидів навпроти Багратіона з іншими старшинами і пригощав князя, уособлюючи в собі московську гостинність.

Труди його не пропали даремно. Обіди його, пісний і скоромний, були прекрасні, але абсолютно спокійний він все-таки не міг бути до кінця обіду. Він підморгував буфетникові, пошепки наказував лакеям, і не без хвилювання очікував кожної, знайомої йому страви. Все було чудово. На другому блюді, разом з велетенською стерляддю (побачивши яку, Ілля Андрійович почервонів від радості і сором'язливості), вже лакеї стали ляскати пробками і наливати шампанське. Після риби, яка справила деяке враження, граф Ілля Андрійович переглянувся з іншими старшинами. – "Багато тостів буде, пора починати!" – шепнув він і взявши келих в руки – встав. Всі замовкли і очікували, що він скаже.

– Здоров'я государя імператора! – крикнув він, і в ту ж хвилину добрі очі його зволожились сльозами радості і захоплення. В ту ж хвилину заграли: "Грім перемоги роздавайся". Всі встали з своїх місць і закричали "ура"! і Багратіон вигукнув "ура!" тим же голосом, яким він гримів на Шенграбенському полі. Захоплений голос молодого Ростова було чути через усі 300 голосів. Він мало не плакав. – Здоров'я государя імператора, – кричав він, – ура! –Випивши залпом свій келих, він кинув його на підлогу. Багато зробили те саме. І довго тривали гучні крики. Коли замовкли голоси, лакеї підібрали розбитий кришталь, і всі стали сідати, і посміхаючись своєму крику, перемовлятися. Граф Ілля Андрійович піднявся знову, глянув на записочку, що лежала біля його тарілки і проголосив тост за здоров'я героя нашої останньої кампанії, князя Петра Івановича Багратіона і знову блакитні очі графа зволожились сльозами. Ура! знову закричали голоси 300 гостей, і замість музики почулися півчі, які співали кантату твору Павла Івановича Кутузова.

"Марними россам є всі перепони,

Хоробрість є перемоги застава,

Є у нас Багратіон,

Будуть всі вороги біля ніг " тощо.

Тільки що закінчили півчі, як пішли нові і нові тости, при яких все більше і більше розчулювався граф Ілля Андрійович, і ще більше билося посуду, і ще більше голосилося. Пили за здоров'я Беклешова, Наришкіна, Уварова, Долгорукова, Апраксина, Валуєва, за здоров'я старшин, за здоров'я розпорядника, за здоров'я всіх членів клубу, за здоров'я всіх гостей клубу і нарешті окремо за здоров'я установника обіду графа Іллі Андрійовича. При цьому тості граф вийняв хустку і, закривши їм обличчя, абсолютно розплакався.

Глава 4

П'єр сидів проти Долохова та Миколи Ростова. Він багато і жадібно їв і багато пив, як і завжди. Але ті, які його знали коротко, бачили, що в ньому сталася в нинішній день якась велика переміна. Він мовчав весь час обіду і, мружачись і морщячись, дивився довкола себе або зупинивши очі, з видом цілковитої неуважності, потирав пальцем перенісся. Обличчя його було сумне і похмуре. Він, здавалося, не бачив і не чув нічого, що відбувається навколо нього, і думав про щось одне, важке і нерозв'язане.

Це нерозв'язане питання, що мучило його, були натяки княжни в Москві на близькість Долохова до його дружини і в нинішній ранок отриманий ним анонімний лист, в якому було сказано з тією підлою жартівливістю, яка властива всім анонімним листам, що він погано бачить крізь свої окуляри, і що зв'язок його дружини з Долоховим є таємниця тільки для одного нього. П'єр рішуче не повірив ні натякам княжни, ні листу, але йому страшно було тепер дивитися на Долохова, який сидів перед ним. Всякий раз, як ненавмисно погляд його зустрічався з прекрасними, нахабними очима Долохова, П'єр відчував, як щось жахливе, потворне піднімалося в його душі, і він швидше відвертався. Мимоволі згадуючи все минуле своєї дружини і її стосунки з Долоховим, П'єр бачив ясно, що те, що сказано було в листі, могло бути правда, могло принаймні здаватися правдою, якби це стосувалося не його дружини. П'єр згадував мимоволі, як Долохов, якому було повернуто все після кампанії, повернувся до Петербурга і приїхав до нього. Користуючись своїми кутежними відносинами дружби з П'єром, Долохов прямо приїхав до нього в будинок, і П'єр помістив його і дав йому в борг грошей. П'єр згадував, як Елен, посміхаючись, висловлювала своє незадоволення за те, що Долохов живе в їхньому будинку, і як Долохов цинічно хвалив йому красу його дружини, і як він з того часу до приїзду в Москву ні на хвилину не розлучався з ними.

"Так, він дуже вродливий, думав П'єр, я знаю його. Для нього була б особлива принадність у тому, щоб забруднити моє ім'я і посміятися з мене, саме тому, що я клопотав за нього і приютив його, допоміг йому. Я знаю, я розумію, яку сіль це в його очах мало б надавати його обману, якби це була правда. Так, якщо б це була правда; але я не вірю, не маю права і не можу вірити ". Він згадував той вираз, який приймало лице Долохова, коли на нього находили хвилини жорстокості, як ті, в які він пов'язував квартального з ведмедем і пускав його на воду, або коли він викликав без будь-якої причини на дуель людину, або вбивав з пістолета коня візника. Цей прояв часто був на обличчі Долохова, коли він дивився на нього. "Так, він бретьор, думав П'єр, йому нічого не означає вбити людину, йому повинно здаватися, що всі бояться його, йому повинно бути приємно це. Він повинен думати, що і я боюся його. І дійсно я боюся його", думав П'єр, і знову при цих думках він відчував, як щось жахливе і бридке піднімалося в його душі. Долохов, Денисов і Ростов сиділи тепер проти П'єра і здавалися дуже веселі. Ростов безжурно перемовлявся з своїми двома приятелями, з яких один був лихий гусар, інший відомий бретьор і гульвіса, і зрідка насмішкувато поглядав на П'єра, який на цьому обіді вражав своєю зосередженою, розсіяною, масивною фігурою. Ростов недоброзичливо дивився на П'єра, по-перше, тому, що П'єр в його гусарських очах був цивільний багач, чоловік красуні, взагалі баба; по-друге, тому, що П'єр в зосередженості і неуважності свого настрою не впізнав Ростова і не відповів на його уклін. Коли стали пити здоров'я государя, П'єр задумавшись не встав і не взяв чари.

– Що ж ви? – закричав йому Ростов, захоплено-озлобленими очима дивлячись на нього. – Хіба ви не чуєте; здоров'я государя імператора! – П'єр, зітхнувши, покірно встав, випив свій келих і, дочекавшись, коли всі сіли, з своєю благодушною посмішкою звернувся до Ростова.

– А я вас і не впізнав, – сказав він. –Але Ростову було не до цього, він кричав "ура"!

– Що ж ти не відновиш знайомство, –сказав Долохов Ростову.

— Бог з ним, дурень, — сказав Ростов.

– Треба плекати чоловіків гарненьких жінок, –сказав Денисов. П'єр не чув, що вони говорили, але знав, що говорять про нього. Він почервонів і відвернувся.

– Ну, тепер за здоров'я чарівних жінок, – сказав Долохов, і з серйозним виразом, але з усміхненим в кутах ротом, з келихом звернувся до П'єра.

– За здоров'я красивих жінок, Петрусь, і їх коханців, – сказав він.

П'єр, опустивши очі, пив зі свого келиха, не дивлячись на Долохова і не відповідаючи йому. Лакей, що роздавав кантату Кутузова, поклав листок П'єру, як більш почесному гостю. Він хотів взяти його, але Долохов перехилився, вихопив аркуш з його руки і став читати. П'єр глянув на Долохова, зіниці його опустилися: щось погрозливе і потворне, що збурювало його у весь час обіду, піднеслося і опанувало їм.