Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 37

Але щойно наблизився, бачу, що обличчя його змінилося, стало молоде, і він мені тихо щось говорить з учення Ордена, так тихо, що я не можу розчути. Потім, ніби, вийшли ми всі з кімнати, і щось тут сталося химерне. Ми сиділи або лежали на підлозі. Він мені щось говорив. А мені ніби захотілося показати йому свою чутливість і я, не вслухаючись в його промові, став собі уявляти стан свого внутрішнього світу людини і милість Божу що огорнула мене. І з'явилися у мене сльози на очах, і я був задоволений, що він це помітив. Але він глянув на мене з досадою і схопився, припинивши свою розмову. Я сторопів і запитав, чи не до мене сказане відносилося; але він нічого не відповідав, показав мені ласкавий вигляд, і після раптом опинилися ми в спальні моєї, де стоїть подвійне ліжко. Він ліг на неї на край, і я ніби палав до нього бажанням горнутися і прилягти тут же. І він ніби у мене запитує: "Скажіть по правді, яку ви маєте головну пристрасть? Чи дізналися ви її? Я думаю, що ви вже її впізнали ". Я, зніяковівши цим питанням, відповідав, що лінь моя головна пристрасть. Він недовірливо похитав головою. І я йому, ще більш зніяковівши, відповів, що я, хоча і живу з дружиною, за його порадою, але не як чоловік дружини своєї. На це він відповів, що не повинно дружину позбавляти своєї ласки, дав відчувати, що в цьому була моя обов'язок. Але я відповідав, що я соромлюся цього, і раптом все зникло. І я прокинувся, і знайшов в думках своїх текст Св. Письма: Живот бе свет человеком, и свет во тме светит и тма его не объят. Обличчя в Йосипа Олексійовича було моложаве і світле. У цей день одержав листа від благодійника, в якому він пише про обов'язки подружжя".

"9-го грудня.

"Бачив сон, від якого прокинувся з болем сердечним. Бачив, ніби я в Москві, в своєму будинку, у великій диванної, і з вітальні виходить Йосип Олексійович. Ніби я одразу впізнав, що з ним вже відбувся процес відродження, і кинувся йому на зустріч. Я ніби його цілую, і руки його, а він каже: "Примітив ти, що у мене обличчя інше?" Я подивився на нього, продовжуючи тримати його в своїх обіймах, і ніби бачу, що лице його молоде, але волосся на голові немає, і риси зовсім інші. І ніби я йому кажу: "Я б вас впізнав, якби випадково з вами зустрівся", і думаю між тим: "Чи правду я сказав?" І раптом бачу, що він лежить як труп мертвий; потім потроху отямився і увійшов зі мною в великий кабінет, тримаючи велику книгу, писану, в олександрійський лист. І ніби я говорю: "це я написав". І він відповів мені нахилом голови. Я відкрив книгу, і в книзі цій на всіх сторінках прекрасно намальовано. І я ніби знаю, що ці картини представляють любовні пригоди душі з її коханим. І на сторінках ніби я бачу прекрасне зображення дівчини в прозорому одягу і з прозорим тілом, що підноситься хмар. І ніби я знаю, що ця дівчина є ніщо інше, як зображення Пісні пісень. І ніби я, дивлячись на ці малюнки, відчуваю, що я роблю погано, і не можу відірватися від них. Господи, допоможи мені! Боже мій, якщо це залишення Тобою мене є дія Твоя, нехай буде воля Твоя; але якщо ж я сам заподіяв це, то навчи мене, що мені робити. Я загину від своєї розпусності, буде що Ти мене зовсім залишиш".

Глава 11

Грошові справи Ростових не покращились протягом двох років, які вони пробули в селі.

Незважаючи на те, що Микола Ростов, твердо тримаючись свого наміру, продовжував непоказно служити в глухому полку, витрачаючи порівняно мало грошей, хід життя в Відрадному був такий, і особливо Митенька так вів справи, що борги нестримно зростали з кожним роком. Єдина допомога, яка очевидно представлялася старому графу, це була служба, і він приїхав до Петербурга шукати місця; шукати місця і разом з тим, як він говорив, в останній раз потішити дівчат.

Незабаром після приїзду Ростових в Петербург, Берг зробив пропозицію Вірі, і пропозиція його була прийнята.

Незважаючи на те, що в Москві Ростови належали до вищого товариства, самі того не знаючи і не думаючи про те, до якого кола вони належали, в Петербурзі товариство їх було змішане і невизначене. У Петербурзі вони були провінціали, до яких не спускалися ті самі люди, яких, не питаючи їх до якого вони належать товариства, в Москві годували Ростови.

Ростови в Петербурзі жили так само гостинно, як і в Москві, і на їх вечерях сходилися найрізноманітніші особи: сусіди по Відрадному, старі небагаті поміщики з дочками і фрейліна Перонська, П'єр Безухов і син повітового поштмейстера, що служив в Петербурзі. З чоловіків домашніми людьми в будинку Ростових в Петербурзі дуже скоро стали Борис, П'єр, якого, зустрівши на вулиці, затягнув до себе старий граф, і Берг, який впродовж дня знаходився у Ростових і приділяв старшої графині Вірі таку увагу, яку може надавати молода людина, що має намір зробити пропозицію.

Берг недарма показував усім свою поранену в Аустерлицький битві праву руку і тримав абсолютно не потрібну шпагу в лівій. Він так завзято і з такою значущістю розповідав усім ця подію що всі повірили в доцільність і гідність цього вчинку, і Берг отримав за Аустерліц дві нагороди.

У Фінляндської війні йому вдалося також відзначитися. Він підняв осколок гранати, яким був убитий ад'ютант біля головнокомандувача і підніс начальнику цей осколок. Так само як і після Аустерліца, він так довго і наполегливо розповідав усім про цю подію, що всі повірили теж, що треба було це зробити, і за Фінляндської війну Берг отримав дві нагороди. У 1909-му році він був капітан гвардії з орденами і займав в Петербурзі якісь особливі вигідні місця.

Хоча деякі вільнодумці і посміхалися, коли їм говорили про достоїнства Берга, не можна було не погодитися, що Берг був справний, хоробрий офіцер, один з найкращих у начальства, і високоморальна молода людина з блискучою кар'єрою попереду і навіть міцним становищем в суспільстві.

Чотири роки тому, зустрівшись в партері московського театру з товаришем-німцем, Берг вказав йому на Віру Ростову і по-німецьки сказав: Вона повинна бути моєю дружиною, [ "Das soll mein Weib werden",] і з тієї хвилини вирішив одружитися на ній. Тепер, в Петербурзі, зрозумівши положення Ростових і своє, він вирішив, що настав час, і зробив пропозицію.

Пропозиція Берга було прийнято спочатку з невтішним для нього здивуванням. Спочатку здалося дивно, що син малопомітного, ліфляндського дворянина робить пропозицію графині Ростовій; але головна властивість характеру Берга полягала в такому наївному і добродушного егоїзмі, що мимоволі Ростови подумали, що це буде добре, якщо він сам так твердо переконаний, що це добре і навіть дуже добре. Разом із тим і справи Ростові були дуже розладнані, чого не міг не знати наречений, а головне, Вірі було 24 роки, вона виїжджала скрізь, і, не дивлячись на те, що вона безсумнівно була хороша і розважлива, до сих пір ніхто ніколи їй не зробив пропозиції. Згоду було дано.

– Ось бачте, – говорив Берг своєму товаришеві, якого він називав другом тільки тому, що він знав, що у всіх людей бувають друзі. – Ось бачте, я все це зрозумів, і я б не одружився, якби не обдумав все, і це чому небудь було б незручно. А тепер навпаки, татко і матінка мої тепер забезпечені, я їм влаштував цю оренду в Остзейському краї, а мені прожити можна в Петербурзі при моїй платні, при її статках і при моїй акуратності. Прожити можна добре. Я не через гроші одружуся, я вважаю це неблагородно, але треба, щоб дружина принесла своє, а чоловік своє. У мене служба – у неї зв'язки і маленькі кошти. Це в наш час що-небудь таке значить, чи не так? А головне вона прекрасна, поважна дівчина і любить мене ...

Берг почервонів і посміхнувся.

– І я люблю її, тому що у неї характер розважливий – дуже хороший. Ось інша її сестра – тієї ж фамілії, а зовсім інше, і неприємний характер, і розуму немає того, і таке, знаєте? ... Неприємно ... А моя наречена ... Ось будете приходити до нас ... — продовжував Берг, він хотів сказати обідати, але передумав і сказав: "чай пити", і, проткнувши його швидко язиком, випустив кругле, маленьке кілечко тютюнового диму, яке уособлювало цілком його мрії про щастя.

Біля першого почуття здивування, порушеного в батьках пропозицією Берга, в сімействі оселилася звичайна в таких випадках святковість і радість, але радість була не щира, а зовнішня. У почуттях рідних щодо цього весілля були помітні замішання і сором'язливість. Наче їм соромно було тепер за те, що вони мало любили Віру, і тепер так охоче збували її з рук. Найбільше знічений був старий граф. Він ймовірно не вмів би назвати того, що було причиною його збентеження, а причина ця була його грошові справи. Він рішуче не знав, що у нього є, скільки у нього боргів і що він в змозі буде дати в придане Вірі. Коли народилися доньки, кожної було призначено по 300 душ в придане; але одне з цих сіл було вже продане, інше закладене і так прострочене, що повинне було продаватися, тому віддати маєток було неможливо. Грошей теж не було.

Берг вже понад місяць був нареченим і тільки тиждень залишалася до весілля, а граф ще не вирішив з собою питання про придане і не говорив про це з дружиною. Граф то хотів відокремити Вірі рязанський маєток, то хотів продати ліс, то зайняти грошей під вексель. За кілька днів до весілля Берг увійшов рано вранці в кабінет до графу і з приємною посмішкою шанобливо попросив майбутнього тестя оголосити йому, що буде дано за графинею Вірою. Граф так зніяковів при цьому питанні, яке давно передчувалось, що сказав необдумано перше, що спало йому на думку.

–Люблю, що подбав, люблю, залишишся задоволений ...

І він, поплескавши Берга по плечу, встав, бажаючи припинити розмову. Але Берг, приємно посміхаючись, пояснив, що, якщо він не буде знати вірно, що буде дано за Вірою, і не отримає вперед хоча частини того, що призначене їй, то він змушений буде відмовитися.

– Тому що судить, граф, якби я тепер дозволив собі одружитися, не маючи певних засобів для підтримки своєї дружини, я вчинив би підло ...

Розмова скінчився тим, що граф, бажаючи бути великодушним і не піддаватися новим прохання, сказав, що він видає вексель в 80 тисяч. Берг лагідно посміхнувся, поцілував графа в плече і сказав, що він дуже вдячний, але ніяк не може тепер влаштуватися в новому житті, не отримавши чистими грошима 30 тисяч.