Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 42

Ще Магницький не встиг докінчити своєї розповіді, як вже хтось інший заявив свою готовність розповісти щось, що було ще смішніше. Анекдоти здебільшого стосувалися якщо не самого службового світу, то осіб службових. Здавалося, що в цьому колі так остаточно була вирішена нікчемність цих осіб, що єдине ставлення до них могло бути тільки добродушно-комічне. Сперанський розповів, як на Ради сьогоднішнього ранку на питання у глухого сановника про його думку, сановник цей відповідав, що він тієї ж думки. Жерве розповів цілу справу про ревізію, чудове по нісенітниці всіх дійових осіб. Столипін, заїкаючись, втрутився в розмову і з запалом почав говорити про зловживання колишнього порядку, погрожуючи надати розмови серйозний характер. Магницький став глузувати над запалом Столипіна, Жерве вставив жарт і розмова прийняла знову бувший, веселий напрямок.

Очевидно, Сперанський після праці любив відпочити і повеселитися в приятельському гуртку, і всі його гості, розуміючи його бажання, намагалися веселити його і самі веселитися. Але веселощі це здавалося князю Андрію важкими і невеселими. Тонкий звук голосу Сперанського неприємно вражав його, і невгамовний сміх своєю фальшивою нотою чомусь ображав почуття князя Андрія. Князь Андрій не сміявся і боявся, що він буде важкий для цієї компанії. Але ніхто не помічав його невідповідності загальному настрою. Всім було, здавалося, дуже весело.

Він кілька разів хотів вступити в розмову, але всякий раз його слово викидалося геть, як корок із води; і він не міг жартувати з ними разом.

Нічого не було поганого або недоречного в тому, що вони говорили, все було дотепно і могло б бути смішно; але чогось, того самого, що становить сіль веселощів, не тільки не було, але вони і не знали, що воно буває.

Після обіду дочка Сперанського з своєю гувернанткою встали. Сперанський приголубив дочку своєю білої рукою, і поцілував її. І цей жест здався неприродним князю Андрію.

Чоловіки, по-англійськи, залишилися за столом і за портвейном. В середині розмови, що почалася про іспанські справи Наполеона, схвалюючи які, всі були однієї і тієї ж думки, князь Андрій став суперечити їм. Сперанський посміхнувся і, очевидно бажаючи відхилити розмову від прийнятого напрямку, розповів анекдот, який не мав відношення до розмови. На якусь мить всі замовкли.

Посидівши за столом, Сперанський закупорив пляшку з вином і сказавши: "нині хороше вино в чобітках ходить", віддав слузі і встав. Всі встали і також шумно розмовляючи пішли в вітальню. Сперанському подали два конверти, привезені кур'єром. Він взяв їх і пройшов до кабінету. Як тільки він вийшов, загальні веселощі замовкли і гості розважливо і тихо стали перемовлятися один з одним.

– Ну, тепер декламація! – сказав Сперанський, виходячи з кабінету. – Дивовижний талант! – звернувся він до князя Андрія. Магницький негайно ж став в позу і почав говорити французькі жартівливі вірші, складені ним на деяких відомих осіб Петербурга, і кілька разів був перериваємий оплесками. Князь Андрій, після закінчення віршів, підійшов до Сперанського, прощаючись з ним.

– Куди ви так рано? –сказав Сперанський.

– Я обіцяв на вечір ...

Вони помовчали. Князь Андрій дивився близько в ці дзеркальні, не пропускаючи до себе очі і йому стало смішно, як він міг чекати чогось від Сперанського і від всієї своєї діяльності, пов'язаної з ним, і як міг він приписувати важливість тому, що робив Сперанський. Цей акуратний, невеселий сміх довго не переставав звучати у вухах князя Андрія після того, як він поїхав від Сперанського.

Повернувшись додому, князь Андрій став згадувати своє петербурзьке життя за ці чотири місяці, як ніби щось нове. Він згадував свої клопоти, шукання, історію свого проекту військового статуту, який був прийнятий до відома і про який намагалися замовчати єдино тому, що інша робота, дуже погана, була вже зроблена і представлена государю; згадав про засідання комітету, членом якого був Берг; згадав, як в цих засіданнях старанно і тривало обговорювали все що стосується форми та процесу засідань комітету, і як старанно і коротко обходилося все що стосувалося суті справи. Він згадав про свою законодавчу роботу, про те, як він стурбовано перекладав на російську мову статті римського і французького зводу, і йому стало соромно за себе. Потім він яскраво уявив собі Богучарово, свої заняття в селі, свою поїздку в Рязань, згадав мужиків, Дрона-старосту, і приклавши до них права осіб, які він розподіляв за параграфами, йому стало дивно, як він міг так довго займатися такою дозвільною роботою.

Глава 19

На другий день князь Андрій поїхав з візитами в деякі будинки, де він ще не був, і в тому числі до Ростових, з якими він відновив знайомство на останньому балі. Крім законів чемності, за якими йому потрібно було бути у Ростових, князю Андрію хотілося бачити вдома цю особливу, жваву дівчину, яка залишила йому приємний спогад.

Наташа одна з перших зустріла його. Вона була в домашньому синьому платті, в якому вона здалася князю Андрію ще краще, ніж в бальному. Вона і все сімейство Ростових сприйняли князя Андрія, як старого друга, просто і радо. Все сімейство, яке строго судив перш князь Андрій, тепер здалося йому складеним з прекрасних, простих і добрих людей. Гостинність і добродушність старого графа, особливо мило вражаюча в Петербурзі, були такі, що князь Андрій не міг відмовитися від обіду. "Так, це добрі, славні люди, – думав Болконський, – зрозуміло, не тямлять ні на волосок того скарбу, який вони мають у Наташі; але добрі люди, які складають найкращий фон для того, щоб на ньому відокремлювалася ця особливо-поетична, переповнена життя, чарівна дівчина! "

Князь Андрій відчував у Наташі присутність зовсім далекого для нього, особливого світу, сповненого якихось невідомих йому радощів, того віддаленого світу, який ще тоді, в Отрадненській алеї та на вікні, в місячну ніч, так дратував його. Тепер цей світ вже наче не дражнив його, не був чужий світ; але він сам, вступивши в нього, знаходив в ньому нову для себе насолоду.

Після обіду Наташа, на прохання князя Андрія, пішла до клавікордів і стала співати. Князь Андрій стояв біля вікна, розмовляючи з жінками, і слухав її. В середині фрази князь Андрій замовк і відчув несподівано, що до його горла підступають сльози, можливість яких він не знав за собою. Він подивився на співаючу Наташу, і в душі його сталося щось нове і щасливе. Він був щасний і йому разом з тим було сумно. Йому зовсім не про що було ремствувати, але він готовий був плакати. Про що? Про колишню любов? Про маленьку княгиню? Про свої розчарування? ... Про свої надії на майбутнє? ... Так й ні. Головне, чому йому поривало плакати, було те, що він ураз ясно осягнув страшну протилежність між чимсь безконечно-великим і неозначеним, що було в ньому, і чимсь вузьким і тілесним, чим він був сам і навіть була вона. Ця протилежність мучила і радувала його під час її співу.

Тільки що Наташа закінчила співати, вона підійшла до нього і запитала його, як йому подобається її голос? Вона запитала це і зніяковіла вже після того, як вона це сказала, зрозумівши, що цього не треба було питати. Він посміхнувся, дивлячись на неї, і сказав, що йому подобається її спів так само, як і все, що вона робить.

Князь Андрій пізно ввечері поїхав від Ростових. Він ліг спати по звичці лягати, але побачив скоро, що він не може спати. Він то, запаливши свічку, сидів в ліжку, то вставав, то знову лягав, анітрохи не переймаючись безсонням: так радісно і ново йому було на душі, наче він із задушливої кімнати вийшов на вільний світ Божий. Йому і в голову не приходило, щоб він був закоханий в Ростову; він не думав про неї; він тільки уявляв її собі, і внаслідок цього все життя його представлялося йому в новому світлі. "З чого я б'юся, з чого я дбаю в цій вузькій, замкнутої рамці, коли життя, все життя з усіма його радощами відкрите мені?" говорив він собі. І він в перший раз після довгого часу став робити щасливі плани на майбутнє. Він вирішив сам собою, що йому треба зайнятися вихованням свого сина, знайшовши йому вихователя і доручивши йому; потім треба вийти у відставку і їхати за кордон, бачити Англію, Швейцарію, Італію. "Мені треба користуватися своєю свободою, поки так багато в собі відчуваю сили і молодості, говорив він сам собі. П'єр мав рацію, кажучи, що треба вірити в можливість щастя, щоб бути щасливим, і я тепер вірю в нього. Залишимо мертвим ховати мертвих, а поки живий, треба жити і бути щасливим ", думав він.

Глава 20

Одного ранку полковник Адольф Берг, якого П'єр знав, як знав усіх в Москві і Петербурзі, в чистенькому з голочки мундирі, з припомаженними наперед скронями, як носив государ Олександр Павлович, приїхав до нього.

– Я щойно був у графині, вашої дружини, і був так нещасливий, що моє прохання не могло бути виконане; сподіваюся, що у вас, граф, я буду щасливішим, – сказав він, посміхаючись.

– Що вам завгодно, полковник? Я до ваших послуг.

– Я тепер, граф, вже зовсім влаштувався на новій квартирі, – повідомив Берг, очевидно знаючи, що це чути не могло не бути приємно, – і тому бажав зробити так, маленький вечір для моїх і знайомих моєї дружини. (Він ще приємніше посміхнувся.) Я хотів просити графиню і вас зробити мені честь просимо до нас на чашку чаю і ... на вечерю.

– Тільки графиня Олена Василівна, визнавши для себе принизливим товариство якихось Бергів, могла мати жорстокість відмовитися від такого запрошення. – Берг так ясно пояснив, чому він бажає зібрати у себе невелику і хорошу компанію, і чому це йому буде приємно, і чому він для карт і для чогось поганого шкодує гроші, але для гарного товариства готовий і понести витрати, що П'єр не міг відмовитися і обіцяв бути.

– Тільки не пізно, граф, якщо смію просити, так без 10-ти хвилин о восьмій, смію просити. Партію складемо, генерал наш буде. Він дуже добрий до мене. Повечеряємо, граф. Так зробіть ласку.

Противно своїй звичці спізнюватися, П'єр в цей день замість восьми без 10-ти хвилин, приїхав до Бергам о восьмій годині без чверті.

Берги, зготувавши, що потрібно було для вечора, вже готові були до прийому гостей.

У новому, чистому, світлому, прибраному бюстиками і картинками і сучасними меблями, кабінеті сидів Берг з дружиною.