Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 44

Генерал почав цю розмову і до нього-то Берг привернув П'єра.

Глава 22

На другий день князь Андрій поїхав до Ростових обідати, так як його кликав граф Ілля Андрійович, і провів у них цілий день.

Всі в будинку відчували для кого їздив князь Андрій, і він, не приховуючи, цілий день намагався бути з Наташею. Не тільки в душі Наташі переляканої, але щасливої і захопленої, але в усьому будинку відчувався страх перед чимось важливим, що має відбутися. Графиня сумними і серйозно-строгими очима дивилася на князя Андрія, коли він говорив з Наташею, і боязко і удавано починала яку-небудь нікчемну розмову, як скоро він озирався на неї. Софійка боялася піти від Наташі і боялася бути перешкодою, коли вона була з ними. Наташа бліднула від страху очікування, коли вона на хвилини залишалася з ним віч-на-віч. Князь Андрій вражав її своєю боязкістю. Вона відчувала, що йому потрібно було сказати їй щось, але що він не міг на це зважитися.

Коли ввечері князь Андрій поїхав, графиня підійшла до Наташі і пошепки сказала:— Ну що?

–Мама, заради Бога нічого не питайте в мене тепер. Це не можна говорити, –сказала Наташа.

Але незважаючи на те, в цей вечір Наташа, то схвильована, то перелякана, з очима, що зупиняються, лежала довго в ліжку матері. То вона розповідала їй, як він хвалив її, то як він говорив, що поїде за кордон, то, що він питав, де вони будуть жити це літо, то як він питав її про Бориса.

– Але такого, такого ... зі мною ніколи не бувало! – говорила вона. – Тільки мені страшно при ньому, мені завжди страшно при ньому, що це значить? Значить, що це справжнє, так? Мама, ви спите?

– Ні, душа моя, мені самій страшно, – відповідала мати. – Іди.

– Все одно я не буду спати. Що за дурниці спати? Мамцю, матусю, такого зі мною ніколи не бувало! – говорила вона з подивом і переляком перед тим почуттям, яке вона усвідомлювала в собі. – І чи могли ми думати! ..

Наташі здавалося, що ще коли вона в перший раз побачила князя Андрія в Відрадному, вона закохалася в нього. Її наче лякало це дивне, несподіване щастя, що той, кого вона обрала ще тоді (вона твердо була впевнена в цьому), що той самий тепер знову зустрівся їй, і, як здається, небайдужий до неї. "І треба було йому навмисне тепер, коли ми тут, приїхати до Петербурга. І треба було нам зустрітися на цьому балі. Все це доля. Ясно, що це доля, що все це велося до цього. Ще тоді, як тільки я побачила його, я відчула щось особливе ".

– Що ж він тобі ще говорив? Які вірші-то ці? Прочитай ... – задумливо сказала мати, запитуючи про вірші, які князь Андрій написав в альбом Наташі.

– Мамо, це не соромно, що він вдівець?

– Годі, Наташа. Молися Богу. Шлюби укладаються на небесах. [Les Marieiages se font dans les cieux. ]

— Голубонько, матусю, як я вас люблю, як мені добре! — крикнула Наташа, плачучи сльозами щастя і хвилювання і обіймаючи матір.

У цей же самий час князь Андрій сидів у П'єра і говорив йому про свою любов до Наташі і про твердо визначений намір одружитися з нею.

У цей день у графині Олени Василівни був раут, був французький посланник, був принц, який зробився з недавнього часу частим відвідувачем будинку графині, і багато блискучих дам і чоловіків. П'єр був внизу, пройшовся по залах, і вразив усіх гостей своїм зосереджено-розсіяним і похмурим виглядом.

П'єр з часу балу відчував в собі наближення нападів іпохондрії і з відчайдушним зусиллям намагався боротися проти них. З часу зближення принца з його дружиною, П'єр несподівано був наданий камергером, і з цього часу він став відчувати тягар і сором у великому товаристві, і частіше йому стали приходити колишні похмурі думки про марність всього людського. В цей же час помічене їм почуття між Наташею, яка була під його заступництвом, і князем Андрієм, і почуття це підкреслювало протилежність між його становищем та становищем його друга, що посилювало цей похмурий настрій. Він однаково намагався уникати думок про свою дружину і про Наташу і князя Андрія. Знову все йому здавалося мізерно в порівнянні з вічністю, знову представлялося питання: "до чого?". І він дні і ночі змушував себе працювати над масонськими роботами, сподіваючись відігнати наближення злого духа. П'єр в 12-й годині, вийшовши з покоїв графині, сидів у себе нагорі в накуреній, низькій кімнаті, в заяложеному халаті перед столом і переписував справжні шотландські акти, коли хтось увійшов до нього в кімнату. Це був князь Андрій.

– А, це ви, – сказав П'єр з розсіяним і незадоволеним виглядом. – А я ось працюю, – сказав він, вказуючи на зошит з тим видом порятунку від негараздів життя, з яким дивляться нещасливі люди на свою роботу.

Князь Андрій з сяючим, захопленим і оновленим до життя лицем зупинився перед П'єром і, не помічаючи його сумного виду, з егоїзмом щастя посміхнувся йому.

– Ну, душа моя, – сказав він, – я вчора хотів сказати тобі і нині за цим приїхав до тебе. Ніколи не відчував нічого подібного. Я закоханий, мій друже.

П'єр раптом важко зітхнув і повалився своїм важким тілом на канапу, біля князя Андрія.

– У Наташу Ростову, так? – сказав він.

– Так, так, в кого ж? Ніколи не повірив би, але це почуття сильніше мене. Вчора я мучився, страждав, але і муки цього я не віддам нізащо в світі. Я не жив раніше. Тепер тільки я живу, але я не можу жити без неї. Але чи може вона любити мене? ... Я старий для неї ... Що ти не говориш? ...

– Я? Я? Що я говорив вам, – раптом сказав П'єр, встаючи і починаючи ходити по кімнаті. – Я завжди це думав ... Ця дівчина такий скарб, таке ... Це рідкісна дівчина ... Милий друг, я вас прошу, ви не розумничайте, не сумнівайтеся, одружитеся, одружитеся і одружитеся ... І я впевнений, що щасливіше вас не буде людини.

– Але вона!

– Вона любить вас.

– Не говори дурниці ... – сказав князь Андрій, посміхаючись і дивлячись в очі П'єру.

– Любить, я знаю, – сердито закричав П'єр.

– Ні, слухай, – сказав князь Андрій, зупиняючи його за руку. – Ти знаєш, у якому я становищі? Мені потрібно сказати все кому-небудь.

– Ну, ну, говоріть, я дуже радий, – говорив П'єр, і дійсно обличчя його змінилося, зморшка розгладилася, і він радісно слухав князя Андрія. Князь Андрій здавався і був зовсім іншою, новою людиною. Де була його туга, його презирство до життя, його розчарованість? П'єр був єдиний чоловік, перед яким він наважувався висловитися; але зате він йому висловлював все, що у нього було на душі. То він легко і сміливо робив плани на довге майбутнє, говорив про те, як він не може пожертвувати своїм щастям для капризу свого батька, як він змусить батька погодитися на цей шлюб і полюбити її або обійдеться без його згоди, то він дивувався, як на щось дивне, чуже, від нього незалежне, на те почуття, яке володіло їм.

–Я б не повірив тому, хто б мені сказав, що я можу так любити, — говорив князь Андрій. – Це зовсім не те почуття, яке було у мене раніше. Весь світ поділений для мене на дві половини: одна – вона і там все щастя надії, світло; інша половина – все, де її немає, там все смуток і темрява ...

– Темрява і морок, – повторив П'єр, – так, так, я розумію це.

– Я не можу не любити світла, я не винен в цьому. І я дуже щасливий. Ти розумієш мене? Я знаю, що ти радий за мене.

–Так, так, – підтверджував П'єр, розчуленими і сумними очима дивлячись на свого друга. Чим світліше представлялася йому доля князя Андрія, тим похмуріше представлялася своя власна.

Глава 23

Для одруження потрібна була згода батька, і для цього на інший день князь Андрій поїхав до батька.

Батько з зовнішнім спокоєм, але внутрішньою злобою прийняв повідомлення сина. Він не міг зрозуміти того, щоб хто-небудь хотів змінювати життя, вносити в неї що-небудь нове, коли життя для нього вже закінчувалася. – "Дали б тільки дожити так, як я хочу, а потім би робили, що хотіли", говорив собі старий. З сином проте він вжив ту дипломатію, яку він вживав у важливих випадках. Прийнявши спокійний тон, він обговорив всю справу.

По-перше, одруження було не блискуче щодо спорідненості, багатства і знатності. По-друге, князь Андрій був не першої молодості і слабкого здоров'я (старий особливо налягав на це), а вона була дуже молода. По-третє, був син, якого шкода було віддати дівчині. По-четверте, нарешті, – сказав батько, насмішкувато дивлячись на сина, – я тебе прошу, відклади справу на рік, поїдь за кордон, полікуватися, знайди, як ти і хочеш, німця, для князя Миколи, і потім, якщо вже любов, пристрасть, упертість, що хочеш, такі великі, тоді женись.

– І це моє останнє слово, знай, останнє ... – закінчив князь таким тоном, яким показував, що ніщо не змусить його змінити своє рішення.

Князь Андрій ясно бачив, що старий сподівався, що почуття його або його майбутньої нареченої не витримає випробування роком, або що він сам, старий князь, помре до цього часу, і вирішив виконати волю батька: зробити пропозицію і відкласти весілля на рік.

Через три тижні після свого останнього вечора у Ростових, князь Андрій повернувся до Петербурга.

На другий день після свого пояснення з матір'ю, Наташа чекала цілий день Болконського, але він не приїхав. На другий, на третій день було те ж саме. П'єр також не приїжджав, і Наташа, не знаючи того, що князь Андрій поїхав до батька, не могла собі пояснити його відсутності.

Так пройшли три тижні. Наташа нікуди не хотіла виїжджати і як тінь, дозвільна і сумна, ходила по кімнатах, ввечері таємно від усіх плакала і не показувалася вечорами до матері. Вона безперестанку червоніла і дратувалася. Їй здавалося, що всі знають про її розчарування, сміються і жаліють її. При всій силі внутрішнього горя, це марнолюбне горе посилювало її нещастя.

Одного разу вона прийшла до графині, хотіла щось сказати їй, і раптом заплакала. Сльози її були сльози скривдженої дитини, яка сама не знає, за що її покарано.

Графиня стала заспокоювати Наташу. Наташа, вслухався спочатку в слова матері, раптом перервала її:

–Перестаньте, мама, я і не думаю, і не хочу думати! Так, поїздив і перестав, і перестав ...

Голос її затремтів, вона мало не заплакала, але оговталася і спокійно продовжувала: – І зовсім я не хочу виходити заміж. І я його боюся; я тепер зовсім, зовсім, заспокоїлася ...

На другий день після цієї розмови Наташа наділа те старе плаття, яке було їй особливо відомо за веселість, що доставляється їм вранці, і з ранку почала той свій попередній спосіб життя, від якого вона відстала після балу.