Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 58

Довго вона сиділа, дивлячись на ряд свічок, що йдуть в дзеркалах, припускаючи (порівнюючи з чутими розповідями) то, що вона побачить труну, то, що побачить його, князя Андрія, в цьому останньому, збіжному, смутному квадраті. Але як не готова вона була прийняти найменшу пляму за образ людини або труни, вона нічого не бачила. Вона часто стала блимати і відійшла від дзеркала.

– Чому інші бачать, а я нічого не бачу? – сказала вона. – Ну сідай ти, Софійко; нині неодмінно тобі треба, – сказала вона. – Тільки за мене ... Мені так страшно нині!

Софійка сіла за дзеркало, влаштувала положення, і стала дивитися.

– Ось Софія Олександрівна неодмінно побачать, – пошепки сказала Дуняша; – а ви все смієтеся.

Софійка чула ці слова, і чула, як Наташа пошепки сказала:

– І я знаю, що вона побачить; вона і минулого року бачила.

Хвилини три всі мовчали. "Безумовно!" прошепотіла Наташа і не закінчила ... Раптом Софійка відсторонила те дзеркало, яке вона тримала, і закрила очі рукою.

– Ах, Наташе! – сказала вона.

– Бачила? Бачила? Що бачила? — скрикнула Наташа, підтримуючи дзеркало.

Софійка нічого не бачила, вона тільки що хотіла заблимати очима і встати, коли почула голос Наташі, яка сказала "неодмінно" ... Їй не хотілося обдурити ні Душу, ні Наташу, і важко було сидіти. Вона сама не знала, як і внаслідок чого у неї вирвався крик, коли вона закрила очі рукою.

– Його бачила? – запитала Наташа, хапаючи її за руку.

– Так. Стривай ... я ... бачила його, – мимоволі сказала Софійка, ще не знаючи, кого розуміла Наташа під словом його: його– Миколу або його — Андрія.

"Але чому ж мені не сказати, що я бачила? Адже бачать же інші! І хто ж може викрити мене в тому, що я бачила або не бачила?" промайнуло в голові Софійки.

– Так, я його бачила, – сказала вона.

– Як же? Як же? Стоїть чи лежить?

– Ні, я бачила ... То нічого не було, раптом бачу, що він лежить.

– Андрій лежить? Він хворий? – злякано зупинилися очима дивлячись на подругу, питала Наташа.

– Ні, навпаки, – навпаки, веселе обличчя, і він обернувся до мене, – і в ту хвилину як вона говорила, їй самій здавалося, що вона бачила те, що говорила.

– Ну а потім, Софійку? ...

– Тут я не розглянула, щось синє і червоне ...

– Софійко! коли він повернеться? Коли я побачу його! Боже мій, як я боюся за нього і за себе, і за все мені страшно ... – заговорила Наташа, і не відповідаючи ні слова на розради Софійки, лягла в ліжко і довго після того, як загасили свічку, з відкритими очима, нерухомо лежала на ліжку і дивилася на морозне, місячне світло крізь замерзлі вікна.

Глава 13

Незабаром після святок Микола оголосив матері про свою любов до Софійки і про тверде вирішення одружитися з нею. Графиня, давно помічала те, що відбувалося між Софійкою і Миколою, і чекала цього пояснення, мовчки вислухала його слова і сказала синові, що він може одружитися на кому хоче; але що ні вона, ні батько не дадуть йому благословення на такий шлюб. У перший раз Микола відчув, що мати незадоволена їм, що не дивлячись на всю свою любов до нього, вона не поступиться йому. Вона, холодно і не дивлячись на сина, послала за чоловіком; і, коли він прийшов, графиня хотіла коротко і холодно в присутності Миколи повідомити йому в чому справа, але не витримала: заплакала сльозами досади і вийшла з кімнати. Старий граф став нерішуче совістити Миколу і просити його відмовитися від свого наміру. Микола відповідав, що він не може змінити свого слова, і батько, зітхнувши і очевидно збентежений, дуже скоро перервав свою промову і пішов до графині. При всіх зіткненнях з сином, графа не полишало усвідомлення своєї винуватості перед ним за розлад справ, і тому він не міг сердитися на сина за відмову одружитися на багатій нареченій і за вибір безприданки Соні, – він тільки при цьому випадку жвавіше згадував те, що, якби діла не були розлаштовані, не можна було для Миколи бажати кращої дружини, ніж Соня; і що винен в розладі справ тільки один він з своїм Мітенькою і з своїми непереборними звичками.

Батько з матір'ю більше не говорили про цю справу з сином; але кілька днів після цього, графиня покликала до себе Софійку і з жорстокістю, якої не очікували ні та, ні інша, графиня дорікала племінницю в заманюванні сина і в невдячності. Софійка, мовчки, опустивши очі, слухала жорстокі слова графині і не розуміла, чого від неї вимагають. Вона всім готова була пожертвувати для своїх благодійників. Думка про самопожертву була улюбленою її думкою; але в цьому випадку вона не могла зрозуміти, кому і чим їй треба жертвувати. Вона не могла не любити графиню і всю сім'ю Ростових, але і не могла не любити Миколи і не знати, що його щастя залежало від цієї любові. Вона була мовчазна і сумна, і не відповідала. Микола не міг, як йому здавалося, перенести довше цього положення і пішов порозумітися з матір'ю. Микола то благав матір пробачити його і Софійку і погодитися на їх шлюб, то погрожував матері тим, що, якщо Софійку будуть переслідувати, то він зараз же одружується з нею таємно.

Графиня з холодністю, якої ніколи не бачив син, відповідала йому, що він повнолітній, що князь Андрій одружується без згоди батька, і що він може те саме зробити, але що ніколи вона не визнає цю інтриганку своєю дочкою.

Підірваний словом інтриганка, Микола, піднявши голос, сказав матері, що він ніколи не думав, щоб вона змушувала його продавати свої почуття, і що якщо це так, то він востаннє говорить ... Але він не встиг сказати того рішучого слова, якого, судячи по виразу його обличчя, з жахом чекала мати і яке може бути назавжди б залишилося жорстоким спогадом між ними. Він не встиг договорити, бо Наташа з блідим і серйозним обличчям увійшла в кімнату від дверей, біля якій вона підслуховувала.

– Миколко, ти говориш дурниці, замовкни, замовкни! Я тобі кажу, замовкни! .. – майже кричала вона, щоб заглушити його голос.

– Мама, голубчику, це зовсім не тому ... серденько моє, бідна, – зверталася вона до матері, яка, відчуваючи себе на краю розриву, з жахом дивилася на сина, але, внаслідок впертості і захоплення боротьби, не хотіла і не могла здатися.

– Миколка, я тобі поясню, ти піди – ви послухайте, мама-голубонько, –говорила вона матері.

Слова її були безглузді; але вони досягли того результату, до якого вона прагнула.

Графиня важко захлипав сховала обличчя на грудях доньки, а Микола встав, схопився за голову і вийшов з кімнати.

Наташа взялася за справу примирення і довела його до того, що Микола отримав обіцянку від матері в тому, що Софійку не будуть гнобити, і сам дав обіцянку, що він нічого не зробить таємно від батьків.

З твердим наміром, влаштувавши в полку свої справи, вийти у відставку, приїхати і одружитися з Софійкою, Микола, сумний і серйозний, в розладі з рідними, але як йому здавалося, пристрасно закоханий, на початку січня поїхав у полк.

Після від'їзду Миколи в будинку Ростових стало сумніше ніж коли-небудь. Графиня від душевного розладу стала хвора.

Софійка була печальна і від розлуки з Миколою і ще більш від того ворожого тону з яким не могла не поводитися з нею графиня. Граф більш ніж коли-небудь був стурбований поганим станом справ, які вимагали якихось рішучих заходів. Необхідно було продати московський будинок і підмосковну, а для продажу будинку потрібно було їхати в Москву. Але здоров'я графині змушувало з дня на день відкладати від'їзд.

Наташа, легко і навіть весело переносила перший час розлуки з своїм нареченим, але тепер з кожним днем ставала схвильованіше і нетерпляче. Думка про те, що так, даром, ні для кого пропадає її кращий час, який би вона вжила на любов до нього, невідступно мучила її. Листи його здебільшого дратували її. Їй образливо було думати, що тоді як вона живе тільки думкою про нього, він живе справжнім життям, бачить нові місця, нових людей, які для нього цікаві. Чим цікавіше були його листи, тим більш їй було прикро. Її ж листи до нього не тільки не доставляли їй розради, але представлялися нудним і фальшивим обов'язком. Вона не вміла писати, бо не могла осягти можливості висловити в листі правдиво хоч одну тисячну частку того, що вона звикла висловлювати голосом, посмішкою і поглядом. Вона писала йому класично-одноманітні, сухі листи, яким сама не приписувала ніякого значення і в яких, по чернеткам, графиня поправляла їй орфографічні помилки.

Здоров'я графині все не поправлятися; але відкладати поїздку в Москву вже не було можливості. Потрібно було робити придане, потрібно було продати будинок, і до того ж князя Андрія чекали спершу в Москву, де в цю зиму жив князь Микола Андрійович, і Наташа була впевнена, що він вже приїхав.

Графиня залишилася в селі, а граф, взявши з собою Софійку і Наташу, в кінці січня поїхав у Москву.

частина п'ята

Глава 1

П'єр після сватання князя Андрія і Наташі, без будь-якої очевидної причини, раптом відчув неможливість продовжувати колишнє життя. Як ні твердо він був переконаний в істинах, відкритих йому його благодійником, як не радісно йому було перший час те захоплення внутрішньою роботою самовдосконалення, якій він віддався з таким запалом, після заручин князя Андрія з Наташею і після смерті Йосипа Олексійовича, про яку він отримав звістку майже в той же час, – вся принадність цього колишнього життя раптом пропала для нього. Залишився єдиний остов життя: його будинок з блискучою дружиною, яка користувалася тепер милостями однієї важливої особи, знайомство з усім Петербургом і служба з нудними формальностями. І це колишнє життя раптом з несподіваною мерзотою представилося П'єру. Він перестав писати свій щоденник, уникав товариства братів, став знову їздити в клуб, став знову багато пити, знову зблизився з холостими компаніями і почав вести таке життя, що графиня Олена Василівна вважала за потрібне зробити йому суворе зауваження. П'єр відчувши, що вона була права, і щоб не компрометувати свою дружину, поїхав до Москви.

У Москві, як тільки він в'їхав в свій величезний будинок з засохлими і далі засихаючими княжнами, з величезною челяддю, як тільки він побачив — проїхавши по місту — цю Іверську каплицю з незліченними вогнями свічок перед золотими ризами, цю Кремлівську площу з незаїждженими снігом, цих візників і халупки Сивцева Вражка, побачив московських старих, які нічого не бажають і нікуди не поспішаючи доживають свій вік, побачив бабусь, московських баринь, московські бали і московський Англійський клуб, – він відчув себе вдома, в тихому притулку.