Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 59

Йому стало в Москві затишно, тепло, звично і брудно, як у старому капоті.

Московське товариство все, починаючи від старих і до дітей, як свого давно жданого гостя, якого місце завжди було підготовлене і не зайняте, – перейняло П'єра. Для московської еліти П'єр був самим милим, добрим, розумним веселим, великодушним диваком, розсіяним і славним, російським, старого покрою, паном. Гаманець його завжди був спустілій, тому що відкритий для всіх.

Бенефіси, погані картини, статуї, благодійні товариства, цигани, школи, підписні обіди, гулянки, масони, церкви, книги – ніхто і ніщо не отримувало відмови, і якби не два його приятеля, що зайняли у нього багато грошей і які взяли його під свою опіку, він би все роздав. У клубі не було ні обіду, ні вечора без нього. Як тільки він привалювався на своє місце на дивані після двох пляшок марго, його оточували, і зав'язувалися пересуди, суперечки, присмішки. Де пікірувалися, він – однією своєю доброю усмішкою і до речі сказаним жартом, мирив. Масонські столові ложі були нуднуваті і апатичні, якщо його не було.

Коли після холостої вечері він, з задушевною і солодкою усмішкою, здаючись на прохання веселій компанії, піднімався, щоб їхати з ними, між молоддю лунали радісні, святкові крики. На балах він танцював, якщо не вистачало кавалера. Молоді дами і панночки любили його за те, що він, не упадаючи ні за ким, був з усіма однаково привітливий, особливо після вечері. Він дуже милий, але не має статі, [ "Il est charmant, il n'a pas de seхе",] говорили про нього.

П'єр був тим відставним камергером, що добродушно доживає свій вік в Москві, яких були сотні.

Як би він жахнувся, якби сім років тому, коли він тільки приїхав з за кордону, хтось сказав би йому, що йому нічого не потрібно шукати і вигадувати, що його колія давно пробита, визначена одвічно, і що, як він не крутись, він буде тим, чим були всі в його становищі. Він не міг би повірити цьому! Хіба він всією душею не бажав, то зробити республіку в Росії, то самому бути Наполеоном, то філософом, то тактиком, переможцем Наполеона? Хіба він не бачив можливість і прагнув переродити порочний рід людський і самого себе довести до вищого ступеня досконалості? Хіба не він засновував і школи і лікарні та відпускав своїх селян на волю?

А замість всього цього, ось він, багатий чоловік невірної дружини, камергер у відставці, люблячий поїсти, випити і розстебнувшись посварити легенько уряд, член московського Англійського клубу і всіма улюблений учасник московського братства. Він довго не міг помиритися з тією думкою, що він є той самий відставний московський камергер, тип якого він так глибоко зневажав сім років тому.

Іноді він утішав себе міркуваннями, що це тільки так, поки, він веде це життя; але потім його жахала інша думка, що так, поки, вже скільки людей входили, як він, з усіма зубами і волоссям в це життя і в цей клуб і виходили відтіля без жодного зуба і волоса.

У хвилини гордості, коли він думав про своє становище, йому марилося, що він зовсім інший, особливий від тих відставних камергерів, яких він зневажав перш, що ті були вульгарні і дурні, задоволені і заспокоєні своїм становищем, "а я і тепер все незадоволений , все мені хочеться зробити щось для людства", – говорив він собі в хвилини гордості. "А може бути і всі ті мої товариші, точно так же, як і я, билися, шукали якоїсь нової, своєї дороги в існуванні, і так само як і я силою обстановки, суспільства, породи, тієї стихійної сили, проти якої не владна людина, були приведені туди ж, куди і я", говорив він собі в хвилини скромності, і поживши в Москві трохи часу, він не зневажав вже, а починав любити, шанувати і жаліти, так само як і себе, своїх по долі товаришів.

На П'єра не находили, як раніше, хвилини відчаю, туги й огиди до життя; але та ж хвороба, що виражалася перш різкими нападами, була загнана всередину і ні на мить не покидала його. "До чого? Навіщо? Що таке діється на світі?" питав він себе з подивом по кілька разів на день, мимоволі починаючи вдумуватися в зміст явищ життя; але досвідом знаючи, що на питання ці не було відповідей, він поквапливо намагався відвернутися від них, брався за книгу, або поспішав в клуб, або до Аполлона Миколайовича базікати про міські плітки.

"Олена Василівна, ніколи нічого не любила крім свого тіла і одна з найдурніших жінок в світі, – думав П'єр – представляється людям верхом розуму й витонченості, і перед нею схиляються. Наполеон Бонапарт був зневажаємий усіма доти, поки він був великий, і з тих пір як він став жалюгідним комедіантом – імператор Франц домагається запропонувати йому свою дочку в незаконні подружжя. Іспанці возносять хвалу Богу через католицьке духовенство в подяку за те, що вони перемогли 14-го червня французів, а французи віддають хвалу через те ж католицьке духовенство про те, що вони 14-го червня перемогли іспанців. Брати мої масони клянуться кров'ю в тому, що вони всім готові жертвувати для ближнього, а не платять по одному карбованцю на збори бідних і інтригують Астрея проти Тих, хто шукає Манни, і клопочать про справжній шотландський килим і про акт, сенсу якого не знає і той, хто писав його, і якого нікому не потрібно.

Всі ми сповідуємо християнський закон прощення образ і любові до ближнього – закон, внаслідок якого ми спорудили в Москві сорок сороків церков, а вчора засікли батогом втікача, і служитель того ж самого закону любові і прощення, священик, давав цілувати солдату хрест перед стратою". Так думав П'єр, і ця вся, загальна, всіма визнана брехня, як він ні звик до неї, як ніби щось нове, щоразу вражала його. – "Я розумію цю брехню і плутанину, думав він, – але як мені розповісти їм все, що я розумію? Я пробував і завжди знаходив, що і вони в глибині душі розуміють те ж, що і я, але намагаються тільки не бачити її. Стало бути так треба! Але мені ж, мені куди подітися?" думав П'єр. Він відчував нещасну здатність багатьох, особливо російських людей, – здатність бачити і вірити в можливість добра і правди, і занадто ясно бачити зло і брехню життя, для того щоб бути в змозі приймати в ній серйозну участь. Будь-яка область праці в очах його з'єднувалася зі злом і обманом. Чим він не намагався бути, за що він не брався – зло і брехня відштовхували його і загороджували йому всі шляхи діяльності. А тим часом треба було жити, треба було мати заняття. Занадто страшно було бути під гнітом цих нерозв'язних питань життя, і він віддавався першим захопленням, щоб тільки забути їх. Він їздив у всілякі компанії, багато пив, купував картини і будував, а головне читав.

Він читав і читав все, що потрапляло під руку, і читав так що, приїхавши додому, коли лакеї ще роздягали його, він, вже взявши книгу, читав – і від читання переходив до сну, і від сну до балачок у вітальнях і клубі, від базікання до гульні і жінок, від гульні знову до патякань, читання і вину. Пити вино для нього ставало все більше і більше фізичною і разом моральною потребою. Незважаючи на те, що лікарі говорили йому, що з його корпулентністю, вино для нього небезпечне, він дуже багато пив. Йому ставало цілком добре тільки тоді, коли він, сам не помічаючи як, перекинувши в свій великий рот кілька склянок вина, відчував приємну теплоту в тілі, ніжність до всіх своїх ближніх і готовність розуму поверхнево відгукуватися на будь-яку думку, не заглиблюючись в суть її. Тільки випивши пляшку і дві вина, він смутно усвідомлював, що той хитросплетений, страшний вузол життя, який жахав його колись, не такий страшний, як йому здавалося. З шумом в голові, розмовляючи, слухаючи розмови або читаючи після обіду і вечері, він безперестанку бачив цей вузол, якою-небудь стороною його. Але тільки під впливом вина він говорив собі: "Це нічого. Це я розплутаю – ось у мене і готове пояснення. Але тепер ніколи, – я після обміркую все це!" Але це після ніколи не приходило.

Натщесерце, вранці, всі колишні питання представлялися настільки ж нерозв'язними і страшними, і П'єр квапливо хапався за книгу і радів, коли хтось приходив до нього.

Іноді П'єр згадував про почуті ним розповіді про те, як на війні солдати, перебуваючи під пострілами в прикритті, коли їм робити нічого, старанно вишукують собі заняття, для того щоб легше переносити небезпеку. І П'єру всі люди представлялися такими солдатами, що рятуються від життя: хто честолюбством, хто картами, хто писанням законів, хто жінками, хто іграшками, хто кіньми, хто політикою, хто полюванням, хто вином, хто державними справами. "Немає ні нікчемного, ні важливого, все одно: тільки б врятуватися від життя як вмію"! – думав П'єр. – "Тільки б не бачити його, цього страшного його".

Глава 2

На початку зими, князь Микола Андрійович Болконський з дочкою приїхали в Москву. За своїм минулим, по своєму розуму і оригінальності, особливо по ослабленню на ту пору захоплення царюванням імператора Олександра, і по тому анти-французькому та патріотичному напрямку, яке панувало в той час в Москві, князь Микола Андрійович став негайно ж предметом особливої шанобливості москвичів і центром московської опозиції уряду.

Князь дуже постарів в цей рік. У ньому з'явилися різкі ознаки старості: несподівані засипання, забудькуватість найближчих за часом подій і пам'ятливість до давнім, і дитяче марнославство, з яким він брав роль глави московської опозиції. Незважаючи на те, коли старий, особливо вечорами, виходив до чаю в своїй шубці і пудреній перуці, і починав, порушені ким-небудь, свої уривчасті розповіді про минуле, або ще більш уривчасті і різкі судження сьогодення, він розбентежував у всіх своїх гостях однакове почуття шанобливої поваги. Для відвідувачів весь цей старовинний будинок з величезними трюмо, дореволюційними меблями, цими лакеями в пудрі, і сам з минулого століття крутий і розумний старий з його лагідною дочкою і гарненькою француженкою, які вклонялись перед ним, – представляв велично-приємне видовище. Але відвідувачі не думали про те, що крім цих двох-трьох годин, під час яких вони бачили господарів, було ще 22 години на добу, під час яких йшло таємне внутрішнє життя вдома.

Останнім часом в Москві це внутрішнє життя стало дуже важким для княжни Марії.