Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 70

Вона пропустила її і, підслухавши у двері, дізналася, що знову було передано лист. І раптом Софійці стало ясно, що у Наташі був який-небудь страшний план на сьогоднішній вечір. Софійка постукала до неї. Наташа не пустила її.

"Вона втече з ним! думала Софійка. Вона на все здатна. Нині в лиці її було щось особливо жалюгідне і рішуче. Вона заплакала, прощаючись з дядечком, згадувала Софійка. Так це вірно, вона побіжить з ним, – але що мені робити?" думала Софійка, пригадуючи тепер ті ознаки, які ясно доводили, чому у Наташі був якійсь страшний намір. "Графа немає. Що мені робити, написати до Курагина, вимагаючи від нього пояснення? Але хто велить йому відповісти? Писати П'єру, як просив князь Андрій в разі нещастя? ... Але може бути, справді вона вже відмовила Болконському (вона вчора відіслала лист княжни Марії). Дядечки немає!" Сказати Марії Дмитрівні, яка так вірила в Наташу, Софійці здавалося жахливим. "Але так чи інакше, думала Софійка, стоячи в темному коридорі: тепер або ніколи прийшов час довести, що я пам'ятаю благодіяння їх сімейства і люблю Nicolas. Ні, я хоч три ночі не спатиму, а не вийду з цього коридору і силою не пущу її, і не дам ганьби обрушитися на їх сімейство ", думала вона.

Глава 16

Анатоль останнім часом переселився до Долохова. План викрадення Ростової вже кілька днів був обдуманий і приготований Долоховим, і в той день, коли Софійка, підслухавши у двері Наташу, зважилася оберігати її, план цей мав бути приведений у виконання. Наташа о десятій годині вечора обіцяла вийти до Курагина на задній ґанок. Курагін мав посадити її в приготовлену трійку і везти за 60 верст від Москви в село Кам'янку, де був приготований розстрижений піп, який повинен був повінчати їх. У Кам'янці і була готова підстава, яка повинна була вивезти їх на Варшавську дорогу і там на поштових вони повинні були скакати за кордон.

У Анатоля були і паспорт, і подорожній, і десять тисяч грошей, взяті у сестри, і десять тисяч, зайняті за посередництвом Долохова.

Два свідка – Хвостиков, колишній наказний, якого вживав для гри Долохов і Макарин, відставний гусар, добродушний і слабкий чоловік, що мав безмежну любов до Курагина – сиділи в першій кімнаті за чаєм.

У великому кабінеті Долохова, прибраному від стін до стелі перськими килимами, ведмежими шкурами та зброєю, сидів Долохов в дорожньому бешметі і чоботях перед розкритим бюро, на якому лежала рахівниця і пачки грошей. Анатоль в розстебнутому мундирі ходив з тієї кімнати, де сиділи свідки, через кабінет в задню кімнату, де його лакей-француз з іншими укладав останні речі. Долохов рахував гроші і записував.

– Ну, –сказав він, – Хвостикову треба дати дві тисячі.

– Ну і дай, – сказав Анатоль.

– Макарка (вони так звали Макаріна), цей безкорисливо за тебе в огонь і в воду. Ну ось і кінчені рахунки, – сказав Долохов, показуючи йому записку. –Так?

– Так, зрозуміло, так, – сказав Анатоль, який мабуть не слухав Долохова і з посмішкою, що не сходила у нього з обличчя, дивився вперед себе.

Долохов зачинив бюро і звернувся до Анатоля з глузливою посмішкою.

– А знаєш що – кинь все це: ще час є! – сказав він.

– Дурень! – сказав Анатоль. – Перестань говорити дурниці. Якщо б ти знав ... Це чорт знає, що таке!

– Далебі кинь, – сказав Долохов. – Я тобі діло кажу. Хіба це жарт, що ти затіяв?

– Ну, знову, знову дражнити? Пішов до чорта! А? ... – скривившись сказав Анатоль. – Справді не до твоїх дурних жартів. – І він пішов з кімнати.

Долохов презирливо і поблажливо посміхався, коли Анатоль вийшов.

– Ти постій, – сказав він слідом Анатолю, – я не жартую, я діло кажу, піди, піди сюди.

Анатоль знову увійшов до кімнати і, намагаючись зосередити увагу, дивився на Долохова, очевидно мимоволі підкоряючись йому.

– Ти мене слухай, я тобі останній раз кажу. Що мені з тобою жартувати? Хіба я тобі перечив? Хто тобі все влаштував, хто попа знайшов, хто паспорт взяв, хто грошей дістав? Все я.

– Ну і спасибі тобі. Ти думаєш я тобі не вдячний? – Анатоль зітхнув і обійняв Долохова.

– Я тобі допомагав, але все ж я тобі повинен правду сказати: справа небезпечна і, якщо розібрати, дурна. Ну, ти її забереш, добре. Хіба це так залишать? Розбереться, що ти одружений. Адже тебе під кримінальний суд підведуть ...

– Ах! дурниці, дурниці! – знову скривившись заговорив Анатоль. – Адже я тобі тлумачив. А? – І Анатоль з тою особливою пристрастю (яка буває у людей тупих) до висновку, до якого вони дійдуть своїм розумом, повторив те міркування, яке він раз сто повторював Долохову. – Адже я тобі тлумачив, я вирішив: якщо цей шлюб буде недійсний, – cказав він, загинаючи палець, – значить я не відповідаю; ну а якщо дійсний, все одно: за кордоном ніхто цього не знатиме, ну адже так? І не говори, не говори, не говори!

– Дійсно, кинь! Ти тільки себе звяжеш ...

– Забирайся к чорту, – сказав Анатоль і, взявшись за волосся, вийшов в іншу кімнату і відразу ж повернувся і з ногами сів на крісло близько перед Долоховим. – Це чорт знає що таке! А? Ти подивися, як б'ється! – Він узяв руку Долохова і доклав до свого серця. – О! Яка ніжка, мій друг, який погляд! Богиня !! [Ah! quel pied, mon cher, quel regard! Une deesse !!]

Долохов, холодно посміхаючись і виблискуючи своїми гарними, нахабними очима, дивився на нього, мабуть бажаючи ще повеселитися над ним.

– Ну гроші вийдуть, тоді що?

–Тоді що? Га? – повторив Анатоль з щирим подивом перед думкою про майбутнє. – Тоді що? Там я не знаю що ... Ну що дурниці говорити! – Він подивився на годинник. – Пора!

Анатоль пішов в задню кімнату.

– Ну скоро ви? Копаєтеся тут! – крикнув він на слуг.

Долохов прибрав гроші і крикнувши людини, щоб веліти подати поїсти і випити на дорогу, увійшов в ту кімнату, де сиділи Хвостиков і Макарин.

Анатоль в кабінеті лежав, спершись на руку, на дивані, задумливо посміхався і щось ніжно про себе шепотів своїм красивим ротом.

– Іди, з'їж що-небудь. Ну випий! – кричав йому з іншої кімнати Долохов.

– Не хочу! – відповів Анатоль, все продовжуючи посміхатися.

– Іди, Балага приїхав.

Анатоль встав і увійшов до їдальні. Балага був відомий трієчний ямщик, який вже років шість знав Долохова і Анатоля, і служив їм своїми трійками. Не раз він, коли полк Анатоля стояв в Твері, з вечора відвозив його з Твері, до світанку доставляв в Москву і відвозив на інший день вночі. Не раз він відвозив Долохова від погоні, не раз він по місту катав їх з циганами і дамочками, як називав Балага. Не раз він з їх роботою давив по Москві народ і візників, і завжди його виручали його панове, як він називав їх. Не одного коня він загнав під ними. Не раз він був битий ними, не раз напували вони його шампанським і мадерою, яку він любив, і не одну штуку він знав за кожним з них, яка звичайній людині давно б заслужила Сибір. В гульні свої вони часто запрошували Балагу, змушували його пити і танцювати у циган, і не одна тисяча їхніх грошей перейшла через його руки. Щоб їм служити, він двадцять разів на рік ризикував і своїм життям і своєю шкурою, і на їх роботі переморив більше коней, ніж вони йому переплатили грошей. Але він любив їх, любив цю божевільну їзду, по вісімнадцяти верст на годину, любив перекувирнути візника і розчавити пішохода по Москві, і на повний скок пролетіти по московських вулицях. Він любив чути за собою цей дикий крик п'яних голосів: "пішов! пішов!" тоді як вже й так не можна було їхати хутче; любив потягнути боляче по шиї мужика, який і так ні живий, ні мертвий відскакував від нього. "Справжні пани!" думав він.

Анатоль і Долохов теж любили Балагу за його майстерність їзди і за те, що він любив те саме, що і вони. З іншими Балага наряджався, брав по двадцяти п'яти рублів за двогодинне катання і з іншими тільки зрідка їздив сам, а більше посилав своїх молодців. Але з своїми панами, як він називав їх, він завжди їхав сам і ніколи нічого не вимагав за свою роботу. Тільки дізнавшись через камердинерів час, коли були гроші, він раз у кілька місяців приходив вранці, тверезий і, низько вклоняючись, просив виручити його. Його завжди садили панове.

– Вже ви мене визвольте, батюшка Федір Іванович або ваша світлість, – говорив він. – Обезкінничал зовсім, на ярманку їхати вже позичте, що можете.

І Анатоль і Долохов, коли бували в грошах, давали йому по тисячі і по дві рублів.

Балага був русявий, з червоним обличчям і особливо червоною, товстою шиєю, присадкуватий, кирпатий мужик, років двадцяти семи, з блискучими маленькими очима і маленькою борідкою. Він був одягнений в тонкому синьому жупані на шовковій підкладці, надітому на кожушку.

Він перехрестився на передній кут і підійшов до Долохова, простягаючи чорну, невелику руку.

– Федору Івановичу! – сказав він, кланяючись.

– Здорово, брат. – Ну ось і він.

– Здрастуй, ваша світлість, – сказав він Анатолю, що входив, і теж простягнув руку.

–Я тобі кажу, Балага, – сказав Анатоль, кладучи йому руки на плечі, – любиш ти мене чи ні? А? Тепер службу послужи... На яких приїхав? А?

– Як посол наказав, на ваших на звірах, – сказав Балага.

– Ну, чуєш, Балага! Заріж всю трійку, а щоб о третій годині приїхати. Га?

– Як заріжеш, на чому поїдемо? – сказав Балага, підморгуючи.

– Ну, я тобі морду розіб'ю, ти не жартуй! – раптом, вирячивши очі, крикнув Анатоль.

– Що ж жартувати, – сміючись сказав ямщик. – Хіба я для своїх панів пошкодую? Що сили скакати будуть коні, то і їхати будемо.

– Га! – сказав Анатоль. – Ну сідай.

– Що ж, сідай! – сказав Долохов.

–Постою, Федір Іванович.

– Сідай, брешеш, пий, – сказав Анатоль і налив йому велику склянку мадери. Очі візника засвітилися на вино. Відмовляючись для пристойності, він випив і витер шовковою червоною хусткою, яка лежала у нього в шапці.

– Що ж, коли їхати-то, ваша світлість?

– Так ось ... (Анатоль подивився на годинник) зараз і їхати. Гляди ж, Балага. Га? Встигнеш?

–Так як виїзд – чи щасливий буде, а то чому ж не встигнути? – сказав Балага. –Доправляли ж до Твері, за сім годин встигали. Пам'ятаєш мабуть, ваша світлість.

– Ти знаєш, на Різдво з Твері я раз їхав, – сказав Анатоль з посмішкою спогаду, звертаючись до Макарина, який в усі очі розчулено дивився на Курагина. – Ти віриш, Макарка, що дух захоплювало, як ми летіли.