Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 68

Було кілька французів і між ними Метів'є, бувший, з часу приїзду Елен, домашньою людиною у неї. Граф Ілля Андрійович зважився не сідати за карти, не відходити від дочок і виїхати як тільки закінчиться вистава Georges.

Анатоль очевидно біля двері очікував входу Ростових. І він зараз же привітавшись з графом, підійшов до Наташі і пішов за нею. Як тільки Наташа його побачила, теж як і в театрі, почуття марнославного задоволення, що вона подобається йому і страху від відсутності моральних перепон між нею і ним, охопило її. Елен радісно прийняла Наташу і голосно захоплювалася її красою і туалетом. Незабаром після їхнього приїзду, m-lle Georges вийшла з кімнати, щоб одягнутися. У вітальні стали розміщати стільці і сідати. Анатоль посунув Наташі стілець і хотів сісти біля, але граф, який не спускав очей з Наташі, сів біля неї. Анатоль усівся ззаду.

M-lle Georges з оголеними, товстими руками з ямочками, в червоній шалі, накинутої на одне плече, вийшла в залишений для неї порожній простір між крісел і зупинилася в ненатуральній позі. Почувся захоплений шепіт. M-lle Georges строго і похмуро оглянула публіку і почала говорити по-французьки якісь вірші, де йшлося про її злочинну любов до свого сина. Вона місцями підвищувала голос, місцями шепотіла, урочисто піднімаючи голову, зрідка зупинялася і хрипіла, викочуючи очі.

– Казково, божественно, чудово! [Adorable, divin, delicieux!] – чулося з усіх боків. Наташа дивилася на товсту Georges, але нічого не чула, не бачила і не розуміла нічого з того, що робилося перед нею; вона тільки відчувала себе знову цілком безповоротно в тому дивному, шаленому світі, такому далекому від первинного, в тому світі, в якому не можна було знати, що добре, що погано, що розумно і що нестямно. Позаду її сидів Анатоль, і вона, відчуваючи його близькість, злякано чекала чогось.

Після першого монологу все товариство встало і оточило m-lle Georges, висловлюючи їй своє захоплення.

– Як вона хороша! – сказала Наташа батькові, який разом з іншими встав і крізь натовп посувався до актриси.

– Я не знаходжу, дивлячись на вас, – сказав Анатоль, слідуючи за Наташею. Він сказав це в таку мить, коли вона одна могла його чути. – Ви чарівні ... з тієї хвилини, як я побачив вас, я не переставав ....

– Підемо, підемо, Наташе, – сказав граф, повертаючись за дочкою. – Яка гарна!

Наташа нічого не кажучи підійшла до батька і запитально-здивованими очима дивилася на нього.

Після декількох прийомів декламації m-lle Georges поїхала і графиня Безухова попросила компанію в залу.

Граф хотів виїхати, але Елен благала не зіпсувати її імпровізований бал. Ростови залишилися. Анатоль запросив Наташу на вальс і під час вальсу він, потискуючи її стан і руку, сказав їй, що вона прегарна [ravissante] і що він любить її. Під час екосезу, який вона знову танцювала з Курагіним, коли вони залишилися одні, Анатоль нічого не говорив їй і тільки дивився на неї. Наташа була в сумніві, чи не у сні вона бачила те, що він сказав їй під час вальсу. В кінці першої фігури він знову потиснув їй руку. Наташа підняла на нього перелякані очі, але такий самовпевнено-ніжний вираз був в його лагідному погляді і усмішці, що вона не могла дивлячись на нього сказати того, що вона мала сказати йому. Вона опустила очі.

– Не кажіть мені таких речей, я заручена і люблю іншого, – промовила вона швидко ... – Вона глянула на нього. Анатоль не зніяковів і не засмутився тим, що вона сказала.

– Не кажіть мені про це. А мені який клопіт? – сказав він. – Я говорю, що нестямно, шалено закоханий в вас. Хіба я винен, що ви чудові? Нам починати.

Наташа, жвава і тривожна, широко розкритими, переляканими очима дивилася навколо себе і здавалася веселіше ніж звичайно. Вона майже нічого не пам'ятала з того, що було в цей вечір. Танцювали екосези і грос-фатер, батько запрошував її виїхати, вона просила залишитися. Де б вона не була, з ким би не говорила, вона відчувала на собі його погляд. Потім вона пам'ятала, що попросила в батька дозволу вийти до вбиральні підправити плаття, що Елен вийшла за нею, говорила їй сміючись про любов її брата і що в маленькій диванної їй знову зустрівся Анатоль, що Елен кудись зникла, вони залишилися удвох і Анатоль , взявши її за руку, ніжним голосом сказав:

– Я не можу до вас їздити, але невже я ніколи не побачу вас? Я шалено люблю вас. Невже ніколи? ... – і він, затуляючи їй дорогу, наближав своє обличчя до її обличчя.

Блискучі, великі, чоловічі очі його так близькі були від її очей, що вона не бачила нічого окрім цих очей.

– Наталі ?! – прошепотів запитально його голос, і хтось боляче стискав її руки.

– Наталі ?!

"Я нічого не розумію, мені нема чого говорити", сказав її погляд.

Гарячі губи притиснулися до її губ і в ту ж хвилину вона відчула себе знову вільною, і в кімнаті почувся шум кроків і сукні Елен. Наташа озирнулася на Елен, потім, червона і тремтяча, глянула на нього злякано-запитально і пішла до дверей.

– Одне слово, тільки одне, заради Бога, [Un mot, un seul, au nom de Dieu,] –говорив Анатоль.

Вона зупинилася. Їй так потрібно було, щоб він сказав це слово, яке б пояснило їй те, що трапилося і на яке вона б йому відповіла.

– Nathalie, un mot, un seul, – все повторював він, мабуть не знаючи, що сказати і повторював його до тих пір, поки до них підійшла Елен.

Елен разом з Наташею знову вийшла у вітальню. Не залишившись вечеряти, Ростові поїхали.

Повернувшись додому, Наташа не спала всю ніч: її мучило невирішене питання, кого вона любила, Анатоля чи князя Андрія. Князя Андрія вона любила – вона пам'ятала ясно, як сильно вона любила його. Але Анатоля вона любила теж, це було безсумнівно. "Інакше, хіба б все це могло бути?" – думала вона. "Якщо я могла після цього, прощаючись з ним, посмішкою відповісти на його усмішку, якщо я могла допустити до цього, то значить, що я з першої хвилини полюбила його. Значить, він добрий, шляхетний і прекрасний, і не можна було не полюбити його. Що ж мені робити, коли я люблю його і люблю іншого?" – говорила вона собі, не знаходячи відповідей на ці страшні запитання.

Глава 14

Прийшов ранок з його турботами і суєтою. Всі встали, зарухалися, заговорили, знову прийшли модистки, знову вийшла Марія Дмитрівна і покликали до чаю. Наташа широко розкритими очима, як ніби вона хотіла перехопити всякий спрямований на неї погляд, неспокійно озиралася на всіх і намагалася здаватися такою ж, якою вона була завжди.

Після сніданку Марія Дмитрівна (це був найкращий час її), сівши на своє крісло, покликала до себе Наташу і старого графа.

– Ну-с, друзі мої, тепер я всю справу обдумала і ось вам моя порада, – почала вона. – Вчора, як ви знаєте, була я у князя Миколи; ну-с і поговорила з ним .... Він кричати надумав. Так мене не перекричиш! Я все йому виспівала!

– Так що ж він? – запитав граф.

– Він-то що? навіжений ... чути не хоче; ну, так що говорити, і так ми бідну дівчинку змучили, –сказала Марія Дмитрівна. – А рада мій вам, щоб справи покінчити і їхати додому, в Відрадне ... і там чекати ...

– Ах, ні! –скрикнула Наташа.

–Ні, їхати, – сказала Марія Дмитрівна. – І там чекати. – Якщо наречений тепер сюди приїде –без сварки не обійдеться, а він тут один на один з дідом все переговорить і потім до вас приїде.

Ілля Андрійович схвалив цю пропозицію, негайно зрозумівши всю розумність її. Якщо старий пом'якшиться, то тим краще буде приїхати до нього в Москву або Лисі Гори, вже після; якщо ні, то вінчатися проти його волі можна буде тільки в Відрадному.

– І щира правда, – сказав він. – Я і шкодую, що до нього їздив і її возив, –сказав старий граф.

–Ні, чого ж жаліти? Бувши тут, не можна було не пошанувати. Ну, а не хоче, його справа, – сказала Марія Дмитрівна, щось шукаючи в ридикюлі. – Та й посаг готовий, чого вам ще чекати; а що не готове, я вам перешлю. Хоч і шкода мені вас, а краще з Богом їдьте. – Знайшовши в ридикюлі те, що вона шукала, вона передала Наташі. Це був лист від княжни Марії. – Тобі пише. Як мучиться, бідолаха! Вона боїться, щоб ти не подумала, що вона тебе не любить.

– Так вона і не любить мене, – сказала Наташа.

– Дурниці, не говори, – крикнула Марія Дмитрівна.

– Нікому не повірю; я знаю, що не любить, – сміливо сказала Наташа, взявши лист, і в обличчі її показалась суха і злісна рішучість, яка змусила Марію Дмитрівну пильніше подивитися на неї і насупитися.

– Ти, матінко, так не відповідай, – сказала вона. – Що я кажу, то правда. Напиши відповідь.

Наташа не відповідала і пішла в свою кімнату читати лист княжни Марії.

Княжна Марія писала, що вона була в розпачі від того, що сталося між ними непорозуміння. Які б не були почуття її батька, писала княжна Марія, вона просила Наташу вірити, що вона не могла не любити її як ту, яку вибрав її брат, для щастя якого вона всім готова була пожертвувати.

"Втім, – писала вона, – не думайте, щоб батько мій був недостатньо прихильний до вас. Він хворий і старий чоловік, якого треба вибачати; але він добрий, великодушний і буде любити ту, яка зробить щастя його сина". Княжна Марія просила далі, щоб Наташа призначила час, коли вона може знову побачитися з нею.

Прочитавши листа, Наташа сіла до письмового столу, щоб написати відповідь: "Дорога княжна, [Chere princesse",] швидко, механічно написала вона і зупинилася. "Що ж далі могла написати вона після всього того, що було вчора? Так, так, все це було, і тепер вже все інше ", думала вона, сидячи над початим листом. "Треба відмовити йому? Невже треба? Це жахливо! "... І щоб не думати цих страшних думок, вона пішла до Софійки і з нею разом стала розбирати візерунки.

Після обіду Наташа пішла в свою кімнату, і знову взяла лист княжни Марії. – "Невже все вже скінчено? подумала вона. Невже так скоро все це трапилося і знищило все що було"! Вона у всій попередній силі згадувала свою любов до князя Андрія і разом з тим відчувала, що любила Курагина. Вона жваво представляла себе жінкою князя Андрія, уявляла собі стільки раз повторену її уявою картину щастя з ним і разом з тим, спалахуючи від хвилювання, уявляла собі всі подробиці свого вчорашнього побачення з Анатолем.

"Чому ж би це не могло бути разом? – іноді, в повному затемненні, думала вона.