Війна і мир (том 3) - Сторінка 76

Наташа, бліда, з застиглим поглядом, сидячи під образами на лаві (на тому самому місці, на якому вона сіла, приїхавши), зовсім не звернула уваги на батькові Л слова. Вона прислухалася до чутного через три будинки безугавного стогону ад'ютанта.

— Ой, який жах!—сказала, повернувшись знадвору, промерзла і злякана Соня.— Я гадаю, вся Москва згорить, страшна ваграва! Наташо, подивись тепер, звідси з віконця видно,— сказала вона до сестри, очевидно, бажаючи чим-небудь розважити її. Але Наташа подивилась на неї, мовби не розуміючи того, що до неї казали, і знову втупила очі в ріг печі. Наташа перебувала в цьому стані остовпіння з нинішнього ранку, з того самого часу, як Соня, на подив і досаду графині, не знати для чого, вирішила сказати Наташі про поранення князя Андрія і про його присутність у їхньому поїзді. Графиня розсердилась на Соню так, як вона рідко сердилася. Соня плакала і просила пробачення і тепер, ніби намагаючись загладити свою вину, безперестанно упадала коло сестри.— Подивись, Наташо, як страшно горить,— сказала Соня.

— Що горить? — спитала Наташа.— Ага, Москва.

І ніби для того, щоб не образити Соні відмовою і відкараска-тись від неї, вона подалася головою до вікна, подивилась так, що, очевидно, не могла нічого бачити, і знову прибрала свою попередню позу.

— Та ти не бачила?

— Ні, далебі, я бачила,— голосом благаючи дати їй спокій, сказала Наташа.

І графині і Соні зрозуміло було, що Москва, пожежа Москви чи хоч би там що, звичайно, не могло мати значення для Наташі.

Граф знову пішов за перегородку і ліг. Графиня підійшла до Наташі, доторкнулася тильним боком долоні до її голови, як це вона робила, коли дочка її бувала хворою, потім доторкнулась до її лоба губами, ніби для того, щоб узнати, чи є жар, і поцілувала її.

— Ти змерзла? Ти вся тремтиш? Ти б лягала,— сказала вона.

— Лягати? Ага, добре, я ляжу. Я зараз ляжу,— сказала Наташа.

Відтоді, як Наташі нинішнього ранку сказали, що князь Андрій тяжко поранений і їде з ними, вона тільки в першу хвилину багато розпитувала про те, куди, як, чи небезпечно його поранено і чи можна їй бачити його. Але після того, як їй сказали, що бачити його їй не можна, що його поранено тяжко, але життю його це не загрожує, вона, очевидно, не повіривши тому, що їй говорили, але переконавшись, що хоч скільки б вона говорила, їй відповідатимуть те саме, перестала питати й говорити. Всю дорогу Наташа сиділа нерухомо, з великими очима, які так знала І виразу яких так боялася графиля, в кутку карети і так само сиділа тепер на лаві, де сіла. Щось вона задумувала, щось вона вирішувала чи вже вирішила у своїй голові тепер — це знала графиня, але що це таке було, вона не знала, і саме це страшило й мучило її.

— Наташо, роздягнись, голубонько, лягай на мою постіль. (Лише графині було послано постіль на ліжку: т-те БСЬОББ і обидві панночки мали спати долі на сіні.)

— Ні, мамо, я ляжу тут, долі,— сердито сказала Наташа, підійшла до вікна і відчинила його. Стогін ад'ютанта з відчиненого вікна стало чутно ясніше. Вона виставила голову у вологе повітря ночі, і графиня бачила, як тонка шия її здригалася від ридання й билася об раму. Наташа знала, що стогнав не князь Андрій. Вона знала, що князь Андрій лежав під тією ж покрівлею, де були вони, в другій хаті через сіни; але цей страшний безугавний стогін викликав у неї ридання. Графиня переглянулася з Сонею.

— Лягай, голубонько, лягай, друже мій,— сказала графиня, злегка доторкуючись рукою до Наташиного плеча.—Ну, лягай же.

— Ага, правда... Я зараз, зараз ляжу,— сказала Наташа, квапливо роздягаючись і обриваючи торочки спідниць. Скинувши плаття й одягнувши кофту, вона сіла, підігнувши ноги, на приготовлену на підлозі постіль і, перекинувши через плече наперед свою недовгу тонку косу, стала переплітати її. Тонкі довгі звичні пальці швидко, спритно розбирали, плели, зав'язували косу. На-ташина голова звичним жестом поверталася то в один, то в другий бік, а очі, гарячково розширені, нерухомо дивились перед собою. Закінчивши з нічним убранням, Наташа тихо опустилася скраю від дверей на простирало, постелене на сіно.

— Наташо, ти посередині ляж,— сказала Соня.

— Я тут,— промовила Наташа.— Та лягайте ж,— додала вона з досадою. І вона уткнулася обличчям у подушку.

Графиня, т-те8с1і058 і Соня швидко пороздягалися й полягали. Лише лампадка світилася в кімнаті. Але надворі було видно від пожежі Малих Митищ за дві версти, і гудів нічний галас людей по той бік вулиці навскоси у шинку, який розбили мамонов-ські козаки, і все чутно було безугавний стогін ад'ютанта.

Довго прислухалася Наташа до внутрішніх і зовнішніх звуків, .що долітали до неї, і не ворушилась. Вона чула спочатку молитву і зітхання матері, скрипіння її ліжка, знайоме зі свистом хропіння т-те ЗСЬОББ, тихе дихання Соні. Потім графиня покликала Наташу. Наташа не відповіла їй.

— Здається, спить, мамо,— тихо відповіла Соня. Графиня, помовчавши трохи, кликнула ще раз, але вже ніхто не озвався.

Скоро по цьому Наташа почула рівне дихання матері. Наташа не ворушилась, незважаючи на те, що її маленька боса нога, вистромившись з-під ковдри, мерзла на голій підлозі.

Ніби святкуючи перемогу над усіма, в щілині зацвірчав цвіркун. Проспівав півень далеко, озвався близький. У шинку затих галас, тільки чутно було той самий стогін ад'ютанта. Наташа трошки підвелася.

— Соню, ти спиш? Мамо? — прошептала вона. Ніхто не відповів. Наташа повільно і обережно встала, перехрестилась і ступила обережно вузькою і гнучкою босою ступнею на брудну холодну підлогу. Скрипнули мостини. Вона, швидко перебираючи ногами, перебігла, як котеня, кілька кроків і взялась за холодну клямку дверей.

їй здавалося, щось важке, рівномірно' вдаряючи, стукає в усі стіни хати; це билося, завмираючи від страху, розриваючись від жаху і любові, її серце.

Вона відчинила двері, переступила через поріг і стала на сиру, холодну землю сіней. Холод, охопивши її, освіжив. Долі хтось спав; вона ощупала його босою ногою, переступила через нього і відчинила двері до хати, де лежав князь Андрій. У цій хаті було темно. В кутку перед Наташею, біля ліжка, на якому лежало щось, на ослоні стояла нагоріла великим грибом лойова свічка.

Наташа ще зранку, коли їй сказали про поранення і присутність князя Андрія, вирішила, що вона повинна бачити його. Вона не знала, для чого це треба, але вона знала, що побачення буде тяжке, і тим більш вона була певна, що воно конче потрібне.

Цілий день вона жила тільки надією, що вночі вона побачить його. Але тепер, коли настала ця хвилина, її охопив жах перед тим, що вона побачить. Як його покалічено? Що залишилось від нього? Чи такий він, як цей безугавний стогін аід'ютанта? Так, він весь такий. Він був у її уяві втіленням цього страшного стогону. Коли вона побачила невиразну масу в кутку і прийняла його підняті під ковдрою коліна за його плечі, вона уявила собі якесь страхітливе тіло і злякано зупинилася. Але непереборна сила тягла її вперед. Вона обережно ступила один крок, другий і опинилася на середині невеликої заставленої хати. В хаті під образами лежала на лавах друга людина (це був Тимохін) і на підлозі лежали ще двоє якихось людей (це були лікар і камердинер).

Камердинер підвівся і прошептав щось. Тимохін, страждаючи від болю в пораненій нозі, не спав і пильно спостерігав чудну появу дівчини в білій сорочці, у кофті і в нічному чепчику. Сонні і злякані слова камердинера "чого вам, навіщо?" тільки змусили Наташу швидше підійти до того, що лежало в кутку. Хоч як страшно несхоже на людину було це тіло, вона повинна була його бачити. Вона поминула камердинера; нагорілий гриб свічки упав, і вона ясно побачила лежачого з покладеними поверх ковдри руками князя Андрія, такого, яким вона його завжди бачила.

Він був такий самий, як завжди; але запалений колір його обличчя, блискучі очі, захоплено спрямовані на неї, а особливо ніжна дитяча шия, що виступала з викладеного коміра сорочки.

надавали йому особливого, невинного, хлоп'яцького вигляду, якогб, проте, вона ніколи не бачила в князеві Андрії. Вона підійшла де нього і бистрим, гнучким молодим порухом стала навколішки. Він усміхнувся і простягнув їй руку.

XXXII

Для князя Андрія минуло сім днів з того часу, як він прийшов до пам'яті на перев'язочному пункті Бородінського поля. Майже весь цей час він був непритомний. Гарячковий стан і запалення кишок, які було пошкоджено, на думку лікаря, що їхав з пораненими, мали привести його до кінця. Але на сьомий день він залюбки з'їв шматок хліба з чаєм, і лікар помітив, що загальний жар зменшився. Князь Андрій вранці прийшов до пам'яті. Першої ночі після виїзду з Москви було досить тепло, і князя Андрія залишили на ніч у колясці; але в Митищах поранений сам зажадав, щоб його винесли і щоб йому дали чаю. Біль, якого завдало йому перенесення до хати, змусив князя Андрія голосно стогнати і знову знепритомніти. Коли його поклали на похідне ліжко, він довго лежав нерухомо з заплющеними очима. Потім він розплющив їх і тихо прошепотів: "А як чай?" Ця пам'ятливість на дрібниці життя здивувала лікаря. Він пощупав пульс і, на подив свій і на своє незадоволення, помітив, що пульс бив краще. На незадоволення своє це помітив лікар тому, що він з досвіду свого був певний, що жити князь Андрій не може і що коли він не помре тепер, то тільки з більшими стражданнями помре трохи згодом. З князем Андрієм везли майора його полку Тимохіна з червоним носиком, пораненого в ногу у тому ж Бородінському бою; майор приєднався до них у Москві. При них їхав лікар, князів камердинер, його ж кучер і два денщики.

Князеві Андрію дали чаю. Він жадібно пив, гарячковими очима дивлячись перед собою на двері, ніби намагаючись щось зрозуміти і пригадати.

— Не хочу більше. Тимохін тут? — спитав він. Тимохін підповз до нього по лаві.

— Я тут, ваше сіятельство.

— Як рана?

— Моя тобто? Нічого. От ви ось?

Князь Андрій знову задумався, наче пригадуючи щось.

— Чи не можна дістати книжку? — спитав він.

— Яку книжку?

— Євангеліє! У мене нема.

Лікар обіцяв дістати і став розпитувати князя про те, що вів почуває. Князь Андрій неохоче, але до ладу відповідав на всі лікареві запитання і потім сказав, що йому треба було б підкласти валика, а то незручно і дуже боляче.