Війна і мир (том 4) - Сторінка 29

Кілька секунд усі мовчали.

— Si vous comptez sur la soupe du soir, vous venez trop tard5,— сказав зі стриманим сміхом голос з-за багаття.

Долохов відповів, що вони ситі І що їм треба вночі ж таки їхати далі.

Він віддав коней солдатові, який мішав.у казанку, і навпочіпки присів біля вогнища поруч з офіцером з довгою шиєю.

його ще раз, якого він/полку. Долохов не відповів, наче не чув запитання, і, закурюючи французьку люльку, яку він вийняв з кишені, питав офіцерів про те, в якій мірі дорога перед ними безпечна щодо Козаків.

— Les brigands sont partout6,—відповів офіцер з-за багаття.

Долохов сказав, що козаки небезпечні тільки для таких відсталих, як він з товаришем, а що на більші загони козаки, певне, не сміють нападати, додав він запитально. Ніхто нічого не відповів.

"Ну, тепер він поїде",— кожної хвилини думав Петя, стоячи перед багаттям і слухаючи його розмову.

Та Долохов почав знову ту ж розмову і прямо став розпитувати, скільки в них людей у батальйоні, скільки батальйонів, скільки полонених. Питаючи про полонених росіян, що були при їхньому загоні, Долохов сказав:

— La vilaine affaire de trainer ces cadavres après soi. Vaudrait mieux fusiller cette canaille7,— і голосно засміявся таким

1 — 3 цим чоргом ради не даси...

2 — Він їх пробере...

3 — Здрастуйте, панове!

4 — Це ви, Клеман? Звідки, чорт... ^

5 — Якщо ви розраховуєте на вечерю, то ви спізнилися,

6 — Ці розбійники скрізь,

7 — Огидна справа тягати за собою ці трупи. Краще б розстріляти цю

Цей офіцер, не зводячи

Долохова і перепитав

наволоч,

чудним сміхом, що Петі здалося, французи зараз викриють обман, і він мимоволі відступив на крок від багаття. Ніхто не відповів на слова і сміх Долохова, і французький офіцер, якого не видно було (він лежав, загорнувшись у шинель), підвівся і прошептав щось товаришеві. Долохов встав і гукнув солдата з кіньми.

"Підведуть коней чи ні?" — думав Петя, мимоволі наближаючись до Долохова. Коней підвели.

— Bonjour, messieurs — сказав Долохов.

Петя хотів сказати bonsoir2 і не міг вимовити слова. Офіцери щось пошепки говорили між собою. Долохов довго сідав на коня, який не стояв; потім ступою noïxsfe з воріт. Петя їхав біля нього, бажаючи і не сміючи оглянутися, щоб побачити, біжать чи не біжать за ними французи.

Виїхавши на дорогу, Долохов поїхав не назад у поле, а вздовж селом. В одному місці він зупинився, прислухаючись.

— Чуєш? — сказав він.

Петя впізнав звуки російських голосів, побачив біля багать темні постаті російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя й Долохов проїхали повз вартового, який, ні слова не сказавши, понуро ходив по мосту, і виїхали у видолинок, де чекали козаки.

— Ну, тепер прощавай. Скажи Денисову, що на світанку, за першим пострілом,— сказав Долохов і.хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.

— Ні! — вигукнув він,— ви такий герой! Ах, як гарно! Як чудесно! Як я вас люблю! " /

— Добре, добре,— сказав Долохов, але Петя не пускав йоіго, і в темряві Долохов побачив, що Петя нагинався до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.

X

Повернувшись до караулки, Петя застав Денисова в сінях. Денисов, хвилюючись, турбуючись і досадуючи на себе, що відпустив Петю, чекав його.

— Хвалити бога! — вигукнув він.— Ну, хвалити бога! — повторював він, слухаючи Петеву захоплену розповідь.— І хай тобі чорт, через тебе не спав! — промовив Денисов.— Ну, хвалити бога, тепер лягай спати. Ще подрімаємо до ранку.

— Ага... Ні,— сказав Петя.— Мені ще не хочеться спати. Та я і знаю себе, коли засну, то вже кінець. І потім я звик не спати перед беєм. 1

1 — Прощавайте панове,

2 доброго вечора

Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.

Надворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулкй чорніли силуети козачих куренів і зв'язаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.

Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом; хоч це був малоросійський кінь, і підійшов до нього.

— Ну, Карабах, завтра послужимо,— сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.

— Що, пане, не спите?—сказав козак, що сидів під фурою.

— Ні; а... Лихачов, здається, тебе звати? Я ж щойно приїхав. Ми їздили до французів.

І Петя докладно розповів козакові не тільки свою поїздку, а й те, чого він їздив і чому він вважає, що краще рискувати своїм життям, ніж робити навмання.

— Що ж, поспали б,— сказав козак.

— Ні, я звик,— відповів Петя.— У вас часом кремінці в пістолетах не оббилися? Я привіз з собою. Не треба часом? Ти візьми.

Козак виставився з-під фури, щоб ближче розглянути Петю.

— Бо я звик усе робити ретельно,— сказав Петя.— Інші так, абияк, не підготуються, а потім жалкують. Я так не люблю.

— Це правда,— сказав козак.

— Та ще ось що: будь ласка, голубчику, нагостри мені шаблю; затупи... (але Петя боявся збрехати) вона ніколи не була нагострена. Можна це зробити? *

— Чому ні, можна.

Лихачов встав, покопався у в'юках, і Петя скоро почув войовничий звук сталі та бруска. Він виліз на фуру й сів скраю. Козак під фурою гострив шаблю.

— А що, сплять молодці? —спитав Петя.

— Хто спить, а хто так ось.

— Ну, а хлопчик що?

— Це Весняний? Він там у сінцях заліг. Зі страху спиться. Уже ж такий радий був.

Довго по цьому Петя мовчав, прислухаючись до звуків. У темряві почулись кроки і з'явилася чорна постать.

— Що гостриш? — спитав чоловік, підходячи до фури.

— А ось панові нагострити шаблю.

— Гарне діло,— сказав чоловік, який здався Петі гусаром.— У вас, чи де, чашка залишилась?

— А он біля колеса. Гусар взяв чашку.

— Либонь незабаром розвидниться,— промовив він, позіхаючи, і пішов кудись.

Петя мав би знати, що він у лісі, в партії Денисова, за версту від дороги, що він сидить на фурї, відбитій у французів, коло якої прив'язані коні, що під ним сидить козак Лихачов і гострить йому шаблю, що велика чорна пляма праворуч — караулка, а червона яскрава пляма внизу ліворуч — перегоріле багаття, а чолозік, що приходив за чашкою,— це гусар, який хотів пити; але він нічого цього не знав і не хотів знати. Він був у чарівному царстві, в якому нічого не було схожого на дійсність. Велика чорна пляма, можливо, й справді караулка, а можливо, печера, що веде в саму глибінь землі. Червона пляма, можливо, вогонь, а можливо — око величезного страховища. Можливо, він справді сидить тепер на фурі, а дуже можливо, що він сидить не на фурі, а на страшенно високій вежі, з якої ко^іи впасти, то летіти б до землі цілий день, цілий місяць — усе летіти й ніколи не долетиш. Можливо, що під фурою сидить просто козак Лихачов, а дуже можливо, то це найдобріша, найхоробріша, найчу-десніша, найпрекрасніша людина на світі, якої ніхто не знає. Можливо, це справді проходив гусар по воду і пішов у видолинок, а можливо, він щойно зник з очей і зовсім зник, і його не було.

Хоч би що побачив тепер Петя, ніщо б не здивувало його. Він був у чарівному царстві, в якому все було можливе.

Він подивився на небо. І небо було таке ж чарівне, як і земля. На небі розчищало, і над верховіттям швидко бігли хмаринки, наче відкриваючи зорі. Іноді здавалося, що на небі розчищало і видно було чорне, чисте небо. Іноді здавалося, що цими чорними плямами були хмарки. Іноді здавалося, що небо високо, високо піднімається над головою; іноді небо опускалось зовсім, так що рукою можна було дістати його.

Петя став заплющувати очі й погойдуватися.

Капотіло. Точився тихий гомін. Коні заіржали й побилися. Хропів хтось.

— Ожіг, жіг, ожіг, жіг...— свистіла під бруском шабля. І раптом Петя почув гармонійний хор музики, що грала якийсь невідомий, урочисто-солодкий гімн. Петя був музикальний, так само, як і Наташа, і більш за Миколу, але він ніколи не вчився музики, не думав про музику і тому мотиви, що несподівано приходили йому в голову, були для нього особливо нові і принадні. Музика грала все чутніше й чутніше. Спів її розростався, переходив з одного інструмента в другий. Розвивалося те, що зветься фугою, хоч Петя не мав ані найменшого уявлення про те, що таке фуга. Кожен інструмент, то схожий на скрипку, то на труби — але кращий і чистіший, ніж скрипки і труби,— кожен інструмент грав своє і, не догравши ще мотиву, зливався з другим, який починав майже те саме, і з третім, і з четвертим, і всі вони зливалися в одно і знову розбігались, і знову зливалися то в урочисто-церковне, то в яскраво-блискуче й переможне.

"Ага, це ж я уві сні,— хитнувшись вперед, сказав собі Петя.— Це в мене у вухах. А може, це моя музика. Ну, знову. Шквар, моя музико! Ну!.."

Він заплющив очі. І з усіх боків, наче здалеку, затрепетали звуки, стали злагоджуватися, розбігатися, зливатися, і знову все з'єдналося в той самий солодкий і урочистий гімн. "Ой, які це чари! Скільки хочу і як хочу",— сказав собі Петя. Він спробував керувати цим величезним хором інструментів.

"Ну, тихіше, тихіше, завмирайте тепер.— І звуки слухались його.—Ну, тепер повніше, веселіше. Ще, ще радісніше.— І з невідомої глибини піднімались, посилюючись, урочисті звуки.— Ну, голоси, приєднуйтесь!"—наказав Петя. І спочатку здалека стало чути голоси чоловічі, потім жіночі. Голоси наростали, наростали в рівномірному урочистому зусиллі. Петі страшно і радісно було вслухатися в їх незвичайну красу.

З урочистим побідним маршем зливалася пісня, і капотіло, і вжіг, жіг, жіг... свистіла шабля, і знову побилися й заіржали коні, не порушуючи хору, а входячи, в нього.

Петя не знав, який час це тривало: він натішався, весь час дивувався зі своєї втіхи і жалкував, що нема з ким поділитися нею. Його розбудив лагідний голос Лихачова.

— Готова, ваше благородіє, надвоє хранцуза розпанахаєте. Петя прокинувся.

— Уже розвидняється, їй-бо, розвидняється! — вигукнув він.