Війна і мир (том 4) - Сторінка 31

Він узнав, що коли він, як йому здавалося, з власної своєї волі одружився зі своєю дружиною, він був не вільніший, ніж тепер, коли його зачиняли на ніч у стайню. З усього того, що потім і він називав стражданням, але чого тоді він майже не почував, головним були босі, позбивані, заструпілі ноги. (Коняче м'ясо було смачне й поживне, селітряний букет пороху, вживаного замість солі, був навіть приємний, холоду великого не було, і вдень, на ходу, завжди бувало гаряче, а вночі були вогнища; воші їли його і зігрівали його тіло). Одно лихо було важким перший час — це ноги.

На другий день переходу, оглянувши біля вогнища свої болячки, П'єр думав, що неможливо ступити на них; але коли всі встали, він пішов, накульгуючи, і потім, коли розігрівся, йшов без болю, хоч надвечір ще страшніше було дивитись на ноги. Але він не дивився на них і думав про інше.

Тепер лише П'єр зрозумів усю силу життєвості людини і рятівну силу переміщення уваги, вкладену в людину і с$ожу на той рятівний клапан' у паровиках, що випускає зайву пару, як тільки густина її перевищить певну норму.

Він не бачив і не чув, як пристрілювали відсталих полонених, хоч понад сотню з них уже загинуло таким чином. Він не думав про Каратаева, який слабнув день по дню і, очевидно, незабаром мусив зазнати тієї ж долі. Ще менше П'єр думав про себе. Чим важчим ставало його становище, чим страшнішим було майбутнє, тим незалежніше від того становища, в якому він перебував, виникали в нього радісні й заспокійливі думки, спогади та уявлення.

XIII

22-го числа опівдні П'єр ішов під гору болотистим, сковзьким шляхом, дивлячись на свої ноги і на нерівності дороги. Зрідка він поглядав на знайомий натовп, що оточував його, і знову на свої ноги. І те, і це було однаково своє і знайоме йому. Ліловий кривоногий Сірий весело біг краєм шляху, зрідка на доказ своєї спритності і вдоволеності підбираючи задню лапу і стрибаючи на трьох і потім знову на всіх чотирьох, кидаючись з гавканням на вороння, що сиділо на падлі. Сірий був веселіший і гладший, ніж у Москві. З усіх боків лежало м'ясо різних тварин — від людського до конячого, на різних ступенях розкладу; і люди, що йшли, не підпускали вовків, так що Сірий міг наїдатися досхочу.

Дощик ішов з ранку, і здавалося, що ось-ось він перестане йти і на небі розчистить, як раптом по недовгій перерві дощик припускав ще дужче. Насичений дощем шлях уже не приймав у себе води, і струмки текли по коліях.

П'єр ішов, оглядаючись на всі боки, лічив кроки по три і загинав на пальцях. Звертаючись до дощу, він внутрішньо примовляв: ну-бо, ну-бо ще, ще піддай.

йому здавалося, що він ні про що не думає; але далеко і глибоко десь щось важливе і втішне думала його душа. Цим щось був дуже тонкий духовний витяг з учорашньої його розмови з Каратаєвим.

Вчора на нічному привалі, змерзнувши біля погаслого вогню, П'єр встав і перейшов до найближчого багаття, що краще горіло. Біля багаття, до якого він підійшов, сидів Платон, накрившись, як ризою, з головою шинеллю, і розповідав солдатам своїм спорим, приємним, але кволим, хворобливим голосом знайому П'єру історію. Було вже по півночі. Це був той час, в який Каратаєв звичайно оживав від гарячкового припадку й бував особливо жвавим. Підійшовши до багаття й почувши кволий, хворобливий голос Платона й побачивши його яскраво освітлене вогнем жалісне обличчя, П'єр відчув, що його щось неприємно кольнуло в серце. Він злякався своєї жалості до цієї людини і хотів піти, але другого багаття не було, і П'єр, уникаючи поглядом Платона, підсів до багаття.

— Що, як твоє здоров'я?— спитав він.

— Що здоров'я? На хворобу нарікати — бог смерті не дасть,— сказав Каратаєв і зараз же повернувся до початого оповідання.

— ...І от, братіку ти мій,— говорив далі Платон з усмішкою на худому, блідому обличчі і з особливим, радісним блиском в очах,— от, братіку ти мій...

П'єр знав цю історію давно, Каратаєв разів зо шість йому самому розповідав цю історію, і завжди з особливим радісним почуттям. Але хоч як добре знав П'єр цю історію, він тепер прислухався до неї, як до чогось нового, і той тихий захват, що його, розповідаючи, очевидно почував Каратаєв, передався і П'єру. Історія ця була про старого купця, який гоже й богобоязливо жив з родиною і поїхав одного разу з товаришем, багатим купцем, до Макарія.

Зупинившись на заїжджому дворі, обидва купці заснули, і другого дня купцевого товариша знайшли зарізаним і пограбованим. Закривавленого ножа знайшли під подушкою старого купця. Купця судили, покарали канчуками і, вирвавши ніздрі,— як слід по порядку, казав Каратаєв,— заслали в каторгу.

— І от, братіку ти мій (на цьому місці П'єр застав оповідання Каратаева), минає по тому років з десять або й більше. Живе старенький на каторзі. Як належить кориться, поганого не робить. Тільки в бога смерті просить. Добре. І зібрались вони, нічним ділом, оті каторжні, так само ось, як ми з тобою, і старенький з ними. І зайшла розмова, хто за що мучиться, в чому богові винен. Стали розповідати, той душу погубив, той дві, той підпалив, той утікач, так ні за що. Стали старенького питати: ти за що, мовляв, дідусю, мучишся? Я, братіки мої миленькі, каже, за свої та за людські гріхи мучуся. А я ні душ не губив, ні чужого не брав, крім того що старців наділяв. Я, братіки мої миленькі, купець; і багатство велике мав. Так і так, каже. І розповів їм, значить, як усе діло було, по порядку. Я, каже, про себе не тужу. Мене, значить, бог знайшов. Одно, каже, мені свою стару та дітей жаль. І так ото заплакав старенький. Трапився в їх компанії той самий чоловік, значить, що купця вбив. Де, каже, дідусю, було? Коли, в якому місяці? Усе розпитав. Заболіло в нього серце. Підходить таким манером до старенького — бух у ноги. За мене ти, каже, старенький, пропадаєш. Правда істинна; безневинно даремно, каже, хлопці, чоловік цей мучиться. Я, каже, те саме діло зробив і ножа тобі під голову сонному підклав. Прости, каже, дідусю, мені ти ради Христа.

Каратаєв замовк, радісно усміхаючись, дивлячись на вогонь, і поправив поліна.

— Старенький і каже: бог, мовляв, тобі простить, а ми всі, мовляв, перед богом грішні, я за свої гріхи мучуся. Сам заплакав гіркими слізьми. Що ж ти думаєш, соколику,— все світліше і світліше сяючи захопленою усмішкою, говорив Каратаєв, наче в тому, що він мав тепер розповісти, полягала головна чарівність

? все значення оповідання,— що ж ти думаєш, соколику, заявив на себе цей убивця начальству. Я, каже, шість душ погубив (великий лиходій був), але найжалкіше мені цього старенького. Нехай же він на мене не плаче. Пояснив: списали, послали бумагу, як має бути. Місце далеке, поки дійшло до діла, поки всі бумаги списали як треба, по начальствах, значить, до царя доходило. Поки що, прийшов царський указ: випустити купця, дати йому нагороди, скільки там присудили. Прийшла бумага, стали старенького розшукувати. Де такий старенький безневинно даремно мучився? Від царя бумага вийшла. Стали шукаги.— Нижня щелепа в Каратаєва затремтіла.— А його вже бог простив— помер. Так-то, соколику,— закінчив Каратаєв і довго, мовчки усміхаючись, дивився перед собою.

Не само оповідання це, а таємничий смисл його, та захватна радість, що сяяла в обличчі Каратаєва, коли він розповідав, таємниче значення цієї радості неясно й радісно сповнювало тепер П'єрову душу.

XIV

— A vos places!1 — раптом пролунав голос.

Між полоненими і конвойними виникло радісне сум'яття і чекання чогось щасливого й урочистого. З усіх боків залунали вигуки команди, і з лівого боку, риссю об'їжджаючи полонених, з'явилися кавалеристи, добре одягнені, на добрих конях. На всіх обличчях був вираз напруження, що буває в людей, коли близько вищі власті. Полонені збились докупи, їх зштовхнули з дороги; конвойні вишикувались.

— L'Empereur! L'Empereur! Le maréchal! Le duc!2 — і тільки-но проїхали ситі конвойні, як прогриміла карета з сивими кіньми, запряженими цугом. П'єр мигцем побачив спокійне, красиве, товсте й біле обличчя чоловіка у трикутному капелюсі* Це був один з маршалів. Погляд маршала повернувся на велику, показну постать П'єра, і в тому виразі, з яким маршал цей нахмурився й одвернув обличчя, П'єр помітив жалість і бажання приховати її.

Генерал, який вів депо, з червоним зляканим обличчям, поганяючи свою худу коняку, їхав за каретою. Кілька офіцерів зійшлися в гурток, солдати оточили їх. У всіх були схвильовано-напружені обличчя.

— Qu'est ce qu'il a dit? Qu'est ce qu'il a dit?..3 — чув П'єр. У той час, як проїжджав маршал, полонені збились докупи,

і П'єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще нинішнього ранку. Каратаєв у своїй шинелині сидів, спершись спиною на

1 — По місцях!

2 — Імператор! Імператор! Маршал! Герцог!

3 — Що він сказав? Що? Що?..,

березу. В обличчі його, крім виразу вчорашнього радісного зворушення під час розповіді про безневинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.

Каратаєв дивився на П'єра своїми добрими круглими очима, затуманеними тепер сльозою, і, видно, кликав його до себе, хотів сказати щось. Але П'єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, наче не бачив його погляду, і поспішно відійшов.

Коли полонені знову рушили, П'єр оглянувся назад. Каратаєв сидів край дороги під березою; і два французи щось говорили над ним. П'єр не оглядався більш. Він ішов, накульгуючи, під гору.

Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувся постріл. П'єр чув ясно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П'єр згадав, що він не закінчив ще початого перед тим, як проїхав маршал, обчислення — скільки переходів залишилось до Смоленська. І він став вираховувати. Два французькі солдати, з яких один тримав у руці зняту рушницю, що ще диміла, пробігли повз П'єра. Обидва вони були бліді і в виразі їх облич — один з них несміливо глянув на П'єра — було щось схоже на те, що він бачив у молодому солдатові на страті. П'єо подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат позавчора спалив, висушуючи на вогнищі, свою сорочку і як сміялися з нього.

Собака завив ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. "Ото дурний, чого він виє?" — подумав П'єр.

Солдати-товариші, що йшли поруч з П'єром, не оглядалися так само, як і він, на те місце, з якого пролунав постріл і потім виття собаки; але суворий вираз застиг на всіх обличчях.

XV

Депо, і полонені, і обоз маршала зупинилися в селі Шамшеві.