Війна і мир (том 4) - Сторінка 3

Постоявши там якусь часинку, він великими кроками повернувся до Мішо і сильним жестом стиснув його руку нижче ліктя. Прекрасне, лагідне государеве обличчя розчервонілося, і очі горіли блиском рішучості та гніву.

— Colonel Michaud, n'oubliez pas ce que je vous dis ici; peut être qu'un jour nous nous le rappellerons avec plaisir... Napoléon ou moi,—сказав государ, доторкуючись до грудей.— Nous ne pouvons plus régner ensemble. J'ai appris à le connaître, il ne me trompera plus...6 — І государ, нахмурившись, замовк. Почувши ці слова, побачивши вираз твердої рішучості в очах у государя, Мішо — quoique étranger, mais Russe de coeur et d'âme — відчув себе в цю урочисту хвилину — entousiasmé par tout ce qu'il

1 — Ви мене заспокоюєте, полковнику!

2 — Ну, то повертайтеся в армію,

3 скажіть хоробрим людям нашим, скажіть усім моїм підданим, скрізь, де ви проїдете, що, коли в мене не буде більше жодного солдата, я сам стану на чолі моїх любих дворян і добрих селян і вичерпаю таким чином останні засоби моєї держави. Цих засобів більше, ніж думають мої вороги,

4 Але якби призначено було божественим провидінням,

3 щоб династія наша перестала царювати на престолі моїх предків, тоді, вичерпавши всі засоби, що є в моїх руках, я відпущу отаку бороду і скоріше піду їсти саму картоплю з останнім з моїх селян, ніж вирішу підписати ганьбу моєї батьківщини і мого дорогого народу, жертви якого я вмію цінити!..

6 — Полковнику Мішо, не забудьте того, що я вам сказав тут; можливо, ми коли-небудь згадаємо про це з приємністю... Наполеон або я... Ми більше не можемо царювати разом. Я знаю його тепер, і він мене більш не обмане...

venait d'entendre1 (як він казав згодом), і він у таких словах зобразив як свої почуття, так і почуття російського народу, уповноваженим якого він вважав себе.

— Sire! — сказав він.— Votre Majesté signe dans ce moment la gloire de sa nation et le salut l'Europe!2

Государ нахиленням голови відпустив Мішо.

IV

Нам, які не жили тоді, мимоволі здається, ща в той час, як Росія була до половини завойована і мешканці Москви тікали в далекі губернії, і ополчення за ополченням вставало на захист вітчизни, усі росіяни від малого до великого були заклопотані тільки тим, чщоб жертвувати собою, рятувати вітчизну або плакати над її загибеллю. Оповідання, описи того часу всі без винятку говорять лише про самопожертвування, любов до вітчизни, розпач, горе і геройство росіян. А в дійсності так не було. Нам це тільки здається так тому, що ми бачимо з минулого лише загальний історичний інтерес того часу і не бачимо всіх тих особистих людських інтересів, які були в людей. А тимчасом у дійсності ті особисті інтереси сучасного настільки значніші від загальних інтересів, що з-за них ніколи не почувається (зовсім непомітний навіть) інтерес загальний. Здебільшого люди того часу зовсім не звертали уваги на загальний перебіг справ, а керувались тільки особистими інтересами сучасного. І саме ці ось люди були найкориснішими діячами того часу.

А ті, що намагалися зрозуміти загальний перебіг справ і з самопожертвою і геройством хотіли брати участь у ньому, були найнекориснішими членами суспільства; вони бачили все навиворіт, і все, що вони робили на користь, виявлялось непотрібною дурницею, як от полки П'єра, Мамонова, що грабували російські села, як корпія, яку скубли панії і яка не доходила до поранених, і т. ін. Навіть на словах тих людей, що, люблячи порозумувати і виявити свої почуття, говорили про справжнє становище Росії, мимоволі позначалися облудність і брехня або непотрібний осуд і злоба на людей, обвинувачених у тому, в чому ніхто не міг буга винним. В історичних подіях незаперечною є заборона куштувати плод дерева пізнання. Лише несвідома діяльність дає плоди, і людина, відіграючи роль в історичній події, ніколи не розуміє її значення. Коли людина намагається зрозуміти це значення, її діяльність стає марною.,

1 хоч іноземець, проте росіянин у глибині душі — відчув себе в цю урочисту хвилину захопленим з усього того, що він почув,

2 — Государю! Ваша величність підписує в цю хвилину славу свого на-роду і визволення Європи І

Значення події, що відбувалася тоді в Росії, було тим непомітніше, чим ближча була в ній участь людини. В Петербурзі і в губерніях, далеких від Москви, дами і мужчини в ополченських мундирах оплакували Росію та столицю і говорили про самопожертву і т. ін.; а в армії, що відступала за Москву, майже не говорили й не думали про Москву, і, дивлячись на згарище її, ніхто не клявся відомстити французам, а думали про чергову третину платні, про чергову стоянку, про.Матрьошку-маркітантку і таке інше...

Микола Ростов без будь-якої мети самопожертвування, а випадково, тому що війна застала його на службі, брав близьку і тривалу-участь у захисті вітчизни і тому без розпачу і похмурих висновків дивився на те, що робилося тоді в Росії. Якби його спитали, що він думає про теперішнє становище Росії, він сказав би, що йому думати нема чого, що на те є Кутузов та інші, а він, мовляв, чув, що комплектують полки і що, мабуть, битимуться ще довго, і що за теперішніх обставин він легко може років через два одержати полк.

Так він дивився на справу, і тому, почувши про призначення його у відродження по ремонт для дивізії до Воронежа, не тільки не жалкував, що не зможе брати участі в останній боротьбі, але й з величезним задоволенням, якого він не приховував і яке вельми добре розуміли його товариші, сприйняв цю звістку.

За кілька днів до Бородінського бою Микола одержав гроші, папери і, пославши вперед гусарів, поштовими поїхав до Воронежа.

Лише той, хто зазнав цього, тобто пробув кілька місяців безперервно в атмосфері воєнного, бойового життя, може зрозуміти ту насолоду, що її зазнав Микола, коли він вибрався з того району, до якого досягали війська своїми фуражировками, підвозами провіанту, шпиталями; коли він, без солдатів, фур, брудних слідів присутності табору побачив села з чоловіками й молодицями, поміщицькі будинки, поля з худобою на пасовищі, станційні будівлі з сонними доглядачами. Він відчув таку радість, наче вперше все це бачив. Особливо те, що довго ди-вувало й радувало його,— це були жінки, молоді, здорові, до кожної з яких не залицявся десяток офіцерів, і які раді і втішені були з того, що проїжджий офіцер жартує з ними.

В дуже веселому настрої Микола вночі приїхав до Воронежа у готель, замовив усе те, чого він довго позбавлений був у армії, і на другий день, чистісінько виголившись і надівши давно ненадівану парадну форму, поїхав показуватись начальству.

Начальник ополчення був цивільний генерал, старий чоловік, який, видно, забавлявся своїм військовим званням і чином. Він сердито (думаючи, що в цьому військова властивість) прийняв Миколу і значущо, мовби маючи на те право і мовби обмірковуючи загальний перебіг справ, схвалюючи і не схвалюючи, розпитував його. Микола був такий веселий, що його це лише забавляло.

Від начальника ополчення він поїхав до губернатора. Губернатор був маленький жвавий чоловічок, вельми привітний і простий. Він указав Миколі на ті заводи, де він міг дістати коней, рекомендував йому ліверанта в місті і поміщика за двадцять верст од міста, в яких були найкращі коні, і обіцяв всіляко сприяти.

— Ви графа Іллі Андрійовича син? Моя жінка дуже дружня була з вашою матінкою. Щочетверга у мене збираються; сьогодні четвер, ласкаво прошу до мене запросто,— сказав губернатор, відпускаючи його.

Просто від губернатора Микола взяв перепряжну і, посадивши з собою вахмістра, помчав за двадцять верст на завод до поміщика. Цього першого часу перебування Миколи у Воронежі для нього все було веселим і легким і, як це буває, коли людина сама гарно настроєна, все йшло на лад, усе спорилось.

Поміщик, до якого приїхаїв Микола, був старий кавалерист-холостяк, знавець коней, мисливець, власник столітньої запіканки, старого венгерського, килимової і чудових коней.

Микола в два слова купив за шістьтисяч сімнадцять жеребців на підбір (як він казав), для показного кінця свого ремонту. Пообідавши і випивши трошки надміру венгерського, Ростов, розцілувавшися з поміщиком, з яким він уже зійшовся на "ти", по препоганій дорозі у вельми веселому настрої помчав назад, безперестанку понукаючи кучера, щоб встигнути на вечір до губернатора.

Переодягнувшись, напахтившись і обливши голову холодною водою, Микола хоч трохи запізно, але з готовою фразою: vaut mieux tard que jamais г9 прибув до губернатора.

Це був не бал, і не сказано було, що танцюватимуть; але всі знали, що Катерина Петрівна гратиме на клавікордах вальси та екосези і що танцюватимуть, і всі, враховуючи це, з'їхалися по-бальному.

Губернське життя в 1812 році було цілком таке саме, як і завжди, лише з тією різницею, що в місті було пожвавлення у зв'язку з прибуттям чималої кількості багатих родин з Москви і що, як і в усьому, що відбувалося в той час у Росії, помітно було якусь особливу розмашистість — море по коліна, все в житті —дарма, та ще в тому, що в тій, неминучій між людьми, заяложеній розмові, в якій перше йшлося про погоду та про спільних знайомих, тепер говорилось про Москву, про військо та про Наполеона.

Товариство, зібране в губернатора, було найкраще товариство Воронежа.

Дам було дуже багато, було кілька московських знайомих Миколи; але з мужчин не було нікого, хто міг би будь-якою мірою бути суперником георгіївському кавалерові, ремонтерові-гусару і разом з тим добродушному і добре вихованому графу Ростову. Серед мужчин був один полонений італієць — офіцер французької

і краще пізно, ніж ніколи,

армії, і Микола почував, що присутність цього полоненого ще більш підносила значення його — російського героя. Це був ніби трофей. Микола почував це, і йому здавалося, що всі так само дивилися на італійця, і Микола ласкаво обійшовся з цим офіцером, поводячись гідно і стримано. ^

Тільки-но увійшов Микола у своїй гусарській формі, пахнучи духами і вином, і сам сказав і почув кілька разів сказані йому слова: vaut mieux tard que jamais,— його обступили; усі погляди спрямувалися на нього, і він одразу відчув, що потрапив у належне йому в губернії і завжди приємне становище загального улюбленця, яке тепер, ггісля довгого позбавлення, сп'янило його втіхою.