Війна і мир (том 4) - Сторінка 5

То вона вирішувала, що вона не вийде до вітальні, коли він приїде до тітки, що їй, у її глибокій жалобі, непристойно приймати гостей; то вона думала, що це буде грубо після того, що він зробив для неї; то їй спадало на думку, що її тітка і губернаторша в чомусь розраховують на неї і на Ростова (їхні погляди і слова іноді, здавалося, підтверджували це припущення); то вона казала собі, що лише вона зі своєю порочністю могла думати це про них: не могли вони не пам'ятати, що в її становищі, коли ще вона не зняла плерезів, таке сзатання було б образливим і для неї і для пам'яті її батька. Припускаючи, що вона вийде до нього, княжна Марія придумувала ті слова, які він скаже їй і які вона скаже йому; і то слова ці здавались їй неза-служено холодними, то сповненими занадто великого значення. Та найбільше вона боялася збентеження, яке, вона почувала, повинно було оволодіти нею і виказати її, тільки-но вона його побачить.

Але коли в неділю після обідні лакей повідомив у вітальні, що приїхав граф Ростов, княжна не виявила збентеження; тільки легкий рум'янець виступив їй на щоки та очі освітились новим, променистим сяйвом.

— Ви його бачили, тітонько? — сказала княжна Марія спокійним голосом, сама не знаючи, як це вона могла бути такою зовнішньо спокійною і природною.

Коли Ростов увійшов до кімнати, княжна опустила на мить голову, мовби даючи гостеві час привітатися з тіткою, і потім, саме тоді, як Микола звернувся до неї, вона, підвівши голову, блискучими очима зустріла його погляд. Сповненим гідності і грації рухом вона, радісно усміхаючись, підвелася, простягнула йому свою тонку, ніжну руку і заговорила голосом, в якому вперше в житті звучали нові, жіночі, грудні звуки. M-lle Bourienne, бувши у вітальні, вкрай здивовано дивилась на княжну Марію. Сама тонка кокетка, вона —сама не могла б краще маневрувати при зустрічі з людиною, якій треба було сподобатись.

"Чи їй чорне так до лиця, чи справді вона так покращала, і я не помітила. І головне — цей такт і грація!" — думала m-lle Bourienne. '

Якби княжна Марія спроможна була думати в цю хвилину, її ще більш, ніж m-lle Bourienne, здивувала б зміна, що сталася в ній. З тієї хвилини, як вона побачила це миле, любе обличчя, якась нова сила життя охопила її і примусила її, поза її волею, говорити й діяти. Обличчя її, відтоді як увійшов Ростов, раптом змінилось. Як раптом, коли засвічується світло всередині розмальованого і різьбленого ліхтаря, виступає на стінках, вражаючи несподіваною красою, та складна, майстерна художня робота, що здавалася перше грубою, темною і безглуздою, так раптом змінилося обличчя княжни Марії. Вперше вся та чиста духовна внутрішня робота, якою вона жила досі, виступила назовні. Уся її внутрішня робота, незадоволення з себе, її страждання, поривання до добра, покірність, любов, самопожертва — все це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій усмішці, в кожній рисі її ніжного обличчя.

Ростов побачив усе це так само ясно, наче він знав усе її життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, зовсім інша, краща за всі ті, яких він зустрічав досі, і головне, краща за нього самого.

Розмова була дуже проста і незначна. Вони говорили про війну, мимоволі, як і всі, перебільшуючи свій сум з приводу цієї події, говорили про останню зустріч, причому Микола намагався відхилити розмову на іншу тему, говорили про добру губернаторшу, про рідних Миколи і княжни Марії.

Княжна Марія не говорила про брата, переводячи розмову на іншу тему, як тільки тітка її заговорювала про Андрія. Видно було, що про нещастя Росії вона могла говорити вдавано, а брат її був об'єктом занадто близьким її серцю, і вона не хотіла і не могла поверхово говорити про нього. Микола помітив це, як він взагалі з невластивою йому проникливою спостережливістю помічав усі відтінки характеру княжни Марії, які тільки підтверджували його переконання, що вона — зовсім особлива і незвичайна істота. Микола так само, як і княжна Марія, червонів і бентежився, коли йому казали про княжну і навіть коли він думав про неї, але в її присутності почував себе цілком вільно і говорив зовсім не те, що він підготовляв, а те, що в останню мить і завжди до речі спадало йому на думку.

Під час короткого Миколового візиту, як і завжди, де є діти, в хвилину мовчання Микола вдався до маленького сина князя Андрія; він приголубив його і спитав, чи хоче він бути гусаром. Взявши хлопчика на руки, Микола став весело вертіти його і оглянувся на княжну Марію. її зворушений, щасливий і несміливий погляд стежив за любим її хлопчиком на руках любої людини. Микола помітив цей погляд і, ніби зрозумівши його значення, почервонів від задоволення і добродушно-весело став цілувати хлопчика.

Княжна Марія не виїжджала у зв'язку з жалобою, а Микола не вважав за пристойне бувати в них; проте губернаторша провадила свою справу сватання і, передавши Миколі те втішне, що сказала про нього княжна Марія, і назад, наполягала на тому, щоб Ростов поговорив з княжною Марією. Для цієї розмови вона влаштувала побачення між молодятами в архієрея перед обіднею.

Хоч Ростов і сказав губернаторші, що в нього не буде нь якої особливої розмови з княжною Марією, проте він обіцяв приїхати.

Як у Тільзіті Ростов не дозволив собі взяти під сумнів, чи добре те, що всі визнали за добре, так само і тепер, після короткої, але щирої боротьби між намаганням влаштувати своє життя на свій розсуд і смиренним підкоренням обставинам, він обрав останнє і віддав себе тій владі, що непереборно (він це почував) вела його кудись. Він знав, що, пообіцявши Соні, висловлювати свої почуття княжні Марії — це робити те, що він називав підлістю. І він знав, що підлості ніколи не зробить, але він знав також (і не то що знав, а в глибині душі почував), що, здаючись тепер на волю обставин і людей, які керували ним, він не тільки не робить нічого поганого, але й робить щось дуже, дуже важливе, таке важливе, якого він ще ніколи не робив у житті.

Після його побачення з княжною Марією, хоч побут його зовнішньо залишався той самий, усі колишні втіхи втратили для нього свою принадність, і він часто думав про княжну Марію; але він ніколи не думав про неї так, як думав про всіх без винятку панночок, що зустрічались йому у вищому світі, не так, як він довго і колись захоплено думав про Соню. Про всіх панночок, як і майже кожен чесний молодик, він думав як про майбутню дружину, примірював у своїй уяві до них всі умови подружнього життя — білий капот, дружина за самоваром, дружинина карета, діти, maman і papa, їхні взаємини з нею і т. д.," і т. д.; і ці уявлення майбутнього давали йому втіху; але коли він думаїв про княжну Марію, з якою його сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя. Коли він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому лише ставало моторошно.

VII

Страшну звістку про Бородінський бій,, про наші втрати вбитими й пораненими, а ще страшнішу звістку про втрату Москви було одержано у Воронежі в половині вересня. Княжна Марія, взнавши тільки з газет про поранення брата і не маючи про нього ніяких відомостей, зібралась їхати розшукувати князя Андрія, як чув Микола (сам він не бачив її).

Одержавши звістку про Бородінський бій і про залишення Москви, Ростов не то що вдався у розпач, перейнявся злобою, жадобою помсти й іншими такими почуттями, а йому раптом у Воронежі все стало скучним, прикрим, все якось йому було совісно і незручно. Йому здавалися нещирими усі розмови, які він чув; він не знав, як міркувати про все це, і почував, що тільки в полку все йому знову стане ясно. Він квапився закінчити купівлю коней і часто несправедливо спалахував гнівом на свого слугу і вахмістра.

За кілька днів до від'їзду Ростова в соборі було призначено молебство з нагоди перемоги, здобутої російськими військами, і Микола поїхав на обідню. Він став трохи позад губернатора і по-службовому статечно, думаючи про найрізноманітніші речі, вистояв відправу. Коли молебство кінчилося, губернаторша підкликала його до себе.

— Ти бачив княжну? — спитала вона, показуючи головою на даму в чорному, що стояла за криласом.

Микола одразу ж упізнав княжну Марію не так по профілю її, який видно було з-під капелюшка, як по тому почуттю обережності, страху і жалю, що враз охопило його. Княжна Марія, очевидно поринувши у свої думки, востаннє хрестилася перед тим, як вийти з церкви.

Микола здивовано дивився на її обличчя. Це було те саме обличчя, яке він бачив перше, той самий був у ньому загальний вираз тонкої внутрішньої, духовної роботи; але тепер воно було зовсім інакше освітлене. Зворушливий вираз смутку, мольби і надії був на ньому. Як і перше бувало з Миколою в її присутності, він, не чекаючи поради губернаторші підійти до неї, не питаючи себе, чи гоже, чи пристойне, чи ні буде його звернення до неї тут, у церкві, підійшов до неї і сказав, що він чув про її горе і всією душею співчуває їй. Тільки-но вона почула його голос, як раптом яскраве сяйво зайнялося в її обличчі, освітлюючи одночасно і сум її і радість.

— Я одно хотів вам сказати, княжно,— сказав Ростов,— це те, що якби князь Андрій Миколайович не був живий, то як про полкового командира в газетах це зразу було б оголошено.

Княжна дивилась на нього, не розуміючи його слів, але радіючи з виразу співчутливого страждання, що було на його обличчі.

— І я стільки прикладів знаю, що рана осколком (в газетах сказано — гранатою) буває або смертельна — одразу, або, навпаки, дуже легка,— казав Микола.— Треба надіятись на краще, і я певен... ^

Княжна Марія перебила його.

— О, це був би такий жа...— почала вона і, недоговоривши від хвилювання, граціозним порухом (як і все, що вона робила при ньому) нахиливши голову і вдячно глянувши на нього, пішла за тіткою.

Увечері цього дня Микола нікуди не поїхав у гості і залишився вдома, щоб позакінчувати деякі рахунки з продавцями коней. Коли він закінчив справи, було вже пізно, щоб їхати куди-небудь, але було ще рано, щоб лягати спати, і Микола довго сам ходив туди й сюди по кімнаті, обдумуючи своє життя, що з ним рідко траплялося.

Княжна Марія справила на нього приємне враження під Смоленськом.