Війна і мир (том 4) - Сторінка 33

Крім того, обидві армії часто і швидко змінювали положення, і тому відомості, які й були, не могли поспівати вчасно. Коли другого числа надходила звістка про те, що армія ворога була там-то першого числа, то третього числа, коли можна було розпочати що-небудь, уже армія ця зробила два переходи й була зовсім у іншому місці.

Одна армія втікала, друга наздоганяла. Від Смоленська перед французами було багато різних шляхів; і. здавалося б, тут, простоявши чотири дні, французи могли довідатись, де ворог, зметикувати що-небудь вигідніше і розпочати що-небудь нове.

1 розклад дня;

а "Ваша величність, брате мій, принце Екмюльський, король Неаполітанський" і т. ін.

Але після чотириденної зупинки юрми їх побігли знову не праворуч, не ліворуч, а, без будь-яких маневрів і міркувань, старим, гіршим шляхом, на Красне і на Оршу — по пробитому сліду.

Чекаючи ворога ззаду, а не спереду, французи втікали, розтягнувшись і розділившись одні від одних на двадцять чотири години відстані. Попереду всіх тікав імператор, потім королі, потім герцоги. Російська армія, гадаючи, що Наполеон візьме праворуч за Дніпро, що тільки й було розумно, подалася теж праворуч і вийшла на великий шлях до Красного. І тут, як у грі в піжмурки, французи натрапили на наш авангард. Несподівано побачивши ворога, французи змішалися, припинилися, з несподіванки злякавшись, але потім знову побігли, кидаючи своїх товаришів, що йшли позаду. Тут, як крізь стрій російських військ, проходили три дні одна за одною окремі частини французів, спочатку віце-короля, потім Даву, потім Нея. Всі вони покидали один одного, покидали все своє важке військове майно, артилерію, половину людей,, і втікали, тільки ночами, з правого боку півколами обходячи росіян.

Ней, ідучи останнім, бо (незважаючи на тяжке їх становище чи саме внаслідок його їм хотілось набити ту підлогу, об яку вони вдарилися) він заходився висаджувати в повітря стіни Смоленська, що нікому не заважали,— йдучи останнім, Ней зі своїм десятитисячним корпусом прибіг в Оршу до Наполеона лише з тисяччю чоловік, покидавши і всіх людей, і всі гармати і вночі, крадькома, пробравшись лісом чеоез Дніпро.

Від Орші побігли далі шляхом на Вільну, немов так само граючись у піжмурки з переслідуючою армією. На Березіні знову змішалися, багато людей потонуло, багато здалося, але ті, що перебрались через річку, побігли далі. Головний начальник їхній одягнув шубу і, сівши в сани, помчав сам один, покинувши своїх товаришів. Хто міг — поїхав теж, хто не міг — здався або помер.

XVIII

Здавалося б, у цій ось кампанії втечі французів, коли вони робили все, шо тільки можна було, щоб погубити себе; коли в жодному порусі цього натовпу, починаючи від повороту на Калузький шлях і до втечі начальника від армії, не було ані найменшої рації,— здавалося б, у цей період кампанії неможливо вже історикам, які приписують дії мас волі однієї людини, описувати цей відступ у їхньому розумінні. Та ні. Гори книг написали історики про цю кампанію, і скрізь описано розпорядження Наполеона та глибокодумні його плани — маневри, що спрямовували військо, та геніальні розпорядження його маршалів.

Рідступ від Малоярославия тоді, коли йому дають дорогу в багатий край і коли йому відкрита та паралельна дорога, по якій потім переслідував його Кутузов, непотрібний відступ спустошеним шляхом пояснюється нам різними глибокодумними міркуваннями. Проведеним за такими ж глибокодумними міркуваннями описується його відступ від Смоленська на Оршу. Потім описується його геройство під Красним, де він нібито готується прийняти бій і командувати особисто, і ходить з березовим ціпком і говорить:

— J'ai assez fait l'Empereur, il est temps de faire le général — і, незважаючи на те, зараз же по цьому тікає далі, покидаючи наппизволяще розрізнені частини армії, які перебувають ззаду.

Потім описують нам велич душі маршалів, особливо Нея, велич душі, яка полягає в тому, що він вночі пробрався лісом в обхід через Дніпро і без прапорів та артилерії і без дев'яти десятих війська прибіг до Орші.

І нарешті останній від'їзд великого імператора від геройської армії показують нам історики як щось велике і геніальне. Навіть цей останній вчинок втечі, що людською мовою зветься останнім ступенем підлості, якої вчиться соромитись кожна дитина, і цей вчинок мовою істориків дістає виправдання.

Тоді, коли вже неможливо далі розтягти такі еластичні нитки історичних міркувань, коли дія вже явно протилежна тому, що все людство називає добром і навіть справедливістю, з'являється в істориків рятівне поняття про велич. Велич наче виключає можливість міри гарного й поганого. Для великого — нема поганого. Нема жаху, що міг би бути поставлений на карб тому, хто великий.

"C'est grand!"2 —кажуть історики, і тоді вже нема ні гарного, ні поганого, а є "grand" і "не grand". Grand — гарно, не grand — погано. Grand є властивість, за їх розумінням, якихось особливих істот, що їх вони називають героями. І Наполеон, забираючись у теплій шубі додому від гинучих не тільки товаришів, але й від людей, яких (на його думку) він привів сюди, почуває que c'est grand, і душа його спокійна.

"Du sublime (він щось sublime3 бачить у собі) au ridicule ih. n'y a qu'un pas"4 — каже він. І весь світ п'ятдесят років повторює: "Sublime! Grand! Napoléon le grand! Du sublime au ridicule il n'y a qu'un pas"5.

І нікому на думку не спаде, що визнання величі, не вимірної мірою гарного й поганого, є тільки визнанням своєї нікчемності і незмірної мализни.

Для нас, з мірою гарного й поганого, яку дав нам Христос, нема невимірного. І нема величі там., де нема простоти, добр4а та правди.

1 — Досить уже я був імператором, тепер час бути генералом,

2 "Це величної"

3 величне

4 "Од величного до смішного тільки один крок".

6 "Величне! Велике! Наполеон великий. Од величного до смішного тільки крок".

Хто з руських людей, читаючи описи останнього періоду кампанії 1812 року, не зазнавав важкого почуття досади, невдоволеності і неясності? Хто не ставив собі запитань: чому не забрали, не знищили всіх французів, коли всі три армії оточували їх, переважаючи кількістю, коли розстроєні французи, голодуючи й замерзаючи, здавалися юрмами і коли (як нам розповідає історія) мета росіян полягала саме в тому, щоб зупинити, відрізати й забрати в полон усіх французів?

Чому те російське військо, яке, бувши слабшим кількісно за французів, дало Бородінський бій, чому це військо, з трьох боків оточуючи французів і маючи на меті їх забрати, не досягло своєї мети? Невже таку величезну перевагу мають над нами французи, що ми, оточивши їх з більшими силами, не могли побити їх? Яким чином це могло статися?

Історія (та, яка називається цим словом), відповідаючи на ці питання, каже, що це сталося тому, що Кутузов, і Тормасов, і Чичагов, і той-то і той-то не зробили таких-ось і таких-ось маневрів.

Але чому вони не зробили всіх цих маневрів? Чому, коли вони були винні в тому,лщо не досягнуто було заздалегідь визначеної мети,— чому їх не судили і не стратили? Та, навіть коли й припустити, що виною невдачі росіян були Кутузов і Чичагов і т. ін., не можна зрозуміти все-таки, чому і в тих умовах, в яких перебували російські війська під Красним і коло Березіни (в обох випадках росіяни переважали силами), чому не взято в полон французького війська з маршалами, королями й імператором, коли в цьому полягала мета росіян?

Пояснення цього дивного явища тим (як це роблять російські воєнні історики), що Кутузов перешкодив нападові, безпідставне, бо, як ми знаємо, воля Кутузова не могла стримати війська від нападу під Вязьмою і під Тарутиним.

Чомусь російське військо, яке зі слабшими силами здобуло перемогу під Бородіном над ворогом в усій його силі, в переважаючих силах було переможене під Красним і коло Березіни розстроєними юрмами французів.

Коли мета росіян полягала в тому, щоб відрізати і взяти в полон Наполеона та маршалів, і мети цієї не тільки не було досягнуто, але й усі спроби досягти цієї мети кожного разу були провалені щонайганебніше, то останній період кампанії цілком справедливо французи зображають як ряд перемог і цілком несправедливо російські історики зображають звитяжним.

Російські воєнні історики настільки, наскільки для них обов'язкова логіка, мимоволі приходять до цього висновку і, незважаючи на ліричні відозви про мужність та відданість і т. ін., мусять визнати, що відступ французів з Москви є рядом перемог Наполеона і поразок Кутузова.

Але, коли залишити осторонь народне самолюбство, почувається, що висновок цей сам у собі містить суперечність, бо ряд перемог французів привів їх до цілковитого знищення, а ряд поразок росіян привів їх до цілковитого знищення ворога і очищення своєї вітчизни.

Джерело цієї суперечності лежить у тому, що історики, які вивчають події за листами государів та генералів, за реляціями, рапортами і т. ін., взяли за передумову невірну, що ніколи не існувала, мету останнього періоду війни 1812 року — мету, яка нібито полягала в тому, щоб відрізати і піймати Наполеона з маршалами і з армією.

Мети цієї ніколи не було й не могло бути тому, що в ній не було рації, і досягти її було зовсім неможливо.

В цій меті не було ніякої рації, по-перше, тому, що розстроєна армія Наполеона з усією можливою швидкістю тікала з Росії, тобто виконувала те саме, чого міг бажати кожен росіянин. Для чого ж було робити різні операції над французами, які тікали так швидко, як тільки вони могли?

По-друге, не було рації ставати на дорозі людей, що всю свою енергію спрямували на втечу.

По-третє, не було рації втрачати свої війська для знищення французьких армій, які знищувались без зовнішніх причин у такій прогресії, що без будь-якого перетинання шляху вони не могли перевести через кордон більше того, що вони перевели у грудні місяці, тобто одну соту всього війська.

По-четверте, не було рації в бажанні взяти в полон імператора, королів* герцогів — людей, полон яких у вищій мірі утруднив би дії росіян, як те визнавали найдосвідченіші дипломати того часу (Л. Маіз1;ге та інші). Ще менше рації було в бажанні взяти корпуси французів, коли свої війська розтанули наполовину до Красного, а до корпусів полонених треба було відділити дивізії конвою, і коли свої солдати не завжди одержували повний провіант і вже взяті полонені мерли з голоду.

Весь глибокодумний план того, щоб відрізати і пійм'ати Наполеона з армією, був схожий на план того городника, який, виганяючи з городу худобу, що потоптала його грядки, забіг би до воріт і став би по голові бити цю худобу.