Війна і мир (том 4) - Сторінка 56

Екарстгаузена і братію. Ох! спустив би знову молодця нашого Бонапарта! Він би всі дурощі повибивав. Ну куди це годиться — солдатові Шварцу дати Семеновський полк? — кричав він.

Микола, хоч не мав такого бажання вбачати в усьому погане, яке було в Денисова, вважав також за вельми достойну і важливу справу поговорити про уряд і в тому, що А. призначено міністром того-то, а Б. генерал-губернатором туди-то і що государ сказав те-то, а міністр те-то, вбачав дуже велике значення. І він вважав за потрібне цікавитись цим і розпитував П'єра. За розпитами цих двох співбесідників розмова не виходила з цього звичайного характеру плітки вищих урядових сфер.

Але Наташа, знаючи всі прийоми і думки свого чоловіка, бачила, що П'єр давно хотів і не міг вивести розмову на інший шлях і висловити свою задушевну думку, ту саму, заради якої він і їздив до Петербурга — радитися з новим другом своїм, князем Федором; і вона допомогла йому запитанням: як же йоЛ) справа з князем Федором?

— Про що це? — спитав Микола.

— Все про те ж і про те ж,— сказав П'єр, оглядаючись круг себе.— Усі бачать, що справи йдуть так кепсько, що цього не можна так залишити і що обов'язок усіх чесних людей протидіяти по змозі.

— Що ж чесні люди можуть зробити? — трохи насупившись, сказав Микола.— Що ж можна вдіяти?

— А ось що...

— Ходімо до кабінету,— сказав Микола.

Наташа, яка вже давно вгадувала, що її прийдуть кликати годувати, почула нянин поклик і пішла до дитячої. Графиня Марія пішла за нею. Чоловіки пішли до кабінету, і Миколенька Волконський непомітно для дядя прийшов туди ж таки і сів у тіні край вікна, біля письмового столу.

— Ну, що ж ти зробиш? — сказав Денисов.

— Вічно фантазії,— сказав Микола.

— Ось що,— заговорив П'єр, не сідаючи І то ходячи по кімнаті, то зупиняючись, шепелявлячи і супроводячи свої слова швидкими жестами рук.— Ось що. Становище в Петербурзі ось яке: государ ні в що не входить. Він весь поринув у цей містицизм (містицизму П'єр нікому не прощав тепер). Він шукає тільки спокою, і спокій йому можуть дати тільки ті люди sans foi ni loi1, які рубають і душать усе наосліп: Магніцький, Аракчеєв і totii quanti...2 Ти згоден, що якби ти сам не займався госпо-

дарством, а хотів тільки спокою, то, чим жорстокіший був би твій бурмистр, тим скоріше ти досягнув би мети? — звернувся він до Миколи.

— Ну, та до чого ти це говориш? — сказав Микола.

— Ну, і все гине. В судах злодійство, в армії тільки палиця: муштра, поселення; мучать народ, освіту душать. Що молоде, чесне — те гублятьі Усі бачать, що не може так тривати. Все занадто натягнуте і неодмінно лопне,— говорив П'єр (як завжди, придивившись до дій будь-якого уряду, говорять люди відтоді, ян існує уряд).— Я одно казав їм у Петербурзі.

— Кому? — спитав Денисов.

— Ну, ви знаєте, кому,— сказав П'єр, значущо глянувши спідлоба: — князеві Федору і їм усім. Сприяти освіті та благодійності — все це добре, звичайно. Мета прекрасна, і все; але в теперішніх обставинах треба інше.

У цей час Микола помітив присутність небожа. Обличчя його похмурніло; він підійшов до нього.

— Чого ти тут?

— Чому? Залиш його,— сказав П'єр, узявши Миколу за руку, і заговорив далі: — Цього мало, я їм кажу: тепер треба інше. Коли вй1 стоїте й чекаєте, що ось-ось лопне ця натягнута струна; коли всі чекають неминучого перевороту,— треба якнайтісніше î якнайбільшій кількості людей узятись рука в руку, щоб запобігти загальній катастрофі. Усе молоде, сильне притягається туди і розпускається. Одного спокушають жінки, другого почесті, третього порожній гонор, гроші — і вони переходять у той табір. Незалежних, вільних людей, як ви і я, зовсім не залишається. Я кажу: розширте коло товариства; mot d'ordre1 хай буде не лише чеснота, а незалежність і діяльність.

Микола, облишивши небожа, сердито пересунув крісло, сів у нього і, слухаючи П'єра, незадоволено покашлював і дедалі більше хмурився.

— Та з якою ж метою діяльність? — вигукнув він.— І в які стосунки станете ви з урядом?

— Ось у які! У стосунки помічників. Товариство може бути не таємним, якщо уряд його допустить. Воно не тільки не вороже урядові, а це товариство справжніх консерваторів. Товариство джентльменів у повному розумінні цього слова. Ми тільки для того, щоб Пугачов не прийшов зарізати і моїх і твоїх дітей і щоб Аракчеєв не послав мене у військове поселення,— ми тільки для цього боремося пліч-о-пліч, лише з метою загального добра та загальної безпеки.

— Так, але ж таємне товариство — отже, вороже і шкідливе, яке може породити тільки зло.

— Чому? Хіба тугендбунд, який врятував Європу (тоді ще не сміли думати, що Росія врятувала Європу), спричиняв июнебудь шкідливе? Тугендбунд — це союз чесноти, це любов, взаємна допомога; це те, що на хресті проповідував Христос...

Наташа, серед розмови увійшовши до кімнати, радісно дивилась на чоловіка. Вона раділа не з тог"> що він говорив. Це навіть не цікавило її, бо їй здавалося, що все це були надзвичайно прості речі і що вона все це давно знала (їй здавалося це тому, що вона знала все те, з чого це виходило — всю душу П'єра); а раділа вона, дивлячись на його жваву, захоплену постать.

Ще більш радісно-захоплено дивився на П'єра забутий усіма хлопчик з тонкою шиєю, що виходила з відкладних комірців. Кожне П'єрове слово палило йому серце, і він нервовими рухами пальців ламав —т— сам не помічаючи цього — сургучі й пера на дя-дьовому столі, що потрапляли йому до рук.

— Зовсім не те, що ти думаєш, а ось що таке був німецький тугендбунд і той, що я пропоную.

— Ну, брат, це ковбасникам добре тугендбунд, а я цього не розумію, та й не вимовлю,—голосно, категорично заговорив Денисов.—Усе паскудне й мерзенне, я згоден, тільки тугендбунд я не розумію, а не подобається — то бунт, оце так! Je suis votre homme!1

П'єр усміхнувся, Наташа засміялась, але Микола ще більш насупив брови і став доводити П'єру, що ніякого перевороту не передбачається і що вся небезпека, про яку він говорить, існує тільки в його уяві. П'єр доводив протилежне, і тому, що його розумові здібності були сильніші й виверткіші, Микола відчув, що його загнали в безвихідь. Це ще більш розсердило його, бо в душі своїй він, не з міркувань, а з чогось сильнішого, ніж міркування, знав безперечну правильність своєї думки.

— Я ось що скажу тобі,— промовив він, встаючи і нервовими рухами ставлячи в куток люльку і, нарешті, кинувши її.— Довести я тобі не можу. Ти кажеш, що в нас усе мерзенне і що буде переворот; я цього не бачу; але ти кажеш, що присяга — умовна річ, і на це я тобі скажу: що ти кращий друг мій, ти це знаєш, але, якби ви утворили таємне товариство, якби почали протидіяти урядові, хоч який би він був, я знаю, що мій обов'язок коритися йому. І нехай звелить мені зараз Аракчеев іти на вас з ескадроном і рубати — ні на секунду не задумаюсь і піду. А там суди, як хочеш.

По цих словах запала ніякова мовчанка. Наташа перша заговорила, захищаючи чоловіка і нападаючи на братви Захист її був слабкий і незграбний, але мети своєї вона досягла. Розмова знову відновилася і вже не в тому неприємно-ворожому тоні, в якому сказані були останні Миколові слова.

Коли всі встали до вечері, Миколенька Волконський підійшов до П'єра, блідий, з блискучими, променистими очима.

— Дядю П'єр... ви... ні... Якби тато був живий... він був би згоден з вами? — спитав він.

П'єр раптом зрозумів, яка особлива, незалежна, складна й сильна робота почуття і думки повинна була відбуватися в цьому хлопчикові під час розмови, і, згадавши все, що він говорив, П'єр відчув досаду, що хлопчик чув його. Однак треба було відповісти йому.

— Я гадаю, що був би згоден,— сказав він неохоче і вийшов з кабінету.

Хлопчик нахилив голову і в цю мить наче вперше помітив, що він наробив на столі. Він спалахнув і підійшов до Миколи.

— Дядю, пробач мені, це я зробив — ненароком,— сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера.

Микола сердито здригнувся.

— Добре, добре,— сказав він, кидаючи під стіл шматки сургучу й пера. І, очевидним зусиллям стримуючи збурений у ньому гнів, Микола одвернувся від нього.

— Тобі й бути тут зовсім не слід було,— сказав він.

XV

За вечерею про політику та про товариства вже не говорили більш, а, навпаки, знялася дуже приємна для Миколи розмова,— зі спогадами 12-го року, на яку викликав Денисов і в якій П'єр був особливо зворушливий і кумедний. І родичі розійшлися у вельми дружніх взаєминах.

Коли по вечері Микола, роздягнувшись у кабінеті і давши наказ управителю, який довго чекав на нього, прийшов у халаті до спальні, він застав дружину ще за письмовим столом: вона щось писала.

— Що ти пишеш, Марі? —спитав Микола. Графиня Марія почервоніла. Вона боялася, що того, що вона писала, не зрозуміє і не схвалить чоловік.

Вона хотіла б приховати від нього те, що вона писала, але разом з тим і рада була, що він застав її і що треба сказати йому.

— Це щоденник, Nicolas, — сказала вона, подаючи йому синенького зшитка, списаного її твердим, крупним почерком.

— Щоденник?...— з відтінком глузливості сказав Микола і взяв у руки зшитка. Було написано по-французькому:

"4 грудня. Сьогодні Андрюша (старший син), прокинувшись, не хотів одягатися, і m-lle Louise прислала за мною. Він був у настрої вередливості і впертості. Я спробувала погрожувати, але він тільки ще більше розсердився. Тоді я взяла на себе, облишила його і стала з нянею підводити інших дітей, а йому сказала, що я не люблю його. Він довго мовчав, мовби дивуючись; потім у самій сорочці вискочив до мене і розридався так, що я довго не могла його заспокоїти. Видно було, що він мучився най-

більше тим, що засмутив мене; потім, коли я ввечері дала йому квиточка, він знову жалісно розплакався, цілуючи мене. З шш усе можна зробити ніжністю".

— Що таке квиточок? — спитав Микола.

— Я почала давати старшим щовечора записочки, як вони поводились.

Микола глянув у променисті очі, що дивились на нього, і стаа перегортати й читати далі. У щоденнику записувалось усе те з дитячого життя, що —матері здавалося знаменним, виявляючи характери дітей або наводячи на загальні думки про способи виховання. Це були здебільшого дуже незначні дрібниці; але вони не здавались такими ні матері, ні батькові, коли він сьогодні вперше читав цей дитячий щоденник.

5 грудня було написано:

"Митя пустував за столом.