Війна і мир (том 4) - Сторінка 57

Тато сказав не давати йому солодкого. Йому не дали; але він так жалісно й жадібно дивився на інших, поки вони їли! Я думаю, що карати, не даючи солодощів— тільки розвивати жадібність. Сказати Nicolas".

Микола поклав книжку і подивився на дружину. Променисті очі запитливо (схвалював чи не схвалював він щоденник?) дивились на нього. Не могло бути сумніву не тільки у схваленні, але й у захопленні Миколи своєю дружиною.

"Може, цього не треба було робити так педантично; може, й зовсім не треба",— думав Микола; але це невтомне, вічне душевне напруження, спрямоване тідьки на моральне добро дітей,— захоплювало його. Якби Микола міг усвідомлювати своє почуття,, то він зрозумів би, що основою його твердої, ніжної і гордої любові до друл<ини завжди було це почуття подиву перед її душевністю, перед тим, майже неприступним для Миколи, високим моральним світом, в якому завжди жила його дружина.

Він пишався з того, що вона така розумна, і добре усвідомлював свою мізерність перед нею у світі духовному і тим більш радів з того, що вона зі своєю душею не тільки належала.йому, але й являла собою частину його самого.

— Дуже й дуже схвалюю, мій друже,— сказав він із значущим виглядом. І, помовчавши трохи, додав:—А я сьогодні погано держався. Тебе не було в кабінеті. Ми засперечалися а П'єром, і я погарячився. Та неможливо. Це така дитина. Я не знаю, що з ним було б, якби Наташа не тримала його в руках. Можеш собі уявити, чого їздив до Петербурга?... Вони там утворили...

— Так, я знаю,-^— сказала графиня Марія.— Мені Наташа розповіла.

— Ну, то ти знаєш,— спалахуючи від самого спогаду про суперечку, говорив далі Микола,— він хоче мене запевнити, що обов'язок кожної чесної людини полягає в тому, щоб іти проти уряду, тимчасом як присяга й обов'язок... Я жалкую, що тебе не було. А то на мене всі напали, і Деиисов, і Наташа... Наташа кумедна. Тож^ як вона його під черевиком держить, а тільки-но треба що сказати — в неї своїх слів немає, вона так його словами і говорить,— додав Микола, піддаючись непереборному бажанню осуджувати людей найдорожчих і найближчих. Микола забував, що слово в слово те саме, що він говорив про Наташу, можна було сказати про нього щодо його жінки.

— Так, я це помічала,— сказала графиня Марія.

— Коли я йому сказав, що обов'язок і присяга над усе, він став доводити бозна-що. Жаль, що тебе не було; що б ти сказала?

— По-моєму, ти маєш цілковиту рацію. Я так і сказала Наташі. П'єр каже, що всі страждають, мучаться, розпускаються і що наш обов'язок допомогти ближнім. Звичайно, він має рацію,— говорила графиня Марія,— але він забуває, що в нас є інші обов'язки, ближчі, які сам бог указав нам, і що ми можемо рискувати собою, але не дітьми.

— Ну от, от, це саме я й казав йому,— підхопив Микола, якому справді здавалося, що він говорив це саме.— А вони своє: що любов до ближнього та християнство, і все це при Мико-леньці, який у цей час забрався до кабінету й переламав усе.

— Ах, знаєш, Nicolas, Миколенька так часто мене мучить,— сказала графиня Марія.—• Це такий незвичайний хлопчик. І я боюсь, що я забуваю його за своїми. В нас у всіх діти, у всіх рідня; а в нього нікого нема. Він вічно сам один зі своїми думками.

— Ну вже, здається, тобі себе картати за нього нема чого. Усе, що може зробити найніжніша мати для свого сина, ти робила і робиш для нього. І я, певна річ, радий з цього. Він славний, славний хлопчик. Сьогодні він наче в нестямі слухав П'єра. І можеш собі уявити: ми виходимо до вечері; я дивлюсь, він поламав вщент у мене все на столі і зараз же сказав. Я ніколи не бачив, щоб він сказав неправду. Славний, славний хлопчик! — повторив Микола, якому в душі не подобався Миколенька, але якого йому завжди хотілося б вважати славним.

— Усе ж не те, що мати,— сказала графиня Марія,— я почуваю, що не те, і мене це мучить. Чудесний хлопчик; але я страшенно боюсь за нього. Для нього корисне буде товариство.

— Що ж, не надовго; цього літа я одвезу його до Петербурга,— сказав Микола.— Справді, П'єр завжди був і залишиться мрійником,— говорив він далі, повертаючись до розмови в кабінеті, що, очевидно, схвилювала його.— Ну що мені до всього цього там — що Аракчеев нехороший і все,— що мені до цього було, коли я одружився і в мене боргів стільки, що мене в яму садовлять, і мати, яка цього не може бачити й . розуміти. А потім ти, діти, справи. Хіба я для своєї втіхи з ранку до вечора по господарству та в конторі? Ні, я знаю, що я мушу працювати, щоб заспокоїти матір, відплатити тобі і дітей не залишити такими злидарями, як я був. •

Графині хотілось сказати йому, що не єдиним хлібом сита буде людина, що він занадто великого значення надає цим справам; але вона знала, що цього говорити не треба і марно. Вона тільки взяла його руку і поцілувала. Він прийняв цей жест дружини за схвалення і підтвердження своїх думок і, поміркувавши якийсь час мовчки, вголос продовжував свої думки.

— Ти знаєш, Марі,— сказав він,— сьогодні приїхав Ілля Ми-трофанович (це був управитель) з тамбовського села і розказує, що за ліс уже дають вісімдесят тисяч.— І Микола із жвавим обличчям став розповідати про можливість вельми скоро викупити Отрадне.— Ще десять годочків життя, і я залишу дітям... у прекрасному стані.

Графиня Марія слухала чоловіка і розуміла все, що він говорив їй. Вона знала, що коли він так думав уголос, він іноді питал її, що він сказав, і сердився, коли помічав, що вона думала про інше. Але вона робила для цього великі зусилля, бо її зовсім не цікавило те, що він говорив. Вона дивилась на нього і не то що думала про інше, а почувала про інше. Вона почувала покірну, ніжну любов до цього чоловіка, який ніколи не зрозуміє всього того, що вона розуміє, і мовби від цього вона ще дужче, з відтінком пристрасної ніжності, любила його. Крім цього почуття, що заполонювало її всю і заважало їй входити в подробиці чоловікових планів, в голові її зринали думки, які не мали нічого спільного з тим, що він говорив. Вона думала про небожа (розповідь чоловікова про його хвилювання під час ГРерової мови дуже вразила її), і різні риси його ніжної чутливої вдачі поставали перед нею; і вона, думаючи про небожа, думала і про своїх дітей. Вона не порівнювала небожа і своїх дітей, але вона порівнювала своє почуття до них і з сумом визнавала, що в почутті її до Миколеньки чогось бракувало.

Іноді їй спадало на думку, що ця різниця виникає у зв'язку з віком; але вона почувала, що була винна перед ним, і в душі своїй обіцяла собі виправитися і зробити неможливе — тобто в цьому житті любити і свого чоловіка, і дітей, і Миколеньку, і всіх ближніх так, як Христос любив людство. Душа графині Марії завжди поривалася до безконечного, вічного і довершеного і тому ніколи не могла бути спокійною. На обличчі її виступив суворий вираз затаєного високого страждання душі, обтяженої тілом. Микола подивився на неї.

"Боже мій! що з нами буде, як вона помре,— а це мені здається, коли в неї таке обличчя",— подумав він і, ставши перед образом, почав читати вечірні молитви.

Наташа, залишившись з чоловіком сам на сам, теж розмовляла з ним так, як тільки розмовляють жінка з чоловіком, тобто незвичайно ясно і швидко розуміючи одне одного і ділячись думками всупереч усім правилам логіки, не вдаючись до міркувань та висновків, цілком особливим способом. Наташа так звикла говорити з чоловіком у цей спосіб, що за найпевнішу ознаку того, що між нею і чоловіком було що-небудь негаразд, для неї правив логічний розвиток думок П'єра. Коли він починав доводити, говорити розсудливо і спокійно і коли вона, захоплена його прикладом, починала робити те ж саме, вона знала, що це неодмінно поведе до сварки.

Відтоді, як вони залишились самі і Наташа з широко розкритими, щасливими очима підійшла до нього повільно і раптом, швидко схопивши його за голову, пригорнула її до своїх грудей і сказала: "Тепер весь, весь мій, мій! Не втечеш!" — відтоді почалась ця розмова, суперечна всім законам логіки, суперечна вже тому, що одночасно говорилось про цілком різні речі. Це одночасне обмірковування багатьох речей не тільки не заважало ясності розуміння, але й, навпаки, було найпевнішою ознакою того, що вони цілком розуміють одне одного.

Як уві сні все буває непевним, нісенітним і суперечним, крім почуття, що панує над сном, так і в цих взаєминах, суперечних усім законам розуму, послідовними і ясними є не слова, а тільки почуття, що панує над ними. ^

Наташа розповідала П'єру про життя-буття брата, про те, як вона мучилась, а не жила, без чоловіка, і про те, як вона ще дужче полюбила Марі, і про те, що Марі з усіх поглядів краща за неї. Говорячи це, Наташа признавалася щиро, що вона бачить вищість Марі, але разом з тим вона, говорячи це, вимагала від П'єра, щоб він усе ж віддавав їй перевагу над Марі й над усіма іншими жінками, і щоб тепер знову, особливо після того, як він 4 бачив багато жіно# у Петербурзі, повторив їй це.

П'єр, відповідаючи на Наташині слова, розповів їй, як нестерпно йому було в Петербурзі бувати на вечорах та обідах з дамами.

— Я зовсім розучився говорити з дамами,— сказав він,— просто скучно. Особливо, я такий був занятий.

Наташа пильно подивилась на нього і говорила далі:

— Марі — вона така чарівна!— сказала вона.— Як вона вміє розуміти дітей. Вона наче тільки душу їх бачить. Вчора, наприклад, Митенька став вередувати...

Ах, як він схожий на батька,— перебив П'єр. Наташа зрозуміла, чому він зробив це зауваження про схожість Митеньки з Миколою: йому неприємний був спогад про його суперечку з шуряком і хотілося знати про це Наташину Думку.

'— В Миколеньки є ця слабість, що коли що не прийняте всіма, він нізащо не погодиться. А я розумію, ти дорожиш саме тим, щоб ouvrir une carrière1,—сказала вона, повтррюючи слова, що їх одного разу сказав П'єр.

— Ні, головне,— сказав П'єр,— для Миколи думки й міркування — забава, майже розвага. Ось він збирає бібліотеку і за правило поставив не купувати нової книжки, не прочитавши купленої,— і Сісмонді, і Руссо, і Монтеск'е,— усміхнувшись, додав v П'єр.— Ти ж знаєш, як я його...— почав був він пом'якшувати свої слова; але Наташа перебила його, даючи відчути, що цього не треба.

— То ти кажеш, для нього думки забава...

— Так, а для мене все інше забава.