Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 23

І це передчуття неприємне йому було, хоча він і знав, що без цього не можна.

Дійсно, Толь, до якого він зайшов повідомити нову звістку, відразу ж почав викладати свої міркування генералу, що жив з ним, і Коновніцин, який мовчки і втомлено слухав, нагадав йому, що треба йти до світлішого.

Глава 17

Кутузов, як і всі старі люди, мало спав ночами. Він днем часто несподівано починав куняти; але вночі він, не роздягаючись, лежачи на своєму ліжку, здебільшого не спав і думав.

Так він лежав і тепер на своєму ліжку, сперши важку, велику знівечену голову на пухку руку, і думав, відкритим одним оком придивляючись до темряви.

З тих пір як Бенигсен, що листувався з государем і мав найбільше сили в штабі, уникав його, Кутузов був спокійніше в тому відношенні, що його з військами не змусять знову брати участь в марних наступальних діях. Урок Тарутинської битви і передодня її, болісно пам'ятний Кутузову, теж повинен був подіяти, думав він.

"Вони повинні зрозуміти, що ми тільки можемо програти, діючи наступально. Терпіння і час, ось мої воїни-богатирі! " — думав Кутузов. Він знав, що не треба зривати яблуко, поки воно зелене. Воно саме впаде, коли буде зріло, а зірвеш зелене, зіпсуєш яблуко і дерево, і сам оскому наб'єш. Він, як досвідчений мисливець, знав, що звір поранений, поранений так, як тільки могла поранити вся російська сила, але смертельно чи ні, це було ще не роз'яснене питання. Тепер, за надсилання Лористона і Бертелемі і за повідомленнями партизанів, Кутузов майже знав, що він поранений смертельно. Але потрібні були ще докази, треба було чекати.

"Їм хочеться бігти подивитися, як вони його вбили. Зачекайте, побачите. Все маневри, все наступ! — думав він. — До чого? Все відзначитися. Неначе щось веселе є в тому, щоб битися. Вони ніби діти, від яких не доб'єшся толку, як була справа, тому що всі хочуть довести, як вони вміють битися. Та не в тому тепер справа.

І які вправні маневри пропонують мені всі ці! Їм здається, що, коли вони вигадали дві-три випадковості (він згадав про спільний план з Петербурга), вони вигадали їх все. А їм усім немає числа! "

Невирішене питання про те, смертельна або не смертельна була рана, нанесена в Бородіно, вже цілий місяць висіло над головою Кутузова. З одного боку, французи зайняли Москву. З іншого боку, безсумнівно всім єством своїм Кутузов відчував, що той страшний удар, в якому він разом з усіма російськими людьми напружив всі свої сили, повинен був бути смертельний. Але у всякому разі потрібні були докази, і він чекав їх уже місяць, і чим далі проходило час, тим нетерпляче він ставав. Лежачи на своєму ліжку в свої безсонні ночі, він робив те саме, що робила ця молодь генералів, то саме, за що він дорікав їм. Він придумував всі можливі випадковості, в яких виявиться ця вірна, вже доконана смерть Наполеона. Він придумував ці випадковості так само, як і молодь, але тільки з тією різницею, що він нічого не засновував на цих припущеннях і що він бачив їх не дві і три, а тисячі. Чим далі він думав, тим більше їх уявлялося. Він придумував всякого роду рухи наполеонівської армії, всієї або частин її — до Петербургу, на нього, в обхід його, придумував (чого він найбільше боявся) і ту випадковість, що Наполеон стане боротися проти нього його ж зброєю, що він залишиться в Москві, вичікуючи його. Кутузов придумував навіть рух наполеонівської армії назад на Мединь і Юхнов, але одного, чого він не міг передбачити, це того, що відбулося, того божевільного, судомного метання війська Наполеона в продовження перших одинадцяти днів його виступу з Москви, — метання, яке уможливило то, про що все-таки не смів ще тоді думати Кутузов: довершене винищення французів. Донесення Дорохова про дивізію Брусье, звістки від партизанів про бідування армії Наполеона, чутки про збори до виступу з Москви — все підтверджувало припущення, що французька армія розбита і збирає бігти; але це були лише припущення, що здавалися важливими для молоді, але не для Кутузова. Він з своєю шістдесятирічною досвідченістю знав, яку вагу треба приписувати чутками, знав, як здатні люди, бажаючі чогось, групувати всі звістки так, що вони начебто підтверджують омріяне, і знав, що в цьому випадку охоче відкидають все суперечливе. І чим більше бажав цього Кутузов, тим менше він дозволяв собі цьому вірити. Питання це займало всі його душевні сили. Все інше було для нього лише звичним виконанням життя. Таким звичним виконанням і підпорядкуванням життя були його розмови з штабними, листи до m-me Stael, які він писав з Тарутина, читання романів, роздачі нагород, листування з Петербургом і т. п. Але погибель французів, передбачувана їм одним, була його душевним, єдиним бажанням.

В ніч 11-го жовтня він лежав, спершись на руку, і думав про це.

У сусідній кімнаті заворушилося, і почулися кроки Толя, Коновніцина і Болховітінова.

Гей, хто там? Увійдіть, увійди! Що новенького? — гукнув до них фельдмаршал.

Поки лакей запалював свічку, Толь розповідав зміст звісток.

— Хто привіз? — запитав Кутузов з обличчям, що вразило Толя, коли загорілася свічка, своєю холодною строгістю.

— Не може бути сумніву, ваша світлість.

— Поклич, поклич його сюди!

Кутузов сидів, спустивши одну ногу з ліжка і навалившись великим животом на іншу, гнуту ногу. Він мружив своє зряче око, щоб краще розглянути посланого, як ніби в його рисах він хотів прочитати те, що займало його.

— Скажи, скажи, друже, — сказав він Болховітінову своїм тихим, старечим голосом, закриваючи розкриту на грудях сорочку. — Підійди, підійди ближче. Які ти привіз мені звісточки? А? Наполеон з Москви пішов? Воістину так? А?

Болховітінов докладно доносив спочатку все те, що йому було наказано.

— Говори, говори швидше, не томи душу, — перебив його Кутузов.

Болховітінов розповів все і замовк, чекаючи наказу. Толь почав було говорити щось, але Кутузов перебив його. Він хотів сказати щось, але раптом обличчя його щулилось, зморщилося; він, махнувши рукою на Толя, повернувся в противну сторону, до покуття хати, чорне від образів.

— Господи, творець мій! Почув ти молитви наші ... — тремтячим голосом сказав він, склавши руки. — Врятована Росія. Дякую тобі, господи! — І він заплакав.

Глава 18

З часу цієї звістки і до кінця кампанії вся діяльність Кутузова полягає тільки в тому, щоб владою, хитрістю, проханнями утримувати свої війська від непотрібних наступів, маневрів і зіткнень з гинущим ворогом. Дохтуров йде до Малоярославця, але Кутузов зволікає з усією армією і віддає накази про очищення Калуги, відступ за яку видається йому вельми вірогідним.

Кутузов всюди відступає, але ворог, не чекаючи його відступу, біжить назад, в протилежну сторону.

Історики Наполеона описують нам майстерний маневр його на Тарутине і Малоярославець і роблять припущення про те, що б було, якби Наполеон встиг проникнути в багаті полуденні губернії.

Але не кажучи про те, що ніщо не заважало Наполеону йти в ці полуденні губернії (так як російська армія давала йому дорогу), історики забувають те, що армія Наполеона не могла бути врятована нічим, тому що вона в самій собі несла вже тоді неминучі умови загибелі. Чому ця армія, що знайшла рясне продовольство в Москві і не змогла утримати його, а стоптала його під ногами, ця армія, яка, прийшовши до Смоленська, не розбирала продовольство, а грабувала його, чому ця армія могла б видужати в Калузькій губернії, населеної тими ж росіянами, як і в Москві, і з тим же властивістю вогню спалювати те, що запалюють?

Армія не могла ніде поправитися. Вона, з Бородінської битви і грабежу Москви, несла в собі вже як би хімічні умови розкладання.

Люди цієї колишньої армії бігли з своїми ватажками самі не знаючи куди, бажаючи (Наполеон і кожен солдат) тільки одного: виплутатися особисто якомога швидше з того безвихідного становища, яке, хоча і неясно, вони всі усвідомлювали.

Тільки тому, на раді в Малоярославці, коли, прикидаючись, що вони, генерали, радяться, подаючи різні думки, остання думка простодушного солдата Мутона, який сказав те, що всі думали, що треба тільки піти якомога швидше, закрило всі роти, і ніхто, навіть Наполеон, не міг сказати нічого проти цієї усіма усвідомленої істини.

Але хоча всі і знали, що треба було уходити, залишався ще сором свідомості того, що треба бігти. І потрібен був зовнішній поштовх, який переміг би цей сором. І поштовх цей з'явився в потрібний час. Це було так зване у французів імператорське ура [le Hourra de l'Empereur].

На другий день після ради Наполеон, рано вранці, прикидаючись, що хоче оглядати війська і поле минулого і майбутнього бою, з почтом маршалів і конвою їхав по середині лінії розташування військ. Козаки, що шастали близько видобутку, наткнулися на самого імператора і трохи не піймали його. Якщо козаки не зловили в цей раз Наполеона, то врятувало його те саме, що доконало французів: здобич, на яку і в Тарутине і тут, залишаючи людей, кидалися козаки. Вони, не звертаючи уваги на Наполеона, кинулися на добичу, і Наполеон встиг піти.

Коли ось-ось les сини Дону [enfants du Don] могли зловити самого імператора в середині його армії, ясно було, що нічого більше робити, як тільки бігти якомога швидше найближчоб знайомою дорогою. Наполеон, з своїм сорокарічним черевцем, не чуючи в собі вже колишньої повороткості і сміливості, зрозумів цей натяк. І під впливом страху, якого він набрався від козаків, негайно ж погодився з Мутоном і віддав, як кажуть історики, наказ про відступ назад на Смоленську дорогу.

Те, що Наполеон погодився з Мутоном і що війська пішли назад, не доводить того, що він наказав це, але що сили, що діяли на всю армію, в сенсі напрямки її за Можайський дорозі, одночасно діяли і на Наполеона.

Глава 19

Коли людина знаходиться в русі, вона завжди придумує собі мету цього руху. Для того щоб йти тисячу верст, людині необхідно думати, що щось хороше є за цією тисячею верст. Потрібно уявлення про обітовані землі для того, щоб мати сили рухатися.

Обітована земля під час наступу французів була Москва, при відступі була батьківщина. Але батьківщина була занадто далеко, і для людини, що йде тисячу верст, неодмінно потрібно сказати собі, забувши про кінцеву мету: "Нині я прийду за сорок верст на місце відпочинку і нічлігу", і в перший перехід це місце відпочинку затуляє кінцеву мету і зосереджує на собі всі бажання і надії.