Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 25

Це робили гверільяси в Іспанії; це робили горяни на Кавказі; це робили росіяни в 1812-му році.

Війну такого роду назвали партизанською і вважали, що, назвавши її так, пояснили її значення. Тим часом такого роду війна не тільки не підходить ні під які правила, але прямо протилежна відомому і визнаному за непогрішиме тактичному правилу. Правило це говорить, що атакуючий повинен зосереджувати свої війська з тим, щоб в момент бою бути сильніше противника.

Партизанська війна (завжди успішна, як показує історія) прямо протилежний цьому правилу.

Протиріччя це відбувається тому, що військова наука приймає силу військ тотожною з їх чисельністю. Військова наука говорить, що чим більше війська, тим більше сили. Крупні бойові сили завжди долають. [Les gros bataillons ont toujours raison.]

Говорячи це, військова наука подібна до тієї механіці, яка, ґрунтуючись на розгляді сил тільки по відношенню до їх масам, сказала б, що сили рівні або не рівні між собою, тому що дорівнюють або не рівні їх маси.

Сила (кількість руху) є добуток маси на швидкість.

У військовій справі сила війська є також добуток маси на щось таке, на якесь невідоме х.

Військова наука, бачачи в історії незліченну кількість прикладів того, що маса військ не збігається з силою, що малі загони перемагають великі, смутно визнає існування цього невідомого множника і намагається відшукати його то в геометричному побудові, то в озброєнні, то — саме звичайне — в геніальності полководців. Але підстановлення всіх цих значень множника не доставляє результатів, згодних з історичними фактами.

А тим часом варто лише відмовитися від усталеного, на догоду героям, помилкового погляду на дійсність розпоряджень вищих властей під час війни для того, щоб відшукати цей невідомий х.

Х цей є дух війська, тобто більше або менше бажання битися і піддавати себе небезпеки всіх людей, що складають військо, абсолютно незалежно від того, б'ються люди під командою геніїв або не геніїв, в трьох або двох лініях, дрючками або рушницями, що стріляють тридцять раз в хвилину. Люди, які мають найбільше бажання битися, завжди поставлять себе і в найвигідніші умови для бійки.

Дух війська — є множник на масу, що дає добуток сили. Визначити і висловити значення духу війська, цього невідомого множника, є завдання науки.

Завдання це можлива тільки тоді, коли ми перестанемо довільно підставляти замість значення всього невідомого Х ті умови, при яких проявляється сила, як-то: розпорядження полководця, озброєння і т. д., приймаючи їх за значення множника, а визнаємо це невідоме у всій його цілісності, тобто як більше чи менше бажання битися і наражатися на небезпеку. Тоді тільки, висловлюючи рівняннями відомі історичні факти, з порівняння відносного значення цього невідомого можна сподіватися на визначення самого невідомого.

Десять чоловік, батальйонів або дивізій, стинувшись з п'ятнадцятьма людьми, батальйонами або дивізіями, перемогли п'ятнадцять, тобто вбили і забрали в полон усіх без залишку і самі втратили чотири; отже, будете знищені з одного боку чотири, з іншого боку п'ятнадцять. Отже, чотири були рівні п'ятнадцяти, і, отже, 4а: = 15у. Отже, ж: г / == 15: 4. Рівняння це не дає значення невідомого, але воно дає відношення між двома невідомими. І з підведення під такі рівняння історичних різне взятих одиниць (битв, кампаній, періодів воєн) вийдуть ряди чисел, в яких повинні існувати і можуть бути відкриті закони.

Тактичне правило про те, що треба діяти масами при наступі і розрізнено при відступі, несвідомо підтверджує тільки ту істину, що сила війська залежить від його духу. Для того щоб вести людей під ядра, потрібно більше дисципліни, що досягається тільки рухом в масах, ніж для того, щоб відбиватися від нападників. Але правило це, при якому не береться до виду дух війська, безперестанку виявляється невірним і особливо разюче суперечить дійсності там, де є сильний підйом або занепад духу війська, — в усіх народних війнах.

Французи, відступаючи в 1812-му році, хоча і мали б захищатися окремо, по тактиці, тиснуться до купи, бо дух війська впав так, що тільки маса стримує військо разом. Росіяни, навпаки, з тактики повинні б були нападати масою, на ділі ж роздроблюються, тому що дух піднятий так, що окремі особи б'ють без наказу французів і не потребують примусу для того, щоб піддавати себе трудам і небезпекам.

Глава 3

Так звана партизанська війна почалася зі вступу ворога в Смоленськ.

Перш ніж партизанська війна була офіційно прийнята нашим урядом, вже тисячі людей ворожої армії — відсталі мародери, фуражири — були винищені козаками і мужиками, як побивали цих людей так само несвідомо, як несвідомо собаки загризають забіглого скаженого собаку. Денис Давидов своїм російським чуттям перший зрозумів значення тієї страшної дубини, яка, не питаючи правил військового мистецтва, знищувала французів, і йому належить слава першого кроку для узаконення цього прийому війни.

24-го серпня був заснований перший партизанський загін Давидова, і слідом за його загоном стали засновуватися інші. Чим далі просувалася кампанія, тим більше збільшувалося число цих загонів.

Партизани знищували Велику армію по частинах. Вони підбирали ті відпадали листя, які самі собою сипалися з висохлого дерева — французького війська, і іноді трясли це дерево. У жовтні, в той час як французи бігли до Смоленська, цих партій різних величин і характерів були сотні. Були партії, що переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами, зі зручностями життя; були одні козачі, кавалерійські; були дрібні, збірні, піші та кінні, були мужицькі і поміщицькі, нікому не відомі. Був дяк начальником партії, який взяв за місяць кілька сотень полонених. Була старостиха Василина, яка побила сотні французів.

Останні дні жовтня був час самого розпалу партизанської війни. Той перший період цієї війни, під час якого партизани, самі дивуючись своїй зухвалості, боялися будь-яку хвилину бути спійманими і оточеними французами і, не розсідлував і майже не злазячи з коней, ховалися по лісах, чекаючи будь-яку хвилину погоні, — вже пройшов. Тепер уже війна ця визначилася, всім стало ясно, що можна було зробити з французами і чого не можна було робити. Тепер уже тільки ті начальники загонів, які з штабами, за правилами ходили далеко від французів, вважали ще багато чого неможливим. Дрібні ж партизани, давно вже почали свою справу і близько видивлялися французів, вважали можливим те, про що не сміли і думати начальники великих загонів. Козаки ж і мужики, що лазили між французами, вважали, що тепер уже все було можливо.

2-го жовтня Денисов, бувши одним з партизанів, перебував з своєю партією в самому розпалі партизанської пристрасті. З ранку він з своєю партією був на ходу. Він цілий день по лісах, що прилягали до великої дорозі, стежив за великим французьким транспортом кавалерійських речей і російських полонених, що відділилися від інших військ і під сильним прикриттям, як це було відомо від шпигунів і полонених, прямували до Смоленська. Про цей транспорт було відомо не тільки Денисову і Долохову (теж партизану з невеликою партією), що ходив близько від Денисова, але і начальникам великих загонів з штабами: всі знали про цей транспорт і, як говорив Денисов, точили на нього зуби. Двоє з цих великих загонових начальників — один поляк, інший німець — майже в один і той же час прислали Денисову запрошення приєднатися кожен до свого загону, з тим щоб напасти на транспорт.

— Ні, бг'ат, я сам з вусами, — сказав Денисов, прочитавши ці папери, і написав німцеві, що, незважаючи на душевне бажання, яке він мав служити під начальством настільки доблесного і знаменитого генерала, він повинен позбавити себе цього щастя, тому що вже вступив під начальство генерала-поляка. Генералу ж поляку він написав те ж саме, повідомляючи його, що він вже перейшов під начальство німця.

Розпорядившись таким чином, Денисов мав намір, без донесення про те вищим начальникам, разом з Долоховим атакувати і взяти цей транспорт своїми невеликими силами. Транспорт йшов 22 жовтня від села Микулин до села Шамшева. З лівого боку дороги від Мікуліна до Шамшева йшли великі ліси, які місцями підходили до самої дороги, місцями віддалялися від дороги на версту і більше. За цим-то лісах цілий день, то заглиблюючись в середину їх, то виїжджаючи на галявину, їхав з партією Денисов, не випускаючи з уваги рухавшихся французів. З ранку, недалеко від Мікуліна, там, де ліс близько підходив до дороги, козаки з партії Денисова захопили дві французькі фури, які стали в грязі, з кавалерійськими сідлами і відвезли їх в ліс. З тих пір і до самого вечора партія, не нападаючи, стежила за рухом французів. Треба було, не налякавши їх, дати спокійно дійти до Шамшева і тоді, з'єднавшись з Долоховим, який повинен був до вечора приїхати на нараду до сторожці в лісі (за милю від Шамшева), на світанку впасти з двох сторін як сніг на голову і побити і забрати всіх разом.

Позаду, в двох верстах від Мікуліна, там, де ліс підходив до самої дороги, було залишено шість козаків, які повинні були донести зараз же, як тільки з'являться нові колони французів.

Попереду Шамшева точно так же Долохов повинен був дослідити дорогу, щоб знати, на якій відстані є ще інші французькі війська. При транспорті передбачалося тисяча п'ятсот чоловік. У Денисова було двісті чоловік, у Долохова могло бути стільки ж. Але перевага числа не зупиняла Денисова. Одне тільки, що ще потрібно було знати йому, це те, які саме були ці війська; і для цієї мети Денисову потрібно було взяти язика (тобто людину з ворожої колони). У ранковий напад на фури справа зробилася з такою поспішністю, що бувших при фурах французів всіх перебили і захопили живим тільки хлопчиська-барабанщика, який був відсталий і нічого не міг сказати позитивно про те, які були війська в колоні.

Нападати другий раз Денисов вважав небезпечним, щоб не стривожити всю колону, і тому він послав вперед в Шамшеве бувшого при його партії мужика Тихона Щербатого — захопити, якщо можна, хоч одного з бувших там французьких передових квартіргеров.

т

Був осінній, теплий, дощовий день. Небо і обрій були одного і того ж кольору каламутної води.