Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 4

У числі цих останніх була сама дружина губернатора, яка прийняла Ростова, як близького родича, і називала його "Nicolas" і "ти".

Катерина Петрівна дійсно стала грати вальси і екосези, і почалися танці, в яких Микола ще більш полонив своєю спритністю все губернське товариство. Він здивував навіть всіх своєю особливою, розв'язною манерою в танцях. Микола сам був дещо здивований своєю манерою танцювати в цей вечір. Він ніколи так не танцював в Москві і вважав би навіть непристойним і поганим тоном [mauvais genre] таку занадто розкуту манеру танцю; але тут він відчував потребу здивувати їх всіх чимось незвичайним, чимось таким, що вони повинні були прийняти за звичайне в столицях, але невідоме ще їм в провінції.

Весь вечір Микола звертав найбільше уваги на синьооку, повну і миловидну блондинку, дружину одного з губернських чиновників. З тим наївним переконанням молодих людей, які розвеселились, що чужі дружини створені для них, Ростов не відходив від цієї дами і дружньо, дещо змовницьки, звертався до її чоловіка, як ніби вони хоча і не говорили цього, але знали, як славно вони зійдуться — тобто Микола з дружиною цього чоловіка. Чоловік, однак, здавалося, не поділяв цього переконання і намагався похмуро звертатися до Ростова. Але добродушна наївність Миколи була так безмежна, що іноді чоловік мимоволі піддавався веселому настрою духу Миколи. До кінця вечора, проте, у міру того як лице дружини ставало все рум'яні і жвавіше, обличчя її чоловіка ставало все сумніше і блідіше, як ніби частка пожвавлення була одна на обох, і в міру того як вона збільшувалася в дружині, вона зменшувалася в чоловіка .

Глава 5

Микола, з не сходячою посмішкою на обличчі, дещо зігнувшись на кріслі, сидів, близько нахиляючись над блондинкою і кажучи їй міфологічні компліменти.

Змінюючи жваво положення ніг в натягнутих рейтузах, поширюючи від себе запах парфумів і милуючись і своєю дамою, і собою, і красивими формами своїх ніг під натягнутими кичкирами, Микола говорив блондинці, що він хоче тут, в Воронежі, викрасти одну даму.

— Яку ж?

— Чарівна, божественну. Очі у неї (Микола подивився на співрозмовницю) блакитні, рот — корали, білизна ... — він дивився на плечі, — стан — Діани ...

Чоловік підійшов до них і похмуро запитав у дружини, про що вона говорить.

— А! Микита Іванич, — сказав Микола, чемно встаючи. І, як би бажаючи, щоб Микита Іванович взяв участь в його жартах, він почав і йому повідомляти свій намір викрасти одну блондинку.

Чоловік посміхався похмуро, дружина весело. Добра губернаторша з несхвальним видом підійшла до них.

— Ганна Гнатівна хоче тебе бачити, Nicolas, — сказала вона, таким голосом вимовляючи слова: "Ганна Гнатівна", що Ростову зараз стало зрозуміло, що Ганна Гнатівна дуже важлива дама. — Підемо, Nicolas. Адже ти дозволив мені так називати тебе?

— О, так, ma tante. Хто ж це?

— Ганна Гнатівна Мальвінцева. Вона чула про тебе від своєї племінниці, як ти врятував її ... Вгадаєш? ..

— Хіба мало я їх там рятував! — сказав Микола.

— Її племінницю, княжну Болконського. Вона тут, у Воронежі, з тіткою. Ого! Як почервонів! Що, або? ..

— І не думав, годі, ma tante.

— Ну добре, добре. О! Який ти!

Губернаторша підводила його до високої і дуже розповнілої старої в блакитному тоці, яка тільки що скінчила свою карткову партію з найважливішими особами в місті. Це була Мальвінцева, тітка княжни Марії по матері, багата бездітна вдова, що жила завжди в Воронежі. Вона стояла, розраховуючись за карти, коли Ростов підійшов до неї. Вона строго і значуще прищулилася, глянула на нього і продовжувала сварити генерала, який виграв у неї. — Дуже рада, мій милий, — сказала вона, простягнувши йому руку. — Ласкаво прошу до мене.

Поговоривши про княжну Марію і небіжчика її батька, якого, мабуть, не любила Мальвінцева, і розпитавши про те, що Микола знав про князя Андрія, який теж, мабуть, не користувався її милостями, велична стара відпустила його, повторивши запрошення бути у неї.

Микола обіцяв і знову почервонів, коли прощався з Мальвінцевою. При згадці про княжну Марію Ростов відчував незрозуміле для нього самого почуття сором'язливості, навіть страху.

Відходячи від Мальвінцевої, Ростов хотів повернутися до танців, але маленька губернаторша поклала свою пухку ручку на рукав Миколи і, сказавши, що їй потрібно поговорити з ним, повела його в диванну, з якої ті, що були у ній вийшли одразу ж, щоб не заважати губернаторші.

— Знаєш, mon cher, — сказала губернаторша з серйозним виразом маленького доброго лиця, — ось це тобі точно партія; хочеш, я тебе посватаю?

— Кого, ma tante? — запитав Микола.

— Княжну посватаю. Катерина Петрівна каже, що Лілі, а по-моєму, ні, — княжну. Хочеш? Я впевнена, твоя maman дякувати буде. Далебі, яка дівчина, зачарування! І вона зовсім не так дурна.

— Зовсім ні, — як би образившись, сказав Микола. — Я, ma tante, як слід солдату, нікуди не напрошуюся і ні від чого не відмовляюся, — сказав Ростов перш, ніж він встиг подумати про те, що він говорить.

— Так пам'ятай же: це не жарт.

— Який там жарт!

— Так, так, — як би сама з собою кажучи, сказала губернаторша. — А ось що ще, мій друг. Ти занадто доглядаєш за тією, за білявкою. [mon cher, entre autres. Vous etes trop assidu aupres de l'autre, la blonde. ] Чоловік вже жалюгідний, дійсно ...

— Ой ні, ми з ним друзі, — в простоті душевній сказав Микола: йому і в голову не приходило, щоб таке веселе для нього припровадження часу могло б бути для кого-небудь не весело.

"Що я за дурість сказав, проте, губернаторші! — раптом за вечерею згадалося Миколі. — Вона точно сватати почне, а Соня? .. " І, прощаючись з губернаторшею, коли вона, посміхаючись, ще раз сказала йому: " Ну, так пам'ятай же ", — він відвів її в сторону:

— Але ось що, по правді вам сказати, ma tante ...

— Що, що, мій друг; підемо ось тут сядемо.

Микола раптом відчув бажання і необхідність розповісти всі свої задушевні думки (такі, які і не розповів би матері, сестрі, другу) цій майже чужій жінці. Миколі потім, коли він згадував про цей порив нічим не викликаної, незрозумілої відвертості, яка мала, однак, для нього дуже важливі наслідки, здавалося (як це і здається завжди людям), що так, дур найшов; а тим часом цей порив відвертості, разом з іншими дрібними подіями, мав для нього і для всієї сім'ї величезні наслідки.

— Ось що, ma tante. Maman мене давно одружити хоче на багатій, але мені думка одна ця противна, одружитися через гроші.

— О, так, розумію, — сказала губернаторша.

— Але княжна Болконська, це інша справа; по-перше, я вам правду скажу, вона мені дуже подобається, вона по серцю мені, і потім, після того як я її зустрів в такому положенні, так дивно, мені часто в голову приходило що це доля. Особливо подумайте: maman давно про це думала, але перш мені її не траплялося зустрічати, як-то все так траплялося: не зустрічалися. І під час, коли Наташа була нареченою її брата, адже тоді мені б не можна було думати одружитися з нею. Треба ж, щоб я її зустрів саме тоді, коли Наталчине весілля розладналося, ну і потім все ... Так, ось що. Я нікому не говорив цього і не скажу. А вам тільки.

Губернаторша стиснула його вдячне за лікоть.

— Ви знаєте Софі, кузину? Я люблю її, я обіцяв одружитися і одружуся з нею ... Тому ви бачите, що про це не може бути й мови, — нескладно і червоніючи говорив Микола.

— Mon cher, mon cher, як же ти судиш? Та у Софі нічого немає, а ти сам говорив, що справи твого тата дуже погані. А твоя maman? Це вб'є її, раз. Потім Софі, якщо вона дівчина з серцем, яке життя для неї буде? Мати в розпачі, справи розладнані ... Ні, mon cher, ти і Софі повинні зрозуміти це.

Микола мовчав. Йому приємно було чути ці висновки.

— Все-таки, ma tante, цього не може бути, — зітхнувши, сказав він, помовчавши трохи. — Та чи піде ще за мене княжна? І знову, вона тепер в жалобі. Хіба можна про це думати?

— Та хіба ти думаєш, що я тебе зараз і женю. На все є манера. [ Il y a maniere et maniere,] — сказала губернаторша.

— Яка ви сваха, ma tante ... — сказав Nicolas, цілуючи її пухку ручку.

Глава 6

Приїхавши в Москву після своєї зустрічі з Ростовим, княжна Марія знайшла там свого небожа з гувернером і лист від князя Андрія, який вказував їм їх маршрут до Воронежа, до тітоньки Мальвінцевої. Турботи про переїзд, занепокоєння про брата, влаштування життя в новому будинку, нові обличчя, виховання племінника — все це заглушило в душі княжни Марії те відчуття ніби спокуси, яке мучило її під час хвороби і після смерті її батька і особливо після зустрічі з Ростовом. Вона була сумна. Враження втрати батька, поєднане в її душі з погибеллю Росії, тепер, після місяця, який минув з тих пір в умовах покійного життя, все сильніше і сильніше відчувалося їй. Вона була тривожна: думка про небезпеки, яких зазнав її брат — єдина близька людина, що залишилася у неї, мучила її безперестанку. Вона була стурбована вихованням племінника, для якого вона відчувала себе постійно нездатною; але в глибині душі її було згода з самою собою, що витікала з свідомості того, що вона задавила в собі особисті мріяння і надії, пов'язані з появою Ростова, що було піднялися.

Коли на другий день після свого вечора губернаторша приїхала до Мальвінцевої і, переговоривши з тіткою про свої плани (зробивши застереження про те, що, хоча за теперішніх обставин не можна і думати про формальне сватання, все-таки можна звести молодих людей, дати їм пізнати один друга), і коли, отримавши схвалення тітки, губернаторша при княжни Марії заговорила про Ростова, хвалячи його і розповідаючи, як він почервонів при згадці про княжну, — княжна Марія зазнала не радісне, але хворобливе відчуття: внутрішньої згоди її не існувало більш, і знову піднялися бажання, сумніви, закиди і надії.

У ті два дні, що минули з часу цієї звістки і до відвідування Ростова, княжна Мар'я не перестаючи думала про те, як їй повинно тримати себе по відношенню до Ростова. То вона вирішувала, що вона не вийде в вітальню, коли він приїде до тітки, що їй, в її глибокому траурі, непристойно приймати гостей; то вона думала, що це буде грубо після того, що він зробив для неї; то їй приходило в голову, що її тітка і губернаторша мають якісь види на неї і Ростова (їх погляди і слова іноді, здавалося, підтверджували це припущення); то вона говорила собі, що тільки вона з своєю порочністю могла думати це про них: не могли вони не пам'ятати, що в її положенні, коли ще вона не зняла плерези, таке сватання було б образливо і їй, і пам'яті її батька.