Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 5

Припускаючи, що вона вийде до нього, княжна Марія придумувала ті слова, які він скаже їй і які вона скаже йому; і то слова ці здавалися їй незаслужено холодними, то мали надто велике значення. Більше ж усього вона при побаченні з ним боялася за збентеження, яке, вона відчувала, повинно було оволодіти нею і видати її, як скоро вона його побачить.

Але коли, в неділю після Служби Божої, лакей доповів у вітальні, що приїхав граф Ростов, княжна не виявила збентеження; тільки легкий рум'янець виступив їй на щоки, і очі засвітилися новим, променистим світлом.

— Ви його бачили, тітонька? — сказала княжна Марія спокійним голосом, сама не знаючи, як це вона могла бути так зовнішньо спокійна і природна.

Коли Ростов увійшов до кімнати, княжна опустила на мить голову, як би надаючи час гостю привітатися з тіткою, і потім, в саме той час, як Микола звернувся до неї, вона підняла голову і блискучими очима зустріла його погляд. Повним гідності та грації рухом вона з радісною посмішкою підвелася, простягла йому свою тонку, ніжну руку і заговорила голосом, в якому в перший раз звучали нові, жіночі грудні звуки. M-lle Bourienne, що була у вітальні, з здивованим зачудуванням дивилася на княжну Марію. Сама майстерна кокетка, вона сама не могла б краще маневрувати при зустрічі з людиною, якій треба було сподобатися.

"Або їй чорне так до лиця, або дійсно вона так покращала, і я не помітила. І головне — цей такт і грація! " — думала m-lle Bourienne.

Якщо б княжна Мар'я в змозі була думати в цю хвилину, вона ще більш, ніж m-lle Bourienne, здивувалася б зміни, що відбулися в ній. З тієї хвилини як вона побачила це миле, улюблене обличчя, якась нова сила життя оволоділа нею і змушувала її, крім її волі, говорити і діяти. Обличчя її, з того часу як увійшов Ростов, раптом перетворилося. Як раптом з несподіваною красою, що вражає, виступає на стінках розписного і різьбленого ліхтаря, коли запалюється світло всередині, та складна майстерна художня робота, яка здавалася колись грубою, темною і безглуздою: так раптом перетворилося обличчя княжни Марії. У перший раз вся та чиста духовна внутрішня робота, якою вона жила досі, виступила назовні. Вся її внутрішня, незадоволена собою робота, її страждання, прагнення до добра, покірність, любов, самопожертва — все це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій усмішці, в кожній рисі її ніжного обличчя.

Ростов побачив все це так само ясно, як ніби він знав все її життя. Він відчував, що істота, бувша перед ним, була зовсім інша, ліпша, ніж всі ті, які він зустрічав досі, і краще, головне, чим він сам.

Розмова була найпростіша і незначна. Вони говорили про війну, мимоволі, як і всі, перебільшуючи свою печаль про цю подію, говорили про останню зустріч, причому Микола намагався відхиляти розмову на інший предмет, говорили про добру губернаторшу, про рідних Миколи і княжни Марії.

Княжна Марія не говорила про брата, відволікаючи розмову на інший предмет, як тільки тітка її згадувала про Андрія. Видно було, що про нещастя Росії вона могла говорити удавано, але брат її був предмет, дуже близький її серцю, і вона не хотіла і не могла злегка говорити про нього. Микола помітив це, як він взагалі з невластивою йому проникливою спостережливістю помічав всі відтінки характеру княжни Марії, які всі тільки підтверджували його переконання, що вона була зовсім особлива і незвичайна істота. Микола, точно так же, як і княжна Марія, червонів і бентежився, коли йому говорили про княжну і навіть коли він думав про неї, але в її присутності відчував себе абсолютно вільним і говорив зовсім не те, що він готував, а те, що миттєво і завжди до речі приходило йому в голову.

Під час короткого візиту Миколи, як і завжди, де є діти, в хвилину мовчання Микола вдався до маленького сина князя Андрія, пестячи його і запитуючи, чи хоче він бути гусаром? Він взяв на руки хлопчика, весело став вертіти його і озирнувся на княжну Марію. Розчулений, щасливий і боязкий погляд стежив за улюбленим нею хлопчиком на руках коханої людини. Микола помітив і цей погляд і, як би зрозумівши його значення, почервонів від задоволення і добродушно весело став цілувати хлопчика.

Княжна Марія не виїжджати з нагоди трауру, а Микола не вважав пристойним бувати у них; але губернаторша все-таки продовжувала свою справу сватання і, передавши Миколі те утішне, що сказала про нього княжна Марія, і назад, наполягала на тому, щоб Ростов порозумівся з княжною Марією. Для цього пояснення вона влаштувала побачення між молодими людьми у архієрея перед обіднею.

Хоча Ростов і сказав губернаторші, що він не буде мати ніякого пояснення з княжною Марією, але він обіцяв приїхати.

Як в Тільзіті Ростов не дозволив собі засумніватися в тому, чи добре те, що визнано всіма хорошим, точно так само і тепер, після короткої, але щирої боротьби між спробою влаштувати своє життя відповідно до свого розуму і смиренним підпорядкуванням обставинам, він вибрав останнє і надав себе тієї влади, яка його (він відчував) непереборно вабила кудись. Він знав, що, обіцяючи Соні, висловити свої почуття княжни Марії було б те, що він називав підлість. І він знав, що підлості ніколи не зробить. Але він знав теж (і не те, що знав, а в глибині душі відчував), що, віддаючись тепер у владу обставин і людей, які керували ним, він не тільки не робить нічого поганого, але робить щось дуже, дуже важливе, таке важливе, чого він ще ніколи не робив у житті.

Після його побачення з княжною Марією, хоча спосіб життя його зовнішньо залишався той же, але все колишні задоволення втратили для нього свою принадність, і він часто думав про княжну Марію; але він ніколи не думав про неї так, як він без винятку думав про всіх жінок, що зустрічалися йому в світі, не так, як він довго і колись із захопленням думав про Соню. Про всіх панночок, як і майже будь-який чесний юнак, він думав як про майбутню дружину, приміряв в своїй уяві до них всі умови подружнього життя: білий капот, дружина за самоваром, карета жінки, дітлахи, maman і papa, їх відносини з нею і т. д., і т. д., і ці уявлення майбутнього доставляли йому задоволення; але коли він думав про княжну Марію, яку йому сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя. Якщо він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому тільки ставало моторошно.

Глава 7

Страшна звістка про Бородінську битву, про наші втрати убитими і пораненими, а ще більше страшна звістка про втрату Москви були отримані в Воронежі в половині вересня. Княжна Марія, дізнавшись тільки з газет про рану брата і не маючи про нього ніяких певних відомостей, зібралася їхати відшукувати князя Андрія, як чув Микола (сам же він не бачив її).

Отримавши звістку про Бородінську битві і про залишення Москви, Ростов не те щоб відчував відчай, злість або помсту і тому подібні почуття, але йому раптом все стало нудно, прикро в Воронежі, все якось совісно і ніяково. Йому здавалися удаваними всі розмови, які він чув; він не знав, як судити про все це, і відчував, що тільки в полку все йому знову стане ясно. Він поспішав закінченням покупки коней і часто несправедливо приходив в гарячність з своїм слугою і вахмістром.

Кілька днів перед від'їздом Ростова в соборі було призначено молебень з нагоди перемоги, здобутої російськими військами, і Микола поїхав до обідні. Він став трохи за губернатора і з службовою статечністю, розмірковуючи про найрізноманітніших предметах, вистояв службу. Коли молебень скінчилося, губернаторша покликала його до себе.

— Ти бачив княжну? — сказала вона, головою вказуючи на даму в чорному, що стояла за криласом.

Микола відразу впізнав княжну Марію не тільки за профілем її, який виднівся з-під капелюха, скільки по тому почуттю обережності, страху і жалості, яке одразу ж охопило його. Княжна Марія, очевидно занурена в свої думки, робила останні хрести перед виходом з церкви.

Микола з подивом дивився на її обличчя. Це було те ж лице, яке він бачив раніше, той же був в ньому загальний вираз тонкої, внутрішньої, духовної роботи; але тепер воно було зовсім інакше освітлене. Зворушливий вираз печалі, благання і надії був на ньому. Як і раніше бувало з Миколою в її присутності, він, не чекаючи ради губернаторші підійти до неї, не питаючи себе, чи добре, чи пристойне воно чи ні буде його звернення до неї тут, в церкві, підійшов до неї і сказав, що він чув про її горе і всією душею співчуває йому. Тільки-но вона почула його голос, як раптом яскраве сяйво загорілося в її обличчі, висвітлюючи в один і той же час і печаль її, і радість.

— Я одне хотів вам сказати, княжна, — сказав Ростов, — це те, що якщо б князь Андрій Миколайович не був би живий, то, як полковий командир, в газетах це зараз було б оголошено.

Княжна дивилася на нього, не розуміючи його слів, але радіючи висловом співчуваючого страждання, яке було в його обличчі.

— І я стільки прикладів знаю, що рана осколком (в газетах сказано гранатою) буває або смертельна зараз же, або, навпаки, дуже легка, — говорив Микола. — Треба сподіватися на краще, і я впевнений ...

Княжна Марія перебила його.

— О, це було б так жахл ... — почала вона і, не доказала від хвилювання, граціозним рухом (як і все, що вона робила при ньому) нахиливши голову і вдячно глянувши на нього, пішла за тіткою.

Увечері цього дня Микола нікуди не поїхав в гості і залишився вдома, з тим щоб покінчити деякі рахунки з продавцями коней. Коли він покінчив справи, було вже пізно, щоб їхати куди-небудь, але було ще рано, щоб лягати спати, і Микола довго один ходив туди сюди по кімнаті, обмірковуючи своє життя, що з ним рідко траплялося.

Княжна Марія справила на нього приємне враження під Смоленськом. Те, що він зустрів її тоді в таких особливих умовах, і те, що саме на неї у свій час його мати вказувала йому як на багату партію, зробили те, що він звернув на неї особливу увагу. У Воронежі, під час його відвідин, враження це було не тільки приємне, але сильне. Микола був вражений тією особливою, моральною окрасою, яку він в цей раз помітив у ній. Однак він збирався їхати, і йому в голову не приходило пошкодувати про те, що їдучи з Воронежа, він позбавляється випадку бачити княжну.