Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 46

— Напишіть батькам. І доручіть мені. Я скажу їй, коли буде можна. Я бажаю цього. І серце моє відчуває, що це буде.

— Ні, це не може бути! Як я щасливий! Але це не може бути ... Як я щасливий! Ні, не може бути! — говорив П'єр, цілуючи руки княжни Марії.

— Ви їдьте в Петербург; це краще. А я напишу вам, — сказала вона.

— У Петербург? Їхати? Добре, так, їхати. Але завтра я можу приїхати до вас?

На другий день П'єр приїхав попрощатися. Наташа була менш оживлена, ніж у попередні дні; але в цей день, іноді глянувши їй в очі, П'єр відчував, що він зникає, що ні його, ні її немає більше, а є одне почуття щастя. "Невже? Ні, не може бути ", — говорив він собі при кожному її погляді, жесті, слові, які наповнювали його душу радістю.

Коли він, прощаючись з нею, взяв її тонку, худу руку, він мимоволі трохи довше втримав її в своїй.

"Невже ця рука, це обличчя, ці очі, весь це чужий мені скарб жіночої принадності, невже це все буде вічно моє, звичне, таке ж, яким я сам для себе? Ні це не можливо!.."

— Прощайте, граф, — сказала вона йому голосно. — Я дуже буду чекати вас, — додала вона пошепки.

І ці прості слова, погляд і вираз обличчя, що супроводжували їх, в продовження двох місяців становили предмет невичерпних спогадів, пояснень і щасливих мрій П'єра. "Я дуже буду чекати вас ... Так, так, як вона сказала? Так, я дуже буду чекати вас. Ах, як я щасливий! Що ж це таке, як я щасливий! " — говорив собі П'єр.

Глава 19

В душі П'єра тепер не відбувалося нічого подібного до того, що відбувалося в ній в схожих же обставинах під час його сватання до Елен.

Він не повторював, як тоді, з болючим соромом слів, сказаних ним, не говорив собі: "Ах, навіщо я не сказав цього, і навіщо, навіщо я сказав тоді" Я люблю вас "?" [je vous aime] Тепер, навпаки, кожне слово її, своє він повторював в своїй уяві з усіма подробицями обличчя, посмішки і нічого не хотів ні відняти, ні додати: хотів тільки повторювати. Сумнівів у тому, чи добре, чи погано те, що він зробив, — тепер не було й тіні. Один тільки страшний сумнів іноді приходив йому в голову. Чи не уві сні все це? Чи не помилилася княжна Мар'я? Чи не занадто я гордий і самовпевнений? Я вірю; а раптом, що і повинно статися, княжна Марія скаже їй, а вона посміхнеться і скаже: "Як дивно! Він, мабуть, помилився. Хіба він не знає, що він людина, просто людина, а я? .. Я зовсім інша, вища".

Тільки цей сумнів часто приходив П'єру. Планів він теж не робив тепер ніяких. Йому здавалося так неймовірне майбутнє щастя, що варто було цьому відбутися, і вже далі нічого не могло бути. Все закінчувалося.

Радісне, несподіване божевілля, до якого П'єр вважав себе нездатним, опанувало їм. Весь сенс життя, не для нього одного, але для всього світу, здавався йому полягав тільки в його любові і в можливості її любові до нього. Іноді всі люди здавалися йому зайнятими тільки одним — його майбутнім щастям. Йому здавалося іноді, що всі вони радіють так само, як і він сам, і тільки намагаються приховати цю радість, прикидаючись зайнятими іншими інтересами. У кожному слові і русі він бачив натяки на своє щастя. Він часто дивував людей, що зустрічалися з ним, своїми значними, що виражали таємну згоду, щасливими поглядами і посмішками. Але коли він розумів, що люди могли не знати про його щастя, він від щирого серця жалів їх і відчував бажання як-небудь пояснити їм, що все те, чим вони зайняті, є досконала дурниця і дрібниці, не варті уваги.

Коли йому пропонували служити або коли обговорювали якісь загальні, державні справи і війну, припускаючи, що від такого або такого результату такої-то події залежить щастя всіх людей, він слухав з лагідною співчуваючою посмішкою і дивував людей, що говорили з ним своїми химерними зауваженнями. Але як ті люди, які здавалися П'єру розуміють справжній сенс життя, тобто його почуття, так і ті нещасні, які, очевидно, не розуміли цього, — всі люди в цей період часу представлялися йому в такому яскравому світлі почуття, що сяяло в ньому, що без найменшого зусилля, він відразу, зустрічаючись з якою би то не було людиною, бачив у неї все, що було доброго і гідного любові.

Розглядаючи справи і папери своєї покійної дружини, він до її пам'яті не відчував ніякого почуття, крім жалю в тому, що вона не знала того щастя, яке він знав тепер. Князь Василь, особливо гордий тепер отриманням нового місця і зірки, представлявся йому зворушливим, добрим і жалюгідним старим.

П'єр часто потім згадував цей час щасливого божевілля. Всі судження, які він склав собі про людей і обставин за цей період часу, залишилися для нього назавжди вірними. Він не тільки не відрікався згодом від цих поглядів на людей і речі, але, навпаки, у внутрішніх сумнівах і суперечностях вдавався до того погляду, який він мав у той час божевілля, і погляд цей завжди опинявся вірним.

"Може бути, — думав він, — я і здавався тоді дивний і смішний; але я тоді не був так божевільний, як здавалося. Навпаки, я був тоді розумнішими і проникливіше, ніж будь-коли, і розумів все, що варто розуміти в житті, тому що ... я був щасливий ".

Божевілля П'єра полягало в тому, що він не чекав, як раніше, особистих причин, які він називав достоїнствами людей, для того щоб любити їх, а любов переповнювала його серце, і він, так люблячи людей, знаходив безсумнівні причини, за які варто було любити їх.

Глава 20

З першого того вечора, коли Наташа, після від'їзду П'єра, з радісно-глузливою посмішкою сказала княжни Марії, що він ніби, ну неначе з лазні, і сюртучок, і стрижений, з цієї хвилини щось приховане і самій їй невідоме, але непереборне прокинулося в душі Наташі.

Все: обличчя, хода, погляд, голос — все раптом змінилося в ній. Несподівані для неї самої — сила життя, надії на щастя спливли назовні і вимагали задоволення. З першого вечора Наталя наче забула все те, що з нею було. Вона з тих пір жодного разу не поскаржилася на своє становище, жодного слова не сказала про минуле і не боялася вже робити веселі плани на майбутнє. Вона мало говорила про П'єра, але коли княжна Марія згадувала про нього, давно згаслий блиск запалювався в її очах і губи кривилися дивною посмішкою.

Зміна, що сталася в Наташі, спочатку здивувала княжну Марію; але коли вона зрозуміла її значення, то переміна ця засмутила її. "Невже вона так мало любила брата, що так скоро могла забути його", — думала княжна Мар'я, коли вона одна обмірковувала ту страшну зміну. Але коли вона була з Наташею, то не сердилась на неї і не дорікала її. Прокинулася сила життя, яка охопила Наташу та була, очевидно, так нестримна, така несподівана для неї самої, що княжна Мар'я в присутності Наташі відчувала, що вона не мала права дорікати їй навіть в душі своїй.

Наташа з такою повнотою і щирістю вся віддалася новому почуттю, що і не намагалася приховувати, що їй було тепер не гірко, а радісно і весело.

Коли, після нічного з'ясовування з П'єром, княжна Марія повернулася в свою кімнату, Наташа зустріла її на порозі.

— Він сказав? Так? Він сказав? — повторила вона. І радісний і разом з тим жалюгідний, що просять вибачення за свою радість, вираз зупинилося на обличчі Наташі.

— Я хотіла слухати біля дверей; але я знала, що ти скажеш мені.

Як не зрозумілий, як не зворушливий був для княжни Марії той погляд, яким дивилася на неї Наташа; як ні шкода їй було бачити її хвилювання; але слова Наташі в першу хвилину образили княжну Марію. Вона згадала про брата, про його любов.

"Але що ж робити! Вона не може інакше ", — подумала княжна Марія; і з сумним і трохи суворим обличчям передала вона Наташі все, що сказав їй П'єр. Почувши, що він збирається в Петербург, Наташа здивувалася.

— У Петербург? — повторила вона, як би не розуміючи. Але, подивившись на сумний вираз обличчя княжни Марії, вона здогадалася про причини її смутку і раптом заплакала. — Марі, — сказала вона, — навчи, що мені робити. Я боюся бути поганою. Що ти скажеш, то я буду робити; навчи мене…

— Ти любиш його?

— Так, — прошепотіла Наташа.

— Про що ж ти плачеш? Я щаслива за тебе, — сказала княжна Марія, за ці сльози простивши вже зовсім радість Наташі.

— Це буде не скоро, коли-небудь. Ти подумай, яке щастя, коли я буду його дружиною, а ти вийдеш за Nicolas.

— Наташа, я тебе просила не говорити про це. Будемо говорити про тебе.

Вони помовчали.

— Тільки для чого ж в Петербург! — раптом сказала Наташа, і сама ж поспішно відповіла собі: — Ні, ні, це так треба ... Так, Марі? Так треба…

© Віктор Часник. Переклад. 2020.