Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 8

Але ні: відповіді його, дані на допиті, повернулися до нього в формі найменування його: тим, який не хоче назвати свого імені. [celui qui n'avoue pas son nom.] І під цією назвою, яка страшна була П'єру, його тепер вели кудись, з безсумнівною впевненістю, написаною на їхніх обличчях, що всі інші полонені і він були ті самі, яких потрібно, і що їх ведуть туди, куди слід. П'єр відчував себе нікчемною тріскою, що потрапила в колеса невідомої йому, але правильно діючої машини.

П'єра з іншими злочинцями привели на праву сторону Дівочого поля, недалеко від монастиря, до превеликого білого дому з величезним садом. Це був будинок князя Щербатова, в якому П'єр часто перш бував у господаря і в якому тепер, як він дізнався з розмови солдатів, стояв маршал, герцог Екмюльський.

Їх підвели до ганку і по одному стали вводити в будинок. П'єра ввели шостим. Через скляну галерею, сіни, передню, знайомі П'єру, його ввели в довгий низький кабінет, біля дверей якого стояв ад'ютант.

Даву сидів на кінці кімнати над столом, з окулярами на носі. П'єр близько підійшов до нього. Даву, не піднімаючи очей, мабуть справлявся з якимось папером, що лежав перед ним. Не підводячи же очей, він тихо запитав:

— Хто ви такий? [Qui etes vous? ]

П'єр мовчав тому, що не в силах був вимовити слова. Даву для П'єра не був просто французький генерал; для П'єра Даву був відомий своєю жорстокістю чоловік. Дивлячись на холодне обличчя Даву, який, як суворий вчитель, погоджувався до часу мати терпіння і чекати відповіді, П'єр відчував, що будь-яка секунда зволікання могла коштувати йому життя; але він не знав, що сказати. Сказати те ж, що він говорив на першому допиті, він не наважувався; відкрити своє звання і положення було і небезпечно і соромно. П'єр мовчав. Але перш ніж П'єр встиг на що-небудь зважитися, Даву підняв голову, підняв окуляри на лоб, примружив очі і пильно подивився на П'єра.

— Я знаю цю людину, — мірним, холодним голосом, очевидно розрахованим для того, щоб налякати П'єра, сказав він. Холод, який пробіг перш за спині П'єра, охопив його голову, як лещатами.

— Ви не могли мене знати, генерал, я ніколи не бачив вас. [Mon general, vous ne pouvez pas me connaitre, je ne vous ai jamais vu]

— Це російський шпигун, [C'est un espion russe,]— перебив його Даву, звертаючись до іншого генерала, що був в кімнаті і якого не помітив П'єр. І Даву відвернувся. З несподіваним гуркотом в голосі П'єр раптом швидко заговорив.

— Ні, ваша високість, [Non, Monseigneur,] — сказав він, несподівано згадавши, що Даву був герцог. — Ні, ваша високість, ви не могли мене знати. Я офіцер міліції, і я не виїжджав з Москви. [Non, Monseigneur, vous n'avez pas pu me connaitre. Je suis un officier militionnaire et je n'ai pas quitte Moscou]

— Ваше ім'я?] [Votre nom? — повторив Даву.

— Безухов. [Besouhof.]

— Хто мені доведе, що ви не брешете [Qu'est-ce qui me prouvera que vous ne mentez pas??]

— Ваша високість!] [Monseigneur! — скрикнув П'єр не скривдженим, але благальним голосом.

Даву підняв очі і пильно подивився на П'єра. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і цей погляд врятував П'єра. У цьому погляді, крім всіх умов війни і суду, між цими двома людьми встановилися людські відносини. Обидва вони в цю одну хвилину смутно перечути незліченну кількість речей і зрозуміли, що вони обидва діти людства, що вони брати.

У першому погляді для Даву, що тільки трохи підняв голову від свого списку, де людські справи і життя називалися нумерами, П'єр був тільки обставина; і, не взявши на совість поганого вчинку, Даву застрелив би його; але тепер уже він бачив в ньому людину. Він задумався на мить.

— Чим ви доведете мені справедливість ваших слів? [Comment me prouverez vous la verite de ce que vous me dites?] — сказав Даву холодно.

П'єр згадав Рамбаля і назвав його полк, і прізвище, і вулицю, на якій був будинок.

— Ви не те, що ви говорите, [Vous n'etes pas ce que vous dites,] — знову сказав Даву.

П'єр тремтячим, уривчастим голосом став наводити докази справедливості свого свідчення.

Але в цей час увійшов ад'ютант і щось доповів Даву.

Даву раптом засяяв після звістки, повідомленої ад'ютантом, і став застібатися. Він, мабуть, зовсім забув про П'єра.

Коли ад'ютант нагадав йому про полоненого, він, насупившись, кивнув у бік П'єра і сказав, щоб його вели. Але куди повинні були його вести — П'єр не знав: назад в балаган або на приготоване місце страти, яке, проходячи по Дівочому полю, йому показували товариші.

Він обернув голову і бачив, що ад'ютант перепитував щось.

— Так, зрозуміло! [Oui, sans doute!] — сказав Даву, але що "так", П'єр не знав.

П'єр не пам'ятав, як, чи довго він ішов і куди. Він, в стані досконалого безглуздя і отупіння, нічого не бачачи навколо себе, пересував ногами разом з іншими до тих пір, поки всі зупинилися, і він зупинився. Одна думка за весь цей час була в голові П'єра. Це була думка про те: хто, хто ж, нарешті, засудив його до страти. Це були не ті люди, які допитували його в комісії: з них ні один не хотів і, очевидно, не міг цього зробити. Це був не Даву, який так по людські подивився на нього. Ще б одна хвилина, і Даву зрозумів би, що вони роблять погано, але цю хвилину завадив ад'ютант, який увійшов. І ад'ютант цей, очевидно, не хотів нічого поганого, але він міг би не ввійти. Хто ж це, нарешті, страчував, вбивав, позбавляв життя його — П'єра з усіма його спогадами, прагненнями, надіями, думками? Хто робив це? І П'єр відчував, що це був ніхто.

Це був порядок, склад обставин.

Порядок якийсь вбивав його — П'єра, позбавляв його життя, всього, знищував його.

Глава 11

Від будинку князя Щербатова полонених повели прямо вниз по Дівочому полю, лівіше Дівочого монастиря і підвели до городу, на якому стояв стовп. За стовпом була вирита велика яма з свіжовикопаною землею, і біля ями і стовпа півколом стояв великий натовп народу. Натовп складалася з малого числа росіян і великого числа наполеонівських військ поза строєм: німців, італійців і французів в різнорідних мундирах. Праворуч і ліворуч стовпа стояли фронти французьких військ в синіх мундирах з червоними еполетами, в черевиках і ківерах.

Злочинців розставили по відомому порядку, який був у списку (П'єр стояв шостим), і підвели до стовпа. Кілька барабанів раптом вдарили з двох сторін, і П'єр відчув, що з цим звуком ніби відірвалася частина його душі. Він втратив здатність думати і міркувати. Він тільки міг бачити і чути. І тільки одне бажання було у нього — бажання, щоб скоріше скоїлося щось страшне, що повинно було бути зроблено. П'єр озирався на своїх товаришів і розглядав їх.

Двоє людей з краю були голені тюремні. Один високий, худий; другий чорний, волохатий, м'язистий, з приплюснутим носом. Третій був дворовий, років сорока п'яти, з посивілим волоссям і повним, добре вгодованим тілом. Четвертий був мужик, дуже красивий, з густою русявою бородою і чорними очима. П'ятий був фабричний, жовтий, худий малий, років вісімнадцяти, в халаті.

П'єр чув, що французи радилися, як стріляти — по одному або по два? "По два", — холодно-спокійно відповідав старший офіцер. Зробилося перешикування в рядах солдатів, і помітно було, що всі поспішали, — і поспішали не так, як квапляться, щоб зробити зрозумілу для всіх справу, але так, як поспішають, щоб закінчити необхідну, але неприємну і незбагненну справу.

Чиновник-француз в шарфі підійшов до правого боку шеренги злочинців та прочитав по-російськи і по-французьки вирок.

Потім дві пари французів підійшли до злочинців і взяли, за вказівкою офіцера, двох каторжних, що стояли з краю. Каторжні, підійшовши до стовпа, зупинилися і, поки принесли мішки, мовчки дивилися навколо себе, як дивиться підбитий звір на мисливця, що підходить. Один все хрестився, інший чухав спину і робив губами рух, подібний до усмішки. Солдати, поспішаючи руками, стали зав'язувати їм очі, надягати мішки і прив'язувати до стовпа.

Дванадцять чоловік стрільців з рушницями мірним, твердим кроком вийшли з-за рядів і зупинилися в восьми кроках від стовпа. П'єр відвернувся, щоб не бачити того, що буде. Раптом почувся тріск і гуркіт, що здався П'єру голосніше найстрашніших ударів грому, і він озирнувся. Був дим, і французи з блідими обличчями і тремтячими руками щось робили у ями. Повели інших двох. Так само, такими ж очима і ці двоє дивилися на всіх, марно, одними очима, мовчки, просячи захисту і, мабуть, не розуміючи і не вірячи тому, що буде. Вони не могли вірити, тому що вони одні знали, що таке було для них їхнє життя, і тому не розуміли і не вірили, щоб можна було відняти його.

П'єр хотів не дивитися і знову відвернувся; але знову наче жахливий вибух вразив його слух, і разом з цими звуками він побачив дим, чиюсь кров і бліді перелякані обличчя французів, які знову щось робили біля стовпа, тремтячими руками штовхаючи один одного. П'єр, важко дихаючи, оглядався навколо себе, ніби запитуючи: що це таке? Те ж питання був і у всіх поглядах, які зустрічалися з поглядом П'єра.

На всіх обличчях росіян, на обличчях французьких солдатів, офіцерів, усіх без винятку, він читав такий же переляк, жах і боротьбу, які були в його серці. "Та хто ж це робить нарешті? Вони всі страждають так само, як і я. Хто ж? Хто ж?" — на секунду блиснуло в душі П'єра.

— Стрілки 86-го, вперед! [Tirailleurs du 86-me, en avant! ] — прокричав хтось. Повели п'ятого, що стояв поруч з П'єром, — одного. П'єр не зрозумів того, що він врятований, що він і всі інші були приведені сюди тільки для присутності при страті. Він зі все зростаючим жахом, не відчуваючи ні радості, ні заспокоєння, дивився на те, що робилося. П'ятий був фабричний в халаті. Тільки но до нього доторкнулися, як він з жахом відскочив і схопився за П'єра (П'єр здригнувся і відірвався від нього). Фабричний не міг йти. Його тягли попід пахви, і він щось кричав. Коли його підвели до стовпа, він раптом замовк. Він ніби раптом щось зрозумів. Чи то він зрозумів, що марно кричати, або те, що неможливо, щоб його вбили люди, але він став біля стовпа, чекаючи пов'язки разом з іншими і, як підстрелений звір, озираючись навколо себе блискучими очима.

П'єр вже не міг взяти на себе відвернутися і закрити очі.