Вікторія - Сторінка 4

- Кнут Гамсун -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та вона, підібравши поділ своєї сукні, сказала:

— Ні, ні, зі мною нічого не сталося. Мені просто заманулося пройтися додому пішки. Добраніч.

III

Юганнес знов поїхав до міста. І потягнулися роки та дні, — тривала бурхлива пора праці і мрій, навчання і творчості. Він ішов доброю дорогою, йому поталанило написати вірш про Естер,[iii] "юдейку, що стала царицею Персії", — твір, який надрукували і за який заплатили. Другий вірш "Лабіринт кохання", ліричним героєм якого був чернець Вендт, зробив його ім'я знаменитим.

То що ж таке кохання? Вітер, що шелестить у ружах, ні, то золоте світіння крові. Кохання — то пекельна музика, що змушує танцювати навіть серця старих. Воно, мов та придорожня стокротка, що зацвітає проти ночі, ніби анемона, що стуляється, як на неї дихнути, і помирає від дотику.

От що таке кохання.

Воно здатне людину зламати, відродити і знов зганьбити; сьогодні воно може зайнятися в мені, завтра в тобі, а післязавтра вночі в ньому, — настільки воно мінливе. Одначе воно спроможне бути міцним, мовби скріпленим незламною печаттю, і ладне незгасно горіти до смертної години, — настільки воно вічне. То що ж таке кохання?

О, кохання — то літня зоряна ніч і пахощі землі. Але чого тоді молодій людині доводиться іти дорогою покрадьки, а старій проливати сльози в своїй самотній келії? Ох, кохання обертає людське серце в загиджений палісадник, у бундючну, соромітну місцину, посеред якої випинається загадковий зухвалий гриб.

Хіба воно не доводить до того, що чернець тишком-нишком забирається через паркани в сади і ночами пориває очі на вікна спалень? А хіба воно не призводить черницю до божевілля, а принцесі не затьмарює розум? Воно доземно схиляє голову королю, так що він підмітає чубом усю дорожню пиляку і водночас подумки нашіптує неподобні слова, сміється й показує язика.

Ото таке воно, кохання.

О ні, воно ще набагато інакшіше, воно не схоже на ніщо інше в цілому світі. Якось на землі стояла весняна ніч, коли хлопець побачив очі, ті очі. Він дивився в них, не відриваючи погляду. Він поцілував уста, — і тоді здалося, ніби в його серці зустрілися два світла, мовби проти зірки сяйнуло сонце. Він падає в обійми і вже нічого більше не чує і не бачить в цілому світі.

Кохання — то перше слово Господа Бога, перша думка, що з'явилась у нього в мозку. Як тільки він мовив: "Нехай стане світло!" — так і зародилося кохання. І все, що він створив, було дуже гарне, і йому нічого не хотілося переробляти наново. І кохання стало джерелом світу і володарем світу; проте на всіх його шляхах повно квітів і крові, квітів і крові.

Вересневий день.

Він завжди прогулювався на тій глухій вуличці, — ходив нею, як у власній кімнаті, бо ніколи нікого там не стрічав; пообіч хідника були сади, де стояли дерева в багряному та жовтому листі.

Чому це тут іде Вікторія? Куди вона сюдою прямує? Він не помилився, то була вона, і, може, навіть то вона проходила тут учора ввечері, як він дивився надвір зі свого вікна.

Його серце ледве не вистрибувало з грудей. Він знав, що Вікторія була в місті, до нього дійшла така чутка; одначе вона оберталася в колах, куди мірошників син не мав доступу. З Дітлефом він також знайомства не підтримував.

Він опанував себе і пішов їй назустріч. Може, вона його впізнала? Вона йшла собі вся така поважна й задумлива, гордовито тримаючи голову на високій шиї.

Він уклонився.

— Добридень. — відповіла вона доволі тихо.

З усього було видно, що вона не збиралася зупинятися, й він мовчки пройшов мимо. Ноги в нього тремтіли. У кінці вулички він, як і завше, розвернувся. "Дивитимусь на брук і не зводитиму очей догори", — подумав він. Не ступивши й десяти кроків, він звів очі вгору.

Вона стояла біля якоїсь вітрини.

Може б, йому шмигнути у найближчий завулок? Навіщо вона там зупинилася? Вітрина була убогенька. — то була вітрина дрібної крамнички, де лежало кілька брусків червоного мила, складених навхрест, крупа в скляній посудині та давні поштові марки.

Мабуть, він міг би пройти ще кроків із десять, а тоді

повернутися назад.

Аж тут вона, глянувши на нього, раптом знов рушає йому назустріч. Вона йшла швидко, ніби все зважила й навіщось набралась відваги, а коли заговорила, то ледве зводила дух. У неї була нервова усмішка.

— Добридень. Як приємно, що я вас зустріла.

Господи, як збурилося його серце, — воно не билося, а калатало. Він хотів щось сказати, але в нього не виходило, ворушилися самі вуста. Надворі витали пахощі від її вбрання, її жовтої сукні, чи, може, в неї були такі запашні вуста. Тієї миті її обличчя нічим його не вразило; та він помітив її тендітні плечі й побачив довгу, тонку руку на держаку парасолі. То була права рука. На ній була обручка.

Першої хвилі він не надав тому значення й не передчував ніякої біди. Але рука в неї була дивовижно красива.

— Я пробула в місті цілий тиждень, — вела вона далі, — але вас не бачила. Е ні, я бачила вас якось на вулиці; хтось показав. Ви стали дуже знаменитий.

Він пробурмотів:

— Я знав, що ви в місті. Чи довго ви тут пробудете?

— Декілька днів. Ні, не довго. І знов їхатиму додому.

— Дякую вам за те, що дозволили з вами привітатись, — сказав він.

Запала мовчанка.

— На свою біду, я ще й заблукала, — мовила вона знов. — Я гостюю в камергера, як туди пройти?

— Я вас проведу, якщо ваша ласка.

Вони пішли.

— Отто вдома? — спитав він, аби щось спитати.

— Так, удома, — коротко відповіла вона.

Аж тут із якихось дверей вийшли надвір кілька чоловіків, вони виносили фортеп'яно, тож загородили хідник. Вікторія відступила ліворуч, притулившись боком до свого супутника. Юганнес глянув на неї.

— Вибачте, — сказала вона.

Від того доторку його пронизало відчуттям щастя, її подих на якусь мить війнув просто по його щоці.

— Бачу, ви носите обручку, — мовив він і усміхнувся, вдаючи з себе байдужого. — Може, вас можна привітати?

Що вона відповість? Він відвів од неї погляд і затаїв віддих.

— А ви? — спитала вона. — Ви не носите обручки? Видно, що ні. А то хтось був обмовився… Тепер щодня про вас стільки всього почуєш, стільки дізнаєшся з часописів.

— Я написав трохи віршів, — відповів він. — Та ви, певно, їх не бачили?

— Хіба не було книжки? Мені здається…

— Атож, вийшла невеличка збірочка.

Вони дійшли до якогось парку, вона нікуди не квапилась, хоч і поривалася до камергера, а сіла на лаву. Він став перед нею.

І раптом вона подала йому руку й мовила:

— Сядьте й ви.

І лише тоді, як він сів, вона випустила його руку.

"Зараз або ніколи!" — подумав він. Намагаючись знов узяти жартівливий і байдужий тон, він усміхнувся — просто так, сам до себе. Гаразд.

— Ну от, ви заручені й навіть не хочете мені в тому зізнатися. Мені, своєму сусідові з хутора.

Вона замислилась.

— Якраз не про те я збиралась сьогодні з вами поговорити, — відповіла вона.

Він ураз споважнів і тихо мовив:

— Ну звісно ж, я розумію.

Запала мовчанка.

Він знов озвався:

— Я, певна річ, весь час знав, що то мене не обходить… атож, що мені до… Я всього-на-всього син мірошника, а ви… Он воно як. І я навіть не розумію, як це зараз у мене вистачає відваги сидіти біля вас і говорити недомовками. Та я мав би стояти перед вами або так, або навколішки. То було б справедливо. Одначе… Всі ці роки поза домівкою зробили своє. Це зараз я ніби посміливішав. Бо ж розумію, що я вже не дитина, а ще знаю, що ви не зможете кинути мене до в'язниці, якби й захотіли. Тому я наважусь вам дещо сказати. Але ви не маєте за те на мене гніватись, а то я краще мовчатиму.

— Ні, говоріть. Кажіть те, що хочете.

— А можна? Те, що хочу? Але тоді й ваша обручка не має накладати на мене жодної заборони.

— Так, — тихо відповіла вона, — обручка не накладає на вас жодної заборони. Атож.

— Що? Гаразд, але що це тоді означає? Нехай благословить вас Бог. Вікторіє, я не помиляюсь? — Він скочив на рівні й схилився над нею, щоб зазирнути їй в лице. — Виходить, обручка нічого не означає?

— Сядьте.

Він сів.

— О ні, ви маєте знати, як я про вас думав. Господи, чи ж була в моєму серці якась інша, бодай несуттєва думка! З усіх, кого я бачив, і з усіх, кого я знав, для мене на світі не було нікого, крім вас. Я неспроможний був думати інакше, як думав: Вікторія — найвродливіша, найчарівніша, і я її знаю! Панна Вікторія, — завжди думав я. Щоправда, я добре розумів, що ніхто не був вам такий далекий, як я; одначе я знав вас — о, то для мене було не абищо — і знав, що ви жили там і, можливо, коли-не-коли згадували про мене. Зрозуміло, що вам таке й на гадку не спадало; та я стільки вечорів просидів на своєму стільці, думаючи про те, що ви, можливо, коли-не-коли та й згадували мене. Знаєте, тоді переді мною, панно Вікторіє, немовби відкривались небеса, і я писав тоді вам вірші, купував квіти для вас на всі гроші, що мав, приносив їх додому й ставив у вазу. Всі мої вірші — для вас, є лише кілька, що не для вас. і ті не друковані. Та ви, певно, не читали й тих, що друкувалися. Нині я почав роботу над великою книгою. Атож, Господи, який я вам вдячний за те, що ви мене заполонили й подарували мені безмежну радість. Я завше — цілі дні ще й цілі ночі — слухав щось і дивився на те, що нагадувало мені про вас. Я написав ваше ім'я на стелі і, як лежу, не зводжу з нього очей; а служниця, що прибирає в мене, того не помічає, — воно написане так дрібно, що тільки я його й бачу. То для мене певна відрада. Вона відвернулась, розстебнула на сукні ліф і вийняла звідти якогось аркушика.

— Подивіться! — важко дихаючи, мовила вона. — Я вирізала його й сховала. Отож знайте, що я читаю його щовечора. Ще тоді, як тато показав мені газету, я відійшла до вікна й прочитала. "Де ж він? Я нічого тут не бачу", — сказала я, повертаючи татові газету, хоч знайшла і прочитала вірш. І моїй радості не було меж.

Від її грудей і від аркушика линули пахощі; вона сама його розгорнула й показала йому; то був один із його перших віршів, чотири строфи, присвячені їй, вершниці на білому коні. То було щире, палке зізнання душі, вибух, який годі було стримати, бо він просто виривався з рядків і скидався на спалахи зірок.

— Так, — мовив він, — то я написав. І було то колись давно вночі; як я те писав, за моїм вікном шелестіли тополі.

О, що ви — знов ховаєте? Дякую! Ви знов його сховали.