Вінок із лотосу - Сторінка 6

Джефф поглянув на годинника. Було половина десятої. Навряд чи Нхан прийде до половини одинадцятої. Він раптом відчув голод.

Джефф різко відсунув стілець, піднявся і, обігнувши танцмайданчик, попростував до виходу.

Напроти містився китайський ресторан. Джефф часто навідувався до нього. Він увійшов, кивнув хазяїну, котрий з незвіданою для європейця швидкістю клацав кістяшками рахівниці. На хвилю він перервав своє заняття, схилив голову і оголив в усмішці великі жовті зуби.

Дівчинка-китаянка, вдягнена на манер хазяйки, провела Джеффа за завісу до одномістного столика.

Джефф замовив суп, свинину під солодким соусом і смажений рис. Він обтер лице і руки нагрітим рушником, який подала йому дівчинка з допомогою блискучих хромованих щипців.

Чекаючи, поки накриють стіл, Джефф обмірковував проблеми, що хвилювали його. Розмова з Блеккі цілковито позбавила його спокою. Він збагнув, що покинути В'єтнам дуже важко.

Що робити? Будь у нього побільше грошей, питання, він не сумнівався в цьому, значно спростилося б. Щоб роздобути грошей, треба продати кілька діамантів. Але хто їх купить у Сайгоні?

Поява їжі перервала його безплідні роздуми. Він їв з апетитом, запивав теплим китайським вином.

Коли він поїв, дівчинка подала йому свіжий рушник. Він витер руки і попросив рахунок.

Дівчинка відійшла, не прикривши повністю завісу. Очікуючи її, він побачив з-за завіси Сема Уейда з китаянкою. Вони направилися до виходу.

Джефф з цікавістю розглядав дівчину. У неї була струнка фігура. Одягнена вона була в яскраво-червону сукню, що підкреслювали випуклості її тіла. Випирало притаманне розпущеним жінкам усвідомлення власної фізичної привабливості. Такі жінки не подобалися Джеффу. Порівнюючи її з простою і природною Нхан, він подумки подякував долі за те, що вона послала йому таку дівчину.

Почекавши, поки парочка зникне, він спустився по сходах, оплатив рахунок і вийшов на вулицю, щоб почекати Нхан.

2

Нхан з'явилася рівно в половині одинадцятої. Вона швидко йшла по тротуару. На її ніжному личку був злегка заклопотаний вираз. Вона була в білих штанях і накидці винно-червоного кольору.

Джефф посигналив три рази, почекав і знову натиснув кнопку. Це був умовний сигнал. Вона відразу ж поглянула в його бік, побачила червоний "доффін", обличчя заясніло усмішкою.

Джефф виліз з машини. Нхан підбігла до нього, простягла руки. Захоплений блиск її очей завжди викликав у Джеффа збентеження. Такого виразу він ніколи не бачив в очах жодної жінки, її погляд говорив: "Ти для мене весь світ, без тебе не було б ні сонця, ні місяця, ні зірок, нічого не було б". Це був погляд щирої, безмежної любові.

Її любов тішила його самолюбство і хвилювала його, він усвідомлював, що сам не може любити її так само, як вона любить його.

– Хеллоу, – привіталася Нхан. – У тебе все гаразд?

Вона дуже пишалася тим, що вчить англійську. Вона могла вільно говорити французькою, та познайомившись з Джеффом, почала вчити англійську мову.

– Хеллоу, – відповів Джефф, відчуваючи, як в горлі з'явився комок. Любов цієї крихітної жінки з ляльковим личком так зворушила Джеффа, як нічого більше не могло б зворушити його. – Все добре. Скажи Блеккі, що не будеш працювати сьогодні. Мені треба з тобою поговорити. – Він витяг портмоне і протягнув їй гроші. – Ось, дай йому і поскоріше повертайся, добре?

При виді грошей її вузькі очі, що нагадували формою миндаль, округлилися.

– Але, Стів, чому ти не хочеш зайти? Ми можем танцювати і розмовляти. Це збереже твої гроші.

– Віддай йому гроші, – сердито сказав Джефф. – Я не можу говорити з тобою там.

Вона кинула на нього здивований погляд і швидко піднялася в клуб.

Джефф сів у машину і запалив. Дув легкий бриз, і все-таки була нестерпна задуха. В уяві постійно виникав Хоум, схований у шафі для одягу. Ці згадки лякали Джеффа. Нхан вийшла з клуба і сіла в автомобіль. Заледве вона зачинила дверцю, Джефф натиснув кнопку стартера і спрямував машину в потік рікш і автомобілей.

Якнайскоріше він поїхав до ріки. Нхан мовчала, її руки покоїлись на колінах, в очах відбивались вогні зустрічних автомобілей.

Біля саду, поблизу моста, Джефф зупинився.

– Вийдемо, – запросив він, вилізаючи з машини.

Вони підійшли до лавки під деревом, де він зустрів юну парочку, і сіли.

В безхмарному небі сяяв місяць, в його світлі були видимі маленькі весельні човники і китайські сампани, що пливли по річці.

Нхан притулилася до Джеффа, він обійняв її гнучке тіло і поцілував. Він довго не відривав губ від її рота, потім трохи відсунувся, запалив сигарету, жбурнув сірник у річку.

– Що сталося, Стів?

Тепер вона говорила французькою, в голосі чувся неспокій. Він не наважувався розповісти про те, що відбулося, потім, зрозумівши, що дарма гає час, сказав:

– Сталася одна річ. У мене біда. Ні про що не питай. Добре, що ти нічого не знаєш. Справа пов'язана з поліцією. Я мушу виїхати.

На Нхан мовби звалилася важка ноша, вона обхопила руками коліна. Чулося її часте дихання. Джеффу було шкода її. Позаяк вона мовчала, він сказав:

– Кепсько, Нхан. Мені треба якось вибратися звідси.

Вона тяжко зітхнула.

– Не розумію, – мовила вона. – Поясни, будь ласка.

– Сьогодні сталася одна річ. Завтра поліція почне розшукувати мене.

– Що сталося?

Повагавшись, Джефф вирішив розповісти їй. Все одно, завтра чи післязавтра, їй все стане відомо з газет.

Її пальці міцно стисли його руку.

– Але ж це випадковість! – беззвучно прошепотіла вона. – Ти повинен все розповісти поліції. Це нещасний випадок.

– Вони вирішать, що я навмисне вбив його. Невже ти не розумієш? – роздратовано відповів Джефф. – Я мушу поїхати, або я загину.

– Та це ж випадковість! – вигукнула вона. – Негайно треба йти в поліцію. Вони зрадіють, коли ти віддаси їм діаманти. Ходімо в поліцію! – І вона почала підніматися.

– Я знайшов діаманти і не збираюся йти в поліцію, – рішучим голосом проказав Джефф.

Вона знову опустилася на лавку. Її голова схилилась так низько, що не було видно обличчя.

– Як ти не можеш втямити? – розсердився він. – Як тільки я поїду звідси, я зможу продати діаманти. Вони коштують мільйон доларів, а може й більше. Це єдиний в житті шанс. Я завжди хотів мати багато грошей.

Страх, як передсмертна судома, пронизав її тіло.

– Якщо ти втечеш, поліція вирішить, що ти вбив його, – простогнала вона. – Ти не повинен так чинити. Гроші не варті цього. Віддай їм діаманти.

– Але я ж все-таки убив його, – він відчув роздратованість, що зростала. – Я не настільки дурний, щоб піддавати себе ризику. Вони можуть на довгі роки запроторити мене в їх смердючу в'язницю. Ми марнуємо час. Будь-яким способом я маю вибратися звідси. Це вимагає часу. Поки треба знайти безпечне місце, де можна було б сховатися. Ти не знаєш, де б я міг сховатися?

– Сховатися? – Вона підвела голову й не відводила від нього погляду, жах спотворив її. Вона була така сполохана, що на неї було жаль дивитися. – А як же я? Ти покинеш мене?

– Я нічого не сказав про це. Коли я поїду, ти поїдеш зі мною.

– Але я не зможу! Я не маю дозволу. Жоден в'єтнамець не може покинути країну. Опріч того, що буде з мамою, братами, дядьком, якщо я поїду?

"Знову складнощі, – подумав Джефф. – Безкінечні складнощі".

– Якщо ти хочеш поїхати зі мною, ти мусиш їх покинути. Проте, не будемо випереджати подій. Ми вирішемо це, коли прийде час. Наразі мені треба знайти підхоже місце, де можна перебути приблизно тиждень. Ти не знаєш кого-небудь за містом?

Її знову охопила паніка.

– Ти не повинен ховатися! Ти маєш піти в поліцію. – Вона благала його віддати діаманти, піти в поліцію, розповісти правду. Слова лилися нестримним, відчайдушним, безкінечним потоком.

Хвилину-другу він не перебивав її, потім несподівано піднявся. Вона замовкла і дивилася на нього великими, блискучими в місячному сяйві, переповненими страхом очима.

– Добре, добре, – різко сказав він. – Якщо ти не хочеш допомогти мені, я знайду кого-небудь ще. Я не збираюся йти в поліцію, не збираюся втрачати діаманти.

Вона здригнулася і закрила очі.

Йому стало шкода її, одночасно вона сердила і дратувала його. Вони безцільно втрачають дорогоцінний час.

– Я нічого не говорив тобі, – провадив він. – Їдьмо. Я відвезу тебе до клубу. Не думай більше про це. Мені хто-небудь допоможе.

Вона підхопилася, обхопила руками його шию, притулилася до нього своєю тоненькою фігуркою.

– Я допоможу тобі! – мовила вона. – Я поїду разом з тобою! Я зроблю все, що ти захочеш!

– Дуже добре, заспокойся, сідай.

Вона беззаперечно підкорилася, сіла. Її трясло, по обличчу струмували сльози. Він сів поруч, мовчав, чекав. Незабаром вона трохи заспокоїлася, несміливо поклала свою руку на його.

Раптом сказала:

– У мого дідуся дім у Фудаумоті. Там буде безпечно. Я вмовлю його допомогти тобі.

Джефф зітхнув з полегшенням. Він обійняв і міцно притиснув Нхан.

– Я знав, що ти допоможеш. Я розраховував на тебе. Тепер все буде О'кей. Через три-чотири місяці ми будемо в Гонконгу, ми будемо багаті.

Вона пригорнулася до нього, стисла його руку. Він відчував, що вона все ще тремтіла.

– Я куплю тобі норкове хутро. Це перше, що я зроблю. І перли. Тобі дуже личитиме норка. У тебе буде автомобіль, твій власний.

– Дуже складно виїхати з В'єтнаму, – завважила вона. – Тут стільки обмежень.

Його трохи образила її байдужість до створених ним блискучих проектів. Норка, перли, автомобіль!

Хвилююча перспектива, а вона знову нагадала про проблему, яку він не знав, як вирішити.

– Будемо діяти по-порядку, – сказав він. – Поїдемо і поговоримо з дідусем. Я добре йому заплачу. Тільки не говори йому про поліцію. Краще сказати, що я маю ворога, котрий переслідує мене.

– Я скажу йому правду, – просто відповіла Нхан. – Коли він дізнається, що я люблю тебе, він допоможе тобі.

Джефф знизав плечами.

– Ну що ж, добре! Роби, як знаєш. Однак, ти певна, що він не побіжить до поліції?

– Він ніколи не зробить нічого, що б спричинило мені нещастя, – заспокоїла Нхан з такою спокійною гідністю, що Джеффу стало соромно.

Зненацька він згадав одну обставину, яка могла б зірвати весь план.

Фудаумот розташований в двадцяти двох кілометрах від Сайгона. На дорозі до нього знаходився поліцейський пост, де всі автомобілі затримувалися для перевірки.