Віра в людину (збірка) - Сторінка 16

Річка текла спроквола, і на тихій течії з'явилася тонка крига. Все, що звикло переселятися, мандрувало на південь, над землею запала тиша. Знялися перші снігові хуртовини, і останній пароплав, поспішаючи на зимівлю, несамовито змагався з шеретом. Крига пішла щодалі більша, замерзали вже цілі плеса, аж поки вода в Юконі прибула врівні з берегами. А тоді все спинилося, річка стала, і відблиски дня загубилися десь у темряві.

Джон Томпсон, новий агент, сміявся, проте Джіс-Ук вірила, що дорогою все може статися. Нійла Бонера могли застукати морози десь між Чілкутом та Сент-Майклом, бо останні мандрівники завжди застрягають серед криги, тоді міняють човен на санки і добираються, куди треба, собаками.

Проте до Двадцятої Милі не примчав жодний запряг. І Джон Томпсон, не зумівши навіть приховати вдоволення, сказав Джіс-Ук, що Бонер ніколи вже не вернеться, та ще й брутально запропонував себе як його заступника. Джіс-Ук зареготалася йому в обличчя й вернулася до свого великого будинку. Але серед зими, коли надії завмирають і життя найважче, Джіс-Ук дізналась, що вона не має вже кредиту в коморі. То була витівка Томпсонова; він, потираючи руки, походжав сюди й туди, поглядав на дім Джіс-Ук і чекав. Але чекав дарма. Вона продала собак гуртові золотошукачів і стала платити готівкою за харч. А коли Томпсон відмовився давати їй навіть за готівку, індіяни-тояти купували все потрібне і привозили їй додому вночі.

У лютому кригою прийшла перша пошта, і в газеті, що вийшла п'ять місяців тому, Джон Томпсон прочитав у розділі "Світське життя" про шлюб Нійла Бонера з Кіті Шарон. Джіс-Ук відчинила Томпсонові двері, але не впустила його до хати. Вислухавши те, що він хотів їй сказати, вона погірдливо засміялась і не повірила. В березні, сама-самісінька, вона народила хлопчика, і та маленька іскра нового життя вельми її тішила. А через рік, у ту саму пору, Нійл Бонер сидів біля іншого ліжка і теж тішився новим життям, що з'явилося на світ.

Розтав сніг, і на Юконі пішла крига. Сонце мандрувало на північ і потім знов верталося на південь; гроші за собак Джіс-Ук витратила, і їй довелось вернутися до свого племені. Оче-Іш, неабиякий мисливець, запропонував для неї та її дитини полювати звіра й ловити рибу, якщо вона одружиться з ним. Імего, Га-Йо та Вай-Нуч, усі добрі мисливці, теж хотіли взяти її за дружину. Але вона воліла жити сама й здобувати власними руками м'ясо та рибу. Вона шила мокасини, парки й рукавиці, теплі, міцні та й на око принадні, бо прикрашала їх китицями та намистинами, і продавала шукачам золота, яких щороку приходило чимраз більше. І не тільки заробляла на їжу, але й заощаджувала гроші, й одного дня взяла квиток на "Юконську красуню" і поїхала вниз річкою.

У Сент-Майклі вона мила посуд на кухні у факторії. Службовці компанії дивувалися, хто ця вродлива жінка з вродливою дитиною, проте не розпитували її, а сама вона мовчала. Уже Берінгове море мало от-от замерзнути, як Джіс-Ук подалася на південь на якійсь припізненій шхуні мисливців за котиками. Цілу зиму вона кухарювала в родині капітана Маркгейма на Уналясці, а навесні човном з паками віскі подалася далі на південь, у Сітку. Трохи згодом вона опинилася в Метлакатлі, поблизу бухти Святої Марії на самому півдні Пенгендлу. Там вона працювала на консервні під час сезону на лосося. Коли прийшла осінь і сиваші налаштувалися вертатись додому, до П'юджет-Саунду, Джіс-Ук із сином примостилася у великому кедровому човні, де ще були дві родини, і разом з ними здолала небезпечний шлях понад берегом Аляски та Канади. Врешті протока Хуана де Фука лишилася позаду, і Джіс-Ук повела за руку хлопця брукованим пішоходом містечка Сіетла.

Там, на роздоріжжі, де гуляв вітер, вона зустріла Сенді Макферсона. Він вельми здивувався, а коли почув її розповідь, то й дуже розгнівався. Він розгнівався б ще дужче, якби знав про Кіті Шарон, але Джіс-Ук про неї і пари з уст не зронила, бо сама не вірила в те. Сенді, вирішивши, що її просто підло кинуто, відраджував їхати до Сан-Франціско, де мешкав Нійл Бонер, якщо він був дома. А не зумівши відрадити, потурбувався про все інше: купив їй квитки і провів до вагона. Всміхаючись їй на прощання, він пробурмотів собі в бороду: "Ач, який мерзотник!"

Серед реву й гуркоту вдень і вночі, гойдаючися від світу до світу, то зринаючи до снігових вершин, то спадаючи в квітучі долини, їдучи понад безоднями, перестрибуючи провалля та пронизуючи гори, Джіс-Ук та її хлоп'я, немов стрілою, летіли на південь. Проте її не злякав залізний кінь, не приголомшила могутня цивілізація Бонерового народу. Навпаки, вона ще ясніше збагнула, яке то було диво, що чоловік із цієї, подібної до богів, раси тримав її в своїх обіймах. Не вразив її і галасливий гамір Сан-Франціско, метушня пароплавів, чорний дим із заводських димарів та громовий гуркіт на вулицях. Вона тільки зрозуміла, яке вбоге та нудне було життя на Двадцятій Милі і в тоятському селищі з шкуратяних вігвамів. Вона дивилася на хлоп'я, що вчепилось їй за руку, і дивувалася, що народила його від такої людини.

Заплативши візникові, що злупив з неї вп'ятеро, Джіс-Ук пішла вгору кам'яними сходами до парадних дверей Нійла Бонера. Зизоокий японець, даремно намагаючись розпитати, хто вона, врешті пустив її, а сам зник. Джіс-Ук залишилася в передпокої, який її простій уяві здався вітальнею, де господар виставив усе щонайцінніше, щоб похизуватися та вразити гостей. Стіни й стеля були вдекоровані панелями з червоного дерева. Підлога лискучіша, аніж слизька крига, і Джіс-Ук, боячись послизнутися, лишилася стояти на постеленій шкурі. Проти неї у стіні зяяв величезний коминок. "Скільки треба дров, щоб натопити його!" — подумала індіянка. До кімнати струменіло світло, ледь пом'якшене барвистими шибками, а в далекому кутку виблискувала біла мармурова статуя.

Та ще більше вразилася Джіс-Ук, коли зизоокий служник повів її до другої кімнати, на яку вона ледве встигла глянути, а потім до третьої. Розкошами своїми вони затьмарювали передпокій. Здавалося, що в цьому великому будинкові безліч таких кімнат. І які всі просторі, які високі! Вперше за цей час вона відчула страх перед цивілізацією білих людей. Нійл, її Нійл, жив у цьому будинкові, дихав його повітрям, спав тут уночі! Все, що вона бачила, було прекрасне й тішило око, але вона відчувала також, що за красою схована мудрість та сила. Та сила виявила себе в красі, і ту силу вона безпомильно вгадувала.

Тоді до кімнати увійшла жінка, велична, з короною кіс на голові, золотих, немов сонце. Хода її була легка й ритмічна, а сукня наче співала; вона пливла назустріч Джіс-Ук, ніби музика над тихою водою. Джіс-Ук сама була переможиця над чоловіками. Варто було згадати очі Іша, Імега, Га-Йо та Вай-Нуча, не кажучи вже про Нійла Бонера, Джона Томпсона й інших білих, що задивлялися на неї і відчували її силу. Але, споглядаючи великі, блакитні очі та біло-рожеву шкіру жінки, що йшла їй назустріч, Джіс-Ук оцінила її з погляду чоловічого; і, як переможиця чоловіків, відчула себе маленькою та незначною супроти цієї осяйної вроди.

— Ви хотіли бачити мого чоловіка? — спитала жінка, і Джіс-Ук вразив її дзвінкий срібний голос, що ніколи не кричав на розлючених собак, не пристосовувався до горлових звуків та не захрип на вітрі й на морозі коло таборового вогню.

— Ні, — повільно відповіла Джіс-Ук, старанно підшукуючи слова, щоб показати своє знання англійської мови. — Я хотіла бачити Нійла Бонера.

— Він мій чоловік, — усміхнулася жінка.

Отже, то була правда! Джон Томпсон не брехав того похмурого лютневого дня, коли вона погірдливо засміялась і зачинила перед ним двері. Як колись вона перегнула Амоса Пентлі через коліно й занесла над ним ножа, так і тепер вона відчула бажання кинутись на цю жінку, шпурнути її додолу, вирвати життя з її розкішного тіла. Думки Джіс-Ук бурхали в голові, але вона нічим того не виявляла. І Кіті Бонер так і не довідалась, як близько вона була від смерті.

Джіс-Ук кивнула головою, мовляв, вона розуміє, і Кіті Бонер додала, що Нійл от-от має надійти. Тоді вони посідали на зручні до смішного стільці, і Кіті спробувала розважити чудну гостю. Джіс-Ук допомагала їй, як уміла.

— Ви знали мого чоловіка на Півночі? — спитала Кіті між іншим.

— Атож. Я йому прати, — відповіла Джіс-Ук, раптово починаючи калічити англійські слова.

— Це ваше хлоп'я? А в мене дівчинка.

Кіті звеліла привести свою дочку, і поки діти на свій лад знайомилися, матері провадили материнську розмову й пили чай. Філіжанки були такі тендітні, що Джіс-Ук боялася роздавити свою поміж пальцями. Це вперше вона побачила такий делікатний, витончений посуд. Подумки вона порівнювала його до жінки, що наливала чай, і мимохіть згадувала гарбузяні миски тоятів та незграбні кухлі на Двадцятій Милі і доточувала до них себе. В такому вигляді постала перед Джіс-Ук проблема, що її вона мала розв'язати. Її переможено. Є інша жінка, гідніша родити та виховувати Нійлові Бонерові дітей. Як його народ вищий над її, так і його жіноцтво вище над неї. Вони переможиці чоловіків, а чоловіки їхні — переможці світу. Вона глянула на рожево-білу, ніжну шкіру Кіті Бонер і пригадала засмагле від сонця своє обличчя. Так само подивилася на свою темну руку та на її білу — одну загрубілу і вкриту мозолями від батога та весла, а другу, що не торкалася роботи, ніжну, наче в немовляти. А все ж, незважаючи на тендітність та видиму кволість цієї жінки, Джіс-Ук, глянувши в її блакитні очі, побачила силу таку, як у Бонерових очах та в очах інших білих чоловіків.

— Та це ж Джіс-Ук! — сказав, заходячи, Нійл Бонер. Сказав спокійно, навіть радісно. Потім підійшов до неї і стиснув їй обидві руки, але в його очах вона побачила тривогу й зрозуміла.

— Здоров, Нійле! — мовила вона. — Як ся маєш?

— Чудово, чудово, Джіс-Ук, — відповів він весело, проте потай поглядав на Кіті, намагаючись угадати, що між ними було. Але він знав свою дружину дуже добре і знав, що нічого не побачить з обличчя її, навіть коли вона про все вже довідалась.

— Я страшенно радий бачити тебе, — провадив він далі. — Що сталося? Ти знайшла золоту жилу? Коли ти приїхала?

— О-а, я нині прибула, — відповіла вона, і голос її інстинктивно набув горлового відтінку. — Ні, золота немає, Нійле.