Вірнопідданий - Сторінка 13

В той же час ми добре усвідомлюємо, що майбутнє належить тільки масам. Бісмарків більше не буде і Лассалів також. Може, тільки найобдарованіші з нас досі ще намагаються заперечувати це. Він в усякому разі заперечує. І коли людині спадає з неба така влада, було б справді самоприниженням не перецінити себе. Але в глибині душі у нього, напевно, ворушаться сумніви щодо тієї ролі, яку він на себе взяв.

— Ролі? — спитав Дідеріх. Але Бук навіть не помітив цього.

— Вона може завести його дуже далеко, бо в сучасному нам світі вона повинна здаватися надзвичайно парадоксальною. Наш світ не чекає від жодної людини більшого, ніж від її сусіди. Важать лише на середній рівень, а не на виняток, і вже менш за все на великих людей.

— Дозвольте-но! — Дідеріх чванливо випнув груди. — А Німецька імперія? Чи існувала б вона, якби не великі люди? Всі Гогенцоллерни — великі люди!

Бук знову сумно і скептично посміхнувся.

— Тоді хай вони будуть на сторожі. Та й нам не шкодить. Кайзер, у відповідних до його становища обставинах, стоїть перед тим самим питанням, що і я. Чи стати генералом і протягом усього життя готуватися до війни, якої, напевно, ніколи не буде? Чи — хай навіть геніальним — народним вождем, у той час, коли народ настільки рушив уперед, що може обійтись і без геніїв? І те, і друге — романтика, а романтика, як відомо, веде до банкрутства. — Бук випив одну за одною дві чарки коньяку. — Отже, чим мені стати?

"Алкоголіком", — подумав Дідеріх. Він питав себе, чи не слід йому вилаяти Бука. Але Бук був у військовому мундирі! Крім того, галас міг би злякати Агнесу, вона вийшла б, а що сталося б тоді? В усякому разі він поклав точно запам'ятати Букові висловлювання. І з такими поглядами людина гадає зробити кар'єру! Дідеріх пригадав, що в школі Букові письмові роботи, занадто вигадливі, викликали у нього незрозуміле, але глибоке недовір'я. "Звісно, — думав Дідеріх, — такий він і лишився. Мистецька натура. Вся їхня родина така". Дружина старого Бука була єврейка і грала колись на сцені. І Дідеріх минулим числом відчув, що він ображений поблажливою ласкою, яку старий Бук виявив до нього на батьковому похороні. Молодий Бук теж весь час ображав його і своїм поблажливим тоном, і своїми манерами, і своїм знайомством з офіцерами. Що він — пан фон Барнім, чи як? Він так само лише з Неціга. "Ненавиджу всю їхню сім'ю!" І Дідеріх, примруживши очі, вдивлявся в це м'ясисте обличчя з трохи загнутим носом і з очима, які вогко блищали і в яких світилася думка.

Бук підвівся.

— Ну, побачимося вдома. В один з найближчих семестрів я складу іспити — і що тоді лишається робити, як не труждатися в ролі адвоката в Нецігу... А ви? — запитав він.

Дідеріх суворо заявив, що часу гаяти не збирається і гадає закінчити свою докторську дисертацію ще влітку. Потім він відпровадив Бука до виходу. "А ти все ж таки дурень і більш нічого, — подумав він. — Сидиш і не помічаєш, що у мене тут дівчина". Він повернувся до кімнати, задоволений зі своєї переваги над Буком і над Агнесою, яка прождала так довго в темряві і навіть не писнула.

Але, відчинивши двері, він побачив, що вона майже лежить на стільці, важко дихає і притискає до губ носову хустку. Вона глянула на нього почервонілими очима. Він зрозумів: вона там ледь не задихнулася, і вона плакала, поки він тут пив коньяк і правив теревені. Першим його поривом було безмірне каяття. Вона кохає його! Ось вона сидить у комірчині і кохає його так палко, що ладна витерпіти все! Він уже хотів простягти руки і впасти їй до ніг, щоб слізно вимолити пробачення. Але його вчасно стримав страх перед сценою і сентиментальним настроєм після цього, що знов буде коштувати йому кількох робочих днів і дозволить їй взяти гору над ним. Він не дасть їй такої втіхи! Адже вона, звичайно, перебільшує. Він недбало поцілував її в чоло і сказав:

— Ти вже тут? А я й не помітив, як ти прийшла.

Вона здригнулась і начебто хотіла щось сказати, але промовчала. Тоді він повідомив її, що від нього щойно пішов гість.

— Йолоп, до того ж єврейчик, а вдає із себе бозна-що! Просто огидно!

Дідеріх почав ходити кімнатою. Щоб не дивитися на Агнесу, він ходив усе швидше й швидше та говорив усе запальніше:

— Це наші найлютіші вороги! Чваняться своєю так званою освіченістю і ображають усе, що для нас, німців, є святим! Такий єврейчик мусить радіти, що ми його терпимо! Хай зубрить свої пандекти і тримає язика за зубами. На всі ті дотепні замизкані книжечки, яких він начитався, мені наплювати! — крикнув він ще голосніше з наміром дошкулити й Агнесі. Вона не відповідала, то ж він зробив прямий випад проти неї:

— І це все тому, що кожен тепер може застати мене вдома. Заради тебе я вічно мушу сидьма сидіти в хаті.

Агнеса тихо сказала:

— Ми не бачилися вже шість днів. У неділю ти знову не прийшов. Боюся, що ти більше не кохаєш мене.

Він зупинився перед нею. І звисока:

— Слухай, люба моя, мені справді нема чого переконувати тебе в тому, що я тебе кохаю. Але спитай мене, чи маю я охоту щонеділі милуватися плетінням твоїх тіток і говорити з твоїм батьком про політику, в якій він нічого не тямить.

Агнеса опустила голову.

— Раніше було так добре! Ти так здружився з батьком.

Дідеріх повернувся до неї спиною і почав дивитись у вікно. В тому-то й річ. Він боявся надто великої дружби пана Геппеля. Через свого бухгалтера, старого Сетбіра, він дізнався, що Геппелеве підприємство почало підупадати. Його целюлоза нікуди не годилася, Сетбір перестав замовляти її. Звичайно, такий зять, як Дідеріх, був би для нього дуже вигідний. Дідеріх відчув, що ці люди обплутують його. І Агнеса також! Він мав підозру, що вона в змові із старим. Обурений, він повернувся до неї.

— І потім, люба моя, щиро кажучи, що ми з тобою робимо, — це наша справа, чи не так, і не будемо вплутувати в це твого батька. В такі взаємини, як наші, вплутувати родину не треба. Моє почуття моралі вимагає тут чіткого розмежування.

Спливла якась мить, потім Агнеса підвелася, наче тепер збагнула все. Обличчя її залив червінь. Вона пішла до дверей. Дідеріх наздогнав її.

— Але, Агнесо, я зовсім не думав нічого поганого. Все це тільки тому, що я надто поважаю тебе... І я неодмінно прийду в неділю...

Вона слухала його з закам'янілим обличчям.

— Ну, не гнівайся ж, — просив він. — Ти навіть не скинула свого капелюшка.

Вона скинула. Він зажадав, щоб вона сіла на диван, і вона сіла. Навіть поцілувала його, як він цього хотів. Та хоч її уста і всміхались, і цілували, проте очі лишалися нерухомими й байдужими. Раптом вона рвучко обняла його; він злякався: може, це ненависть? Але потім відчув, що вона кохає його ще палкіше, ніж будь-коли раніше.

— Сьогодні було справді чудово! Так, моя маленька люба Агнесо? — сказав Дідеріх, вдоволений і добростливий.

— Прощай, — сказала Агнеса, поквапливо хапаючи парасольку й сумочку, поки він ще одягався.

— Чому ти так поспішаєш?

— Я ж більше нічого не можу для тебе зробити. — Вона була вже коло дверей і раптом припала до одвірка і прикипіла на місці.

— Що з тобою?

Коли Дідеріх підійшов ближче, він побачив, що вона плаче. Він торкнувся її плеча.

— Ну, що з тобою?

Вона заридала голосно й судорожно. Плачеві не було кінця.

— Послухай-но, Агнесо, — кілька разів повторював Дідеріх, — що це раптом з тобою сталося? Адже ж нам було так добре. — І вже зовсім безпорадно: — Чи я скривдив тебе чимсь?

Схлипуючи, вона насилу вимовила:

— Я не можу. Даруй.

Він поніс її на диван. Коли Агнеса нарешті кинула плакати, їй стало соромно.

— Даруй! Я не винна.

— Може, я винен?

— Ні, ні! Це нерви. Даруй!

Сповнений жалості і терпеливості, він довів її до візника. Але потім і цей припадок почав здаватися йому наполовину комедією і одним із засобів остаточно обплутати його.

Він не міг позбутися тієї думки, що Геппелі плетуть таємні інтриги проти його свободи і його майбутнього. Щоб захистити себе, він удавався до різкого поводження, до підкреслення своєї чоловічої незалежності і до холодності, як тільки відчував, що стає ніжним. В неділю у Геппелів він був насторожі, начебто у ворожому таборі: коректний і неприступний. Коли ж буде готова дисертація? — питали вони. Може статися, що він знайде розв'язання задачі завтра, а може, тільки через два роки, цього він і сам не знає. Він підкреслив, що і в майбутньому залишиться в матеріальній залежності від своєї матері. Він ще довго не матиме часу займатися чимсь іншим, крім фабрики. І коли Геппель почав говорити про ідеальні цінності життя, Дідеріх різко відмахнувся:

— Я вчора тільки продав свого Шіллера. Я ще з глузду не з'їхав і не дозволю, щоб мені замилювали очі.

Коли після таких промов він ловив на собі німий і засмучений Агнесин погляд, то відчував на мить, наче все це говорив не він сам, наче він блукає в тумані, говорить нещиро і діє проти власної волі. Але це минало.

Агнеса приходила до нього в призначений ним час і йшла геть, коли йому треба було працювати або збиратися до пиварні. Відколи він зупинився якось перед ковбасною і заявив, що споглядати її — для нього найбільша естетична втіха, Агнеса не кликала його більше відвідувати виставки, щоб помріяти перед картинами. Його самого, нарешті, засмутило, що вони тепер так рідко бачаться. Він закинув їй, що вона не домагається частіших побачень.

— Раніше ти була зовсім інша.

— Я чекаю, — сказала вона.

— Чого ти чекаєш?

— Щоб і ти став таким, як раніше. О, так буде, я знаю напевно.

Він промовчав, боячись розмови про їхні стосунки. Проте вийшло так, як вона сказала. Його робота була, нарешті, закінчена і схвалена; йому лишалося тільки скласти незначний усний екзамен, він був у піднесеному настрої на порозі рішучого повороту в житті. Коли Агнеса з букетом троянд прийшла привітати його, він заплакав і сказав, що завжди-завжди буде її кохати. Вона повідомила, що Геппель щойно виїхав у справах на кілька днів.

— А погода стоїть така чудова...

Дідеріх відразу ж підхопив:

— Ми повинні скористатися з цього! Такої нагоди ми ще не мали ніколи.

Вони наважили поїхати кудись у село. Агнеса чула про якесь містечко, що звалося Міжлісся; це був тихий куток, романтичний, як і його назва.

— Ми цілий день пробудемо вдвох!

— І ніч, — додав Дідеріх.

Вокзал, з якого вони мали виїхати, теж лежав у віддаленій частині міста, а поїзд був зовсім маленький і старомодний.