Вірнопідданий - Сторінка 14

У вагоні, крім них, не було нікого; повільно смеркало, кондуктор засвітив для них тьмяного ліхтаря, і вони, пригорнувшись одне до одного і широко розкривши очі, мовчки дивилися крізь вікно на рівні, одноманітні поля. Добре було б зійти тут, податися пішки далеко-далеко і загубитися в лагідній темряві! Вони ледве не вийшли в якомусь сільці з купкою будинків. Кондуктор з грайливою посмішкою повернув їх назад: чи їм так дуже хочеться ночувати на соломі? Нарешті вони приїхали. Коло готелю був великий двір, простора кімната для приїжджих, з гасовими лампами під дощаною стелею, і добростливий хазяїн, який, звертаючись до Агнеси, називав її "шановна пані" і при цьому хитро підморгував. Вони почувалися наче змовниками, і їм було ніяково. По вечері вони б охоче відразу піднялися до своєї кімнати, але посоромились і слухняно гортали сторінки журналів, які підсунув їм хазяїн. Та як тільки він одійшов від них, вони перезирнулися і миттю опинилися на сходах. У кімнаті ще не було світла, двері ще були розчинені, а вони вже стискали одне одного в обіймах.

Рано-вранці до їхньої кімнати зазирнуло сонце. Внизу на подвір'ї порпалися кури, раз у раз злітаючи на стіл коло альтанки. "Будемо снідати там!" Вони опустилися донизу. Яка теплінь! З клуні приємно пахло сіном. Кава і хліб були смачні, як ніколи. На серці було так легко, все життя розкривалося перед ними. Вони підуть гуляти далеко-далеко: хазяїн перерахував їм усі дороги й села в цій місцевості. Вони радісно похвалили його будинок і постіль.

— Це, певно, ваша весільна мандрівка?

— Авжеж! — І вони від щирого серця засміялися.

Брукове каміння головної вулиці стирчало вістрям догори, липневе сонце розмальовувало його всіма барвами. Будинки були горбаті, кособокі і такі низенькі, що вулиця між ними виглядала як поле, всіяне камінням. Дзвоник бродячого крамаря довго дзвенів у них за спиною. Нечисленні, одягнені наполовину по-міському, перехожі пробиралися в тіні і оглядалися на Дідеріха й Агнесу, які гордо йшли й почувалися тут найелегантнішими. Агнеса звернула увагу на ательє мод, де були виставлені капелюшки для місцевих модниць.

— Аж не віриться! В Берліні такі носили три роки тому!

Нарешті через похилені ворота вони вийшли в поле. Селяни збирали хліб. Небо було синє й густе, ластівки плавали в ньому, наче в сонній воді. Селянські будиночки за ланами потопали в гарячому блиску, а вдалині чорнів ліс із блакитними смугами. Агнеса і Дідеріх побралися за руки і, не змовляючись, заспівали пісню мандрівних дітей, яку знали ще. із шкільної лави. Дідеріх навмисне брав баса, щоб викликати Агнесине захоплення. Коли вони змовкли, не знаючи далі слів, то глянули одне одному в обличчя і поцілувалися на ходу.

— Лише тепер я по-справжньому бачу, яка ти гарна, — сказав Дідеріх, розчулено дивлячись на її рожеве обличчя з золотистими віями навколо золотистих, як зорі, очей.

— Літо мені на користь, — і Агнеса зітхнула на повні груди так, що її вільна широка блузка настовбурчилася. Вона йшла легка, струнка, з вузькими стегнами, в голубому шарфі, що маяв за нею. Дідеріхові стало жарко, він скинув піджак, потім жилет і, нарешті, признався, що охоче полежав би десь у затінку. Вони знайшли затінок край ще не скошеної смуги жита, під запашним кущем акації. Агнеса сіла і поклала Дідеріхову голову собі на коліна. Вони жартували і загравали одне з одним. Раптом вона помітила, що він заснув.

Він прокинувся, озирнувся навкруг і, побачивши Агнесине обличчя, щасливо заяснів.

— Любий, — сказала вона, — яке у тебе зараз добре, дурне обличчя.

— Стривай! Я спав не більше п'яти хвилин... Ні, зажди, я проспав цілу годину. Ти нудьгувала?

Але вона ще більше, ніж він, була здивована тим, що минуло стільки часу. Він вивільнив голову з-під її руки, яку вона поклала на його волосся, коли він заснув.

Назад ішли полями. Раптом побачили якусь темну масу: серед колосся лежав дід у хутряній шапці, в рудій куртці і плисових, уже поруділих штанях. Він лежав скорчившись, обмотавши бороду довкола колін. Вони нахилилися, щоб краще роздивитись, і враз помітили, що той весь час дивиться на них чорними блискучими очима. Мимоволі прискорили ходу, і в поглядах, якими вони обмінялися, був жах, наче від страшної казки. Вони озирнулися навколо: перед ними були обшири чужої країни, маленьке чуже містечко спало вдалині на сонці, і небо здалось їм таким незнайомим, ніби вони вже багато днів і ночей були в дорозі.

Який екзотичний обід в альтанці готелю — сонце, кури, відчинене кухонне вікно, крізь яке Агнесі подавали тарілки! Куди поділися поважний порядок на Блюхерштрасе чи звичний для Дідеріха стіл, заставлений пивом?

— Я не поїду звідси, — сповістив Дідеріх. — І тебе не пущу.

А Агнеса:

— І не треба. Я напишу татові і перешлю листа через заміжню подругу, яка живе в Кюстріні. Він подумає, що я там.

Надвечір вони ще раз пішли гуляти, цього разу в другий бік, де дзюрчала вода і де обрій затуляли крила трьох вітряків. На воді погойдувався човен; вони найняли його і попливли каналом. Назустріч їм плив лебідь. Лебідь та їхній човен нечутно ковзнули один повз одного. Під навислими над водою кущами човен сам зупинився, і раптом Агнеса запитала Дідеріха про його матір і сестер. Він відповів, що вони завжди добре ставились до нього і що він любить їх. Він попросить прислати йому картки сестер, вони стали такими гарненькими; власне, мабуть, гарненькими їх назвати не можна, але вони такі виховані й милі. Еммі любить вірші, як Агнеса. Дідеріх буде піклуватися про них і віддасть їх заміж. Що ж до матері, то з нею він не розлучиться, їй він завдячує всім тим хорошим, що зазнав у своєму житті, поки не прийшла Агнеса. І він розповів про те, як вони разом сиділи в присмерку, про казки, які вона повідала йому на різдво під ялинкою, і навіть про молитви "як підказувало серце". Агнеса слухала, як зачарована. Нарешті вона зітхнула:

— Я б хотіла познайомитися з твоєю матір'ю. Своєї я не знала. — Він поцілував її з жалем, розчулено і з неясним відчуттям нечистого сумління. Він відчував: від нього залежить тепер сказати слово, яке утішить її цілком і назавжди. Але він одігнав цю думку, він не міг. Агнеса глибоко заглянула йому в очі.

— Я знаю, — тихо сказала вона, — що в душі ти добра людина. Але часом тобі доводиться робити інакше.

Тут він злякався. Тоді вона сказала, ніби просячи пробачення:

— Сьогодні я зовсім тебе не боюся.

— А хіба ти взагалі боїшся? — покаянно спитав він.

Вона сказала:

— Я завжди боялася людей занадто гордовитих і веселих. Раніше, з подругами, мені часто здавалося, що я їм нерівня, а вони помічають це і зневажають мене. Та вони не помічали. Ще в дитинстві у мене була лялька з блакитними скляними очима; коли моя мати померла, мене посадовили до сусідньої кімнати і залишили саму з лялькою. Вона весь час нерухомо зирила на мене своїми вилупленими холодними очима, які говорили: "Твоя мати померла, тепер усі будуть дивитися на тебе так, як я". Мені хотілося покласти її на спину, щоб вона затулила очі, але я не зважувалася. Ну, а хіба людей я можу класти на спину? В усіх такі очі, і часом, — вона сховала обличчя у нього на плечі, — часом навіть у тебе.

Йому щось здавило горло, він провів рукою по її шиї, і голос йому урвався.

— Агнесо, люба Агнесо, ти не знаєш, як я тебе кохаю,.. Я боявся тебе, так, я! Три роки я тужив за тобою, але ти була надто гарна для мене, надто прекрасна, надто добра...

Серце його розтануло; він розповів їй усе, що після її перших відвідин написав у листі, який досі ще лежав у шухляді його письмового стола. Вона випросталась і, напіврозтуливши уста, захоплено слухала його.

— Я знала, що ти такий, ти такий самий, як я, — тихо раділа вона.

— Ми створені одне для одного! — сказав Дідеріх, пригортаючи її до себе, але зразу ж злякався свого вигуку. "Тепер вона чекає, — подумав він, — тепер я мушу сказати". Він хотів це зробити, але щось паралізувало його. Руки, які стискали її, помалу слабшали... Вона поворушилася; він зрозумів, що вона більше не чекає. І вони випустили одне одного з обіймів, не дивлячись одне на одного. Дідеріх зненацька затулив обличчя руками і заплакав. Вона не спитала чому, а почала втішливо пестити його волосся. Це тривало довго.

Над його головою, в простір, Агнеса мовила:

— Хіба я сподівалася, що це буде вічно? Це мало скінчитися погано, тому що було так добре.

Він стрепенувся в розпачі:

— Але ж нічого не скінчилося!

Вона спитала:

— Ти віриш у щастя?

— Якщо я маю втратити тебе — ні!

Вона прошепотіла:

— Ти собі підеш, життя захопить тебе, і ти забудеш мене.

— Краще вмерти! — і він пригорнув її до себе.

Вона прошепотіла коло самої його щоки:

— Дивись, як тут широко, геть-чисто як на озері. Човен сам відлинув від берега і заніс нас сюди. Пам'ятаєш ту картину? І озеро, по якому ми вже якось пливли у мріях? Куди? — І ще тихше: — Тепер куди?

Він не відповідав. Міцно обнявшись, уста до уст, вони все нижче нахилялися до води. Чи дівчина вабила його? Чи він її? Такими нерозривними вони не були ще ніколи. Дідеріх відчував: тепер усе добре. Йому не вистачало мужності, щоб поділити життя з Агнесою. Тепер він наздогнав її, тепер усе добре.

Зненацька — поштовх: вони підскочили. Дідеріх так сильно шарпнувся, що Агнесу вирвало з його рук, і вона впала на дно човна. Він провів рукою по чолу.

— Що таке?.. — Ще холонучи від остраху, наче образившись на неї, він уникав її погляду. — Так необережно поводитися на човні не можна.

Він навіть не допоміг їй звестися, зразу взявся за весла і завернув човна назад. Агнеса дивилася на берег. Раз вона глянула на нього, але зустріла такий підозріливий і черствий погляд, що вся затремтіла.

В дедалі густішому присмерку, все прискорюючи крок, ішли вони дорогою, під кінець майже бігли. І лише коли стемніло і вони не могли ясно бачити обличчя одне одного, аж тоді заговорили. Завтра вранці Геппель, напевно, повернеться. Агнесі пора додому... Коли вони підійшли до готелю, вдалині вже свистів паровоз.

— Навіть повечеряти не вдасться, — з удаваним невдоволенням сказав Дідеріх.

Квапливо підхопили вони речі, розплатилися і — бігцем. Як тільки вони сіли, поїзд рушив з місця. Ще добре, що їм треба було віддихатися і сказати одне одному про те, що вони встигли зробити поспіхом, в останні хвилини.