Вище крокви, будівничі - Сторінка 3

Воднораз я зауважив, що його шовковий циліндр не сягав даху машини на добрих чотири-п'ять дюймів... Але протягом тих перших кількох хвилин у машині мене найбільше обходив стан власного здоров'я. На додачу до плевриту і гулі на голові [182] у-— мене з'явилася іпохондрична ідея, що я заслаб на ангіну. Я сидів і тайкома ворушив язиком, обмацуючи ті частини ротової порожнини, які, здавалося, щеміли. Пригадую, я саме дивився-перед себе на шоферову шию в шрамах од чиряків, що скидалася на рельєфну карту, коли це моя сусідка на відкидному сидінні раптом звернулася до мене:

— Я не мала нагоди спитати вас у кімнаті. Як ся має ваша люба матінка? Адже ви Дікі Браганца?

Тієї миті мій язик саме загнувся, досліджуючи м'яке піднебіння. Я випростав язика, ковтнув слину і повернувся до неї. їй було років п'ятдесят, одяглася вона за останньою модою і з смаком. Обличчя в неї було густо вишаруване рум'янами. Я відповів, що ні, я не той, за кого вона мене вважає.

Вона трохи примружила очі й сказала, що я дуже скидаюся на хлопця Сілії Браганци. Надто ротом. Я спробував показати усім своїм виглядом, що такої помилки може допуститися кожен. Потім я знову втупився у шоферову шию. В машині запала мовчанка. Щоб розважити очі, я визирнув у вікно.

— Як вам ведеться в армії? — спитала місіс Сілсберн. Спитала знічев'я, аби підтримати розмову.

Тієї миті мене саме пойняв короткий приступ кашлю. Коли він минув, я повернувся до неї якомога жвавіше й сказав, що здобув багато друзів. Мені було важкенько таки крутнутися в моєму сповитку з липкого пластиру.

Вона кивнула головою.

— Ви, я бачу, молодець,— мовила вона дещо двозначним тоном.— То ви чий приятель: нареченої чи нареченого? — спитала вона делікатно, переходячи до суті справи.

— Кажучи правду, я не зовсім приятель...

— Як ви приятель нареченого, то краще мовчіть про це,— перебила мене свашка з заднього сидіння машини.— Хай би він потрапив мені до рук на дві хвилини. Всього-на-всього надвіхвилини.

Місіс Сілсберн повернулася на одну мить — але на всі сто вісімдесят градусів,— щоб їй усміхнутися. Потім вона знову сіла обличчям уперед. Вийшло так, що ми повернулися майже разом. Зважаючи, що місіс Сілсберн повернулася на одну-однісіньку мить, усмішка, якою вона обдарувала свашку, була вершиною майстерності, що її може сягнути людина, займаючи відкидне сидіння. Усмішка та була досить яскрава, щоб висловити необмежену підтримку молоді всього світу, а зокрема цій жвавій відвертій особі, [183] яка репрезентувала її в місцевому масштабі і якій вона була відрекомендована хіба що побіжно.

— Кровожерна жінка,— промовив, захихотівши, чоловічий голос.

Ми з місіс Сілсберн повернулися знову. Це озвався сващин чоловік. Він сидів якраз позад мене ліворуч од своєї дружини. Ми з ним обмінялися відверто ворожими поглядами, якими того хмільного 1942 року могли ззирнутися тільки офіцер і рядовий. Лейтенант військ зв'язку, він носив чудернацький картуз пілота військово-повітряних сил — наголовок був без металевої підкладки, виймали її, мабуть, з метою надати собі хвацького вигляду. Проте в даному випадку картуз не справляв потрібного враження. Він, здавалося, був призначений лише для того, щоб порівняно з ним моя велика на мене пілотка скидалася на блазенський ковпак, що його якийсь знервований дурень вихопив з печі для сміття. Його грізне обличчя мало нездоровий жовтавий колір. Піт з нього канав без кінця-краю: і з лоба, і з верхньої губи, і навіть з кінчика носа.

— Я одружився з найкровожернішою на шість графств жінкою,— сказав він місіс Сілсберн і знов тихенько захихотів, адресуючись до публіки.

Автоматично зреагувавши на його офіцерське звання, я ледве не захихотів і собі коротким дурнуватим сміхом стороннього та новобранця, сміхом, котрий мав свідчити, що я на боці його і всіх присутніх бозна проти кого.

— Кажу це серйозно,— мовила свашка.— Всього на дві хвилини — та й годі. О, якби він попався до моїх рученят...

— Та ну ж бо, не побивайся, любонько,— озвався її чоловік, котрий, мабуть, володів невичерпними запасами подружнього доброго гумору.— Не побивайся так. Навіщо вкорочувати собі віку.

Місіс Сілсберн знову повернулася до заднього сидіння автомашини й обдарувала свашку усмішкою святої, що її от-от мають канонізувати.

— Чи хто-небудь бачив когось із його родичів? — лагідно спитала вона з невеличким притиском — не більшим, ніж того дозволяли правила доброго тону,— на слові "хто-небудь".

— Ні! — гучно озвалася свашка, вкладаючи у відповідь усю свою ядучу ненависть.— Вони всі живуть на тихоокеанському узбережжі чи ще десь там на заході. Хотіла б я їх побачити.

її чоловік захихотів ізнову. [184]

— А що б ти зробила, рибонько, якби їх побачила? — спитав він і підморгнув мені, наче рівний рівному.

— Не знаю, але що-небудь зробила б,— відповіла свашка.

Хихотіння ліворуч од неї залунало гучніше.

— Справді зробила б! — наполягала вона.— Я б їм дещо сказала. Слово честі.

Вона говорила з дедалі більшим апломбом, неначе зауваживши, що всі слухачі, збагнувши натяк її чоловіка, захопилися її чесною й мужньою спробою відновити справедливість, хоч яка по-молодому імпульсивна й непрактична була ця спроба.

— Не знаю, що саме я б їм сказала. Може, просто набалакала б дурниць. Але — даю вам слово честі! — я не можу спокійно дивитися, як на моїх очах безкарно вчиняють справжнісінький злочин. У мене кров кипить у жилах.

Вона стримала своє обурення якраз настільки, щоб дістати наснагу від місіс Сілсберн, яка саме вдавала, що зворушено міркує над глибиною її мудрості. Ми з місіс Сілсберн надувічливо повернулися на сто вісімдесят градусів на своїх відкидних сидіннях.

— Я кажу це цілком серйозно,— провадила свашка.— Не можна вважати життя за прогулянку і жартувати з почуттями інших людей, коли це тобі забагнеться.

— На жаль, я майже не знаю цього молодика,— лагідно мовила місіс Сілсберн.— Кажучи правду, я навіть не бачила його. Уперше я почула, що Мюрієл заручена...

— Ніхто не бачив його,— досить експансивно перебила її свашка.— Навіть я його не бачила. У нас було дві репетиції, і обидва рази бідолашному батькові Мюрієл довелося грати роль нареченого, бо його дурнячий літак, бачте, не міг вилетіти. Всі сподівалися, що він прилетить сюди у вівторок у якомусь там військовому літаку, але в Арізоні, чи в Колорадо, чи ще в якомусь дурнячому штаті йшов сніг чи ще якась там дурниця, отож він прибув тільки вчора о першій ночі. І от у такий несусвітенний час він дзвонить Мюрієл по телефону звідкілясь із Лонг-Айленду і просить її приїхати до якогось готелю, щоб вони могли побалакати.— Свашка драматично здригнулася.— Ви ж знаєте Мюрієл. Вона така добра дівчина, що всяк має з неї користь. Саме це мене й уражає. Добрим людям їхня доброта завжди вилазить боком... Так от, вона вдягається, ловить таксі, їде в той жахливий готель і розмовляє з ним у вестибюлі до за чверть п'ятої ранку. [185]

Свашка пустила свій букет гарденій якраз настільки, щоб підвести над колінами стиснуті в кулаки руки.

— Ой, яка я люта! — вигукнула вона.

— В який готель? — спитав я свашку.— Ви часом не знаєте?

Я силкувався спитати це якомога байдужішим тоном, так наче готельним бізнесом займався мій батько і я виявив природний для сина інтерес: де ж, мовляв, зупиняються люди, що приїхали до Нью-Йорка? Насправді моє запитання було майже позбавлене сенсу. Властиво кажучи, я просто думав уголос. Мене цікавив той факт, що мій брат призначив нареченій побачення у вестибюлі готелю, а не в своїй порожній, ніким не зайнятій квартирі. Високоморальні міркування, якими керувався мій брат, були аж ніяк не чужі його вдачі, але все ж таки це мене трохи зацікавило.

— Я не знаю, в який готель,— роздратовано відповіла свашка.— Просто в якийсь там готель.— Вона пильно подивилася на мене і спитала.— А що хіба? Ви його приятель?

В її очах з'явилася погроза. Вона, здавалося, уособлю-• вала жіночу юрбу, і якби народилася раніше й мала нагоду, то взяла б у руки плетиво й сіла на зручному для спостереження місці біля гільйотини. Протягом усього свого життя я страшенно боявся будь-якого натовпу.

— Ми приятелювали в дитинстві,— відповів я не дуже

доладно.

— Вам неабияк пощастило!

— Ну ж бо, ну! — озвався її чоловік.

— Даруй мені,— сказала йому свашка, звертаючись, проте, до всіх нас.— Зваж однак, що ти не був у тій кімнаті й не бачив, як бідолашна дитина цілісіньку годину ридала так, що, здавалося, вона виплаче собі очі. Це було не дуже веселе видовище. Буває так, що наречений відкладав вінчання, застудившися або ще з якоїсь причини. Але ж це робиться не в найостаннішу хвилину. Я маю на увазі ось що: не можна ставити у збіса незручне становище здоровий гурт цілком порядних людей і розбивати дівчині серце! Якщо він передумав, чому б йому не написати про це заздалегідь і порвати стосунки принаймні як личить джентльменові? Чому, заради всього святого, не запобігти скандалові?

— Твоя правда, але ти не хвилюйся. Тільки не хвилюйся,— мовив її чоловік.

В голосі його ще вчувалося хихотіння, але тон був дещо

напружений.

— Я кажу цілком серйозно! Чому він не написав їй [186] усю правду, як належить мужчині, й не запобіг цій трагедії? — Вона рвучко повернулася до мене.— А ви часом не знаєте, де він? — запитала вона, і в голосі її зазвучали металеві нотки.— Якщо ви товаришували з дитинства, то вам, мабуть, відомо...

— Я прибув у Нью-Йорк лише дві години тому,— відповів я знервовано. Тепер не тільки свашка, але також її чоловік і місіс Сілсберн пильно дивилися на мене.— Я не мав навіть нагоди подзвонити по телефону.

Цієї миті, наскільки я пригадую, мене знову пойняв приступ кашлю. Був він зовсім невдаваний, але, мушу визнати, я не робив ніяких спроб вгамувати його або скоротити.

— Ви, солдате, зверталися з своїм кашлем до медичної частини? — спитав мене лейтенант, коли я заспокоївся.

Цієї хвилини мене пойняв новий приступ — хоч як це дивно, цілком природний. Я все ще сидів, наполовину або начверть повернувшись на своєму відкидному сидінні, й одвертав лице якраз настільки, щоб кашляти, не порушуючи приписів гігієни.

Хоч моя розповідь може здатися безладною, але, гадаю, я повинен спинитися і відповісти на кілька запитань, що напрошуються самі собою.