Вище крокви, будівничі - Сторінка 5
- Джером Девід Селінджер -Чоловічок зберігав величний незворушний спокій, дивлячись і далі вперед, на переднє скло. Свашка ззирнулася з місіс Сілсберн і виразно підвела свої брови. Місіс Сілсберн відповіла поглядом, що свідчив про повне розуміння й співчуття. Тим часом лейтенант переважив своє тіло на ліву, тобто ближчу до вікна ногу і з правої кишені офіцерських штанів вийняв пачку сигарет, а також— картоночку сірників. Дружина його взяла сигарету й зачекала, поки він запалить сірника, що він негайно й зробив. Ми з місіс Сілсберн стежили за тим, як припалено сигарету, наче вражені новоявленим дивом.
— Ой, вибачте,— нараз мовив лейтенант і простягнув пачку місіс Сілсберн.
— Ні, дякую. Я не палю,— швидко відказала місіс Сілсберн — майже з жалем.
— А ви, солдате? — спитав лейтенант, простягнувши сигарети мені по миті майже непомітного вагання.
Відверто кажучи, я відчув до нього симпатію за те, що правила звичайної ввічливості здобули в його душі невеличку перемогу над духом касти, але все-таки відмовився од сигарети.
— Можна подивитися на ваші сірники? — спитала місіс Сілсберн аж надто несміло, наче дівчинка. .
— Оці? — перепитав лейтенант і з готовністю подав їй картонку з сірниками.
Місіс Сілсберн вивчала сірники, а я зосереджено за тим стежив. На відкидній покришці був напис золотими літерами по малиновому тлі: "Ці сірники вкрадено з дому Боба й Еді Бервік".
— Пречудово! — озвалася місіс Сілсберн, похитуючи головою.— Справді пречудово!
Я спробував показати всім своїм виразом, що не можу прочитати напис без окулярів, і нейтрально примружив очі. Місіс Сілсберн, здавалося, не мала охоти розлучатися з сірниками. Коли вона зрештою віддала їх власникові і лейтенант поклав згорток у нагрудну кишеню своєї гімнастерки, вона сказала:
— Такого я, мабуть, ніколи не бачила. Повернувшись на своєму відкидному місці майже на сто вісімдесят градусів, вона сиділа, ніжно споглядаючи лейтенантову кишеню. [192]
— Торік ми замовили їх цілу купу,— сказав лейтенант.— Аби ви знали, як легко тепер зберігати сірники.
Свашка повернулася й мовила — чи швидше заперечила:
— Ми зробили це зовсім не для того.— Вона промовисто позирнула на місіс Сілсберн, наче кажучи: "Ви ж знаєте, які вони, ці чоловіки", і додала: — Я гадала, це буде дотепно. Дещо грубо, але дотепно. Ви мене розумієте.
— Це пречудово. Мені здається, я ще ніколи...
— Річ у тому, що ідея аж ніяк не оригінальна. Такі сірники зараз має кожен,— перебила свашка.— Кажучи правду, я запозичила її в матері й батька Мюрієл. У них вони лежать по всьому домі.— Вона глибоко вдихнула дим сигарети і, ведучи далі, видихала його за кожним складом.— їй-право, вони дивовижні люди. Саме тому мене так боляче й уражає ця пригода. Дивуюся, чому такі неприємності бувають у хороших людей, а не у всілякої мерзоти? Цього я ніяк не можу зрозуміти.
І вона глипнула на місіс Сілсберн, чекаючи від неї відповіді.
На виду місіс Сілсберн з'явилася усмішка, водночас мудра, бліда й загадкова — усмішка Мони Лізи, що сидить на відкидному сидінні.
— Мені це часто спадало на думку,— мовила вона тихо й замислено і дещо непослідовно додала: — Адже мати Мюрієл доводилася сестрою моєму покійному чоловікові, вони зростали вкупі.
— Он як! — мовила з цікавістю свашка.— Ну, то ви мене розумієте.— Вона простягла свою надзвичайно довгу ліву руку й струсила попіл з сигарети в попільничку під віконцем поряд з її чоловіком.— Я щиро гадаю, вона одна з дуже небагатьох по-справжньому мудрих людей, яких мені довелося зустріти в житті. Вона прочитала майже все, що будь-коли вийшло друком. Мати божа! Якби мені пощастило прочитати десяту частину того, що та жінка прочитала й забула, я була б щаслива. Знаєте, вона була й вчителькою, вона працювала і в газеті, вона сама кроїть свої сукні, вона робить геть усе по хазяйству. А які вона готує страви! Боже! Я щиро гадаю, вона найдивовижніша...
— А вона схвалювала це одруження? — перебила її місіс Сілсберн.— Питаю вас тому, що я сама кілька тижнів пробувала в Детройті. Моя братова померла наглою смертю, і я...
— Це надто витончена натура, щоб розповідати про свої почуття,— рішуче відмовила свашка й похитала головою.— Я маю на увазі — вона занадто, розумієте, стримана.— Вона [193] поміркувала хвилину.— Правду кажучи, сьогодні вранці вона вперше торкнулася цієї теми — лише тому, що її дуже занепокоїв стан бідолашної Мюрієл.
Вона простягнула руку й знову струсила попіл.
— Що ж вона сказала сьогодні вранці? — жадібно спитала місіс Сілсберн.
Свашка трохи поміркувала.
— По суті, Мюрієл розповіла дуже мало,— відмовила вона.— Тобто вона не вдавалася в подробиці, не ганила його, зовсім ні. Вона тільки сказала, що цей Сімор, на її думку, прихований гомосексуаліст і що він боїться одружуватися. Розумієте, вона аж ніяк не злостилася, а розповідала це... ну, розсудливо. Адже їй самій багато років підряд робили психоаналіз.— Свашка подивилася на місіс Сілсберн.— Ніхто цього не приховує. Місіс Федер розповість вам те ж саме, отож я не виказую вам ніякої таємниці.
— Це я знаю,— швидко озвалася місіс Сілсберн.— Вона така людина, що ніколи в світі...
— Я хочу сказати,— перебила її свашка,— вона не з тих, які стверджують що-небудь, не пересвідчившись, що то свята правда. І вона перш за все ніколи-ніколи б не розповіла про те, якби бідолашна Мюрієл не була така... знеможена.— Вона похмуро похитала головою.— Боже, якби ви побачили бідолашну дитину!
Певна річ, мені б зараз годилося спинитися й розповісти про ту реакцію, яку викликали в мене свашині слова. Та з дозволу читача я поки що не торкатимуся цієї теми.
— Що вона ще сказала? — спитала місіс Сілсберн.— Я маю на увазі Рею. Чи вона розповідала що-небудь іще?
Я не дивився на неї, бо не міг одвести очей від свашки, але цієї миті у мене було враження, що місіс Сілсберн от-от стрибне їй на коліна, як той песик.
— Ні. Нічогісінько. Майже нічого,— свашка похитала, міркуючи, головою.— Кажу вам, вона б нічого не розповіла за цих обставин, коли навколо нас юрмилися люди, якби бідолашна Мюрієл не була в такому жахливому стані.— Вона знову струсила попіл своєї сигарети.— Рея майже нічого не сказала, крім того, що цей Сімор, по суті, шизофренік і, якщо подивитися тверезим оком, Мюрієл відбулася дешево. Я цілком поділяю її думку, але я не зовсім певна, чи поділяє її Мюрієл. Він їй так задурив голову, що вона не відає, що до чого. Саме через те мені...
Цієї миті її перебили. Перебив я. Пригадую, мій голос тремтів, як то завжди буває, коли я надто збурений. [194]
— Які у місіс Федер були підстави вважати, що Сімор прихований гомосексуаліст і шизофренік?
Усі очі — здавалося, всі прожектори — свашині, місіс Сілсберн, навіть лейтенантові враз спрямувалися на мене.
— Що? — гостро спитала мене свашка злегка ворожим тоном.
І знову мій мозок прошила неприємна думка: вона знає, що я Сіморів брат.
— Чому місіс Федер вважав, що Сімор прихований гомосексуаліст і шизофренік?
Свашка втупилася в мене, потім красномовно пирхнула. Вона подивилася на місіс Сілсберн і звернулася до неї, вкладаючи в свої слова максимум іронії.
— Невже ви б визнали за нормальну людину, яка вчинила так, як він учинив сьогодні? — Вона підвела брови й зачекала.— Визнали б? — спитала вона дуже спокійно.— Скажіть чесно. Я питаю вас заради цьопГ джентльмена.
Відповідь місіс Сілсберн була суцільна лагідність, суцільна щирість:
— Ні, звичайно б, не визнала.
Раптом мене пойняло нестримне бажання вискочити з машини й побігти — байдуже куди. Однак, пригадую, коли свашка звернулася до мене знову, я все ще сидів на відкидному сидінні.
— Слухайте-но,— сказала вона удавано терплячим тоном, наче вчителька, яка звертається до хлопця — мало того що. недорозвиненого, а ще й сонливого.— Мені невідомо, чи добре ви знаєте людей. Та який нормальний чоловік напередодні шлюбу белькотатиме всю ніч своїй нареченій про те, що він аж надто щасливий, і прохатиме її відкласти одруження до тих пір, доки йому вдасться відновити душевну рівновагу, інакше-бо він не зможе прийти. А коли наречена пояснює йому, наче тій дитині, що все вже упоряджено і давно сплановано і що батько її витратив страшенні гроші й доклав неймовірних зусиль, щоб улаштувати прийом гостей і таке інше, і що запрошено родичів та знайомих з . усіх кінців країн и,— тоді, коли вона йому все це пояснила, наречений заявляє, що він, мовляв, дуже перепрошує, але не може взяти шлюб, поки відчує себе менш щасливим абощо! Тож помізкуйте тепер, коли ваша ласка. Невже ви вважаєте, що ця людина сповна розуму? Невже ви вважаєте, що ця людина не з'їхала з глузду? — Вона заговорила верескливим голосом: — Чи, може, ви вважаєте, що ця людина попала в якусь біду? — Вона подивилася на мене вельми суворо, а що я промовчав, не захищаючись і не погоджуючися [195] з нею, вона знеможено сперлася на спинку сидіння й сказала чоловікові: — Дай мені, прошу, ще одну сигарету. Ця от-от попече мені губи.
Вона простягла йому недокурок, він погасив його і знову витяг пачку сигарет.
— Запали мені,— мовила вона.— А то я зовсім знесилилась.
Місіс Сілсберн одкашлялась.
— Мені видається,— почала вона,— їй страшенно пощастило, що все склалося...
— Я питаю вас,— звернулася до неї свашка зі свіжою енергією, водночас беручи з чоловікових рук щойно запалену сигарету.— Чи видається вам, що він сповна розуму, що він нормальний мужчина, га? Чи не скидається він часом на недорозвиненого виродка або просто на причинного маніяка, що слабує на буйне божевілля?
— Мати божа! Не знаю, що вам відповісти, так-таки не знаю. Мені видається, їй страшенно пощастило, коли все...
Свашка враз насторожено випросталася й схилилася вперед, видихаючи крізь ніздрі дим:
— Гаразд-гаразд, зачекайте-но хвилинку, то вже зайве,— сказала вона місіс Сілсберн, але насправді звертаючись до мене, так би мовити, через її голову.— Чи вам доводилося бачити NN на екрані?
Вона назвала сценічне ім'я на той час добре відомої, а зараз, 1955 року, славнозвісної співачки.
— Авжеж,— швидко й зацікавлено відповіла місіс Сілсберн і змовкла, чекаючи, що та скаже далі. Свашка кивнула головою.
— Гаразд,— мовила вона.— А ви часом не зауважили, як вона посміхається? Ніби лукаво? Ніби однією половиною ■ обличчя? Це легко зауважити, якщо ви...
— Так-так, зауважила! — відповіла місіс Сілсберн.