Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 28

Якому з них віддати перевагу?
Втрьох летять вперед — не створить рівних їм господь ніколи!
Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-
Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.
ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ
Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.
Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
Цар звелів: "Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу".
Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
Цар питає: "Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?"
Кажуть: "Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-
Ми із Індії додому, до Єгипту подалися".
Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
Каже він: "Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?"
Ті говорять: "Засудило небо Індію до страти,-
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти".
Старшина купців речисто так до витязів прорік
"Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її —
алое, й зуби — мов перлини, й лали щік.
Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар —
Через неї знищив нині землі Індії пожар.
Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло —
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.
Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: "О боже, палиш ти вогнем повільним нас!"
Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…"
Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.
Якщо їй не заздрить сонце — вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита — маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,— крикну: "Стій!", як віслюкові.
Рот її — криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.
За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.
Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття —
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
"Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!
Згас отець — загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?"
Таріел в риданнях каже: "О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій — цей світ, цей край,
Я молю тебе — за кривди ти мені прощення дай".
Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.
Так вони нещасним друзям проказали: "О світила!
Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;
Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-
Нам же ніколи тужити — треба братися до діла".
Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,
Ті ж купці, в чім річ — не знавши, перелякані стояли.
Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:
"Знайте, браття: ми — ті люди, що колись були пропали".
Просить він купців: "Що сталось там іще — кажіть мерщій".
Відказали: "О владарю! Горе Індії твоїй!
Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.
Цар Рамаз якийся — нині їх розлючений водій.
Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.
Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-
Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.
Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!
Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.
Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.
Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,
І пустив нас — ми без шкоди повели свій караван".
Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:
За одну добу походу він пройшов триденний шлях,
Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.
Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!
ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ
Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-
Там ворожа рать з'явилась,— не почислить їхній збіг!
Він сказав: "До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-
Скоро з ворогом розправлюсь,— присягаюсь, далебіг!
Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе —
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече".
Автанділ сказав: "Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече".
Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.
Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,
Повели до Таріела полонених допитати,
Той гукнув притьма: "Чиї ви?" — щоб із допитом не дляти.
Ті сказали: "О коханий! Нас обдурено, мабуть!
Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть".
Таріел звелів: "Збирайтесь ви, дурні, назад у путь
І скажіть своєму пану: "Он серця хоробрі йдуть!"
Передайте: "Каже владно Таріел, владар царів,
Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:
Ти мою почуєш волю од своїх же вояків —
Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.
Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!
Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?
Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.
Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.
Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,-
Стань у бій, шикуй вояцтво,— так велю я, войовник.
Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!
Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик".
Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;
Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:
"їде цар індійський — військо йде сюди з його наказу.
Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу".
Піднесли свій стяг індійці,— він під хмарами повис;
Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.
Знають всі, що для арабів найзручніша зброя — спис.
Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.
Раптом бачать: мчиться навстріч п'ятисотенний загін.
Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін —
Таріел спинив їх: "Стійте!" — їм гукнувши навздогін.
Цар Рамаз явився з військом — був блідий, беззбройний він.
Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,
Мовив: "Зглянься наді мною, ради вишнього творця,-
Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!
Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.
З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.
Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.
Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п'ятсот вазірів,— хай зітне рука твоя їхні голови,
хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!"
Всі його молили тужно, постававши на коліна:
"Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!"
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?
Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо —
Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.
Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване —
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!
Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:
"їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах".
Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.
Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза — всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.
Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
"Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він".
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
"їде витязь, що у битві багатьох забив один!"
Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: "Нас підступна зрада жде" —
І ридають, бо не видно Таріела аніде.
Таріел до них під'їхав і гукнув: "Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар".
Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: "Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!"
Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім — вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.
Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.
В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.
До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.
Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:
"Ридати годі!", їх вгамовує, говоре:
"Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: "Горе!"
Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,
Мовить: "Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний".
Каже матері красуня: "Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув.