Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 29

Горе! Більш не буде він сіяти".
Мати сльози їй втирає: "Нащо кажеш ці слова ти?"
Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,
І до Нестан-Джар говорить: "Геть покинь слова невтішні.
Ще радітимем — чекають нас утіхи дивовижні".
Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-
І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;
Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,
Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.
Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.
Таріел сказав: "Цих левнів ви не знаєте, о нене!
Нас вони порятували — більше слів немає в мене —
Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене".
Всі пішли в палац,— врочисто зустрічала їх столиця.
Мов казання привселюдне, так промовила цариця:
"Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,
А тому я можу нині і радіти, й веселиться.
Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,
В барабани треба бити і хвалу співати дневі.
Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.
Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!"
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Руки царствені подружжя поєднавши, їх поволі
На престол веде цариця, садовить їх на престолі;
Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,
Горе радістю зміняє,— людям плакати доволі.
На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина
Сяють спільною красою — їх краса тепер єдина.
Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?
Де їм рівного шукати ще Адамового сина?
Одягається цариця, сповиття знімає чорне,
Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.
Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,
Каже їм: "Забудьмо лихо, сходить щастя необорне".
Царське молоде подружжя має гідну нагороду —
Владу у семи державах, юрби вірного народу.
Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,-
Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.
Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.
Він стає царем — і сурми, й барабани грають мідні.
Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.
"Він — наш цар!" — усі гукають, линуть вигуки побідні.
Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа —
Там вони сідають владно, величаві, як світила.
Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!
Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.
Починають веселитись,— гості сповнили всі зали;
Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,
Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;
Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.
Так цариця наказала: "Входьте, сироти і вдови!
Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!"
Роздала дари; злічити ці скарби — бракує мови.
Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!
Таріел сказав: "Царице, о, прости слова уперті.
Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.
Бачив я його: він кинув лиходійництва тепер ті.
Бог всіх грішників прощає, що у каятті одверті".
Змилосердилась цариця,— "Я помилую" сказавши.
Привели царя Рамаза, він вклонився, ницьма впавши
. Та цариця одвернулась, всім співати знак подавши,-
І забулось горе,— радість тут віднині і назавше.
Купи золота, і перлів, і каміння дорогого Скрізь —
мов роси, що на полі грають сяйно і волого.
Кожен брав, чого лиш прагнув, що душа бажала в нього;
Вартові не заважали, не спиняли анікого.
До вояцтва побратимів мовив цар в короткім слові:
"Ви — в нас гості, не соромтесь — ось дари для вас готові".
Навантаженого перлом мула дав він воякові.
Це мав кожен. Не сказати про дарунки всі чудові.
Хто почислить, що дістали і Фрідон, і Автанділ?
Розказать про ці багатства язику не стане сил!
Що було найкраще, несла їм цариця у наділ,
Кожен нею прославлявся, як вершитель славних діл.
Всі індійці їх вважали за розрадників своїх,
"Здобули для нас ви щастя",— всі казали так про них,
Пильно левням догоджали, як царям, в бажаннях всіх,
Як вельможних, шанували та відвідували їх.
Таріел царю Рамазу дав дари, і на відхід
Так звелів: "Плати податки, як завжди платив твій рід".
Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,
І пішов, і славословив визволителя від бід.
Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:
"Ревно ти служила — учні так не служать вчителям.
Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,
Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.
Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;
Нам корися повсякчасно, службу вияви велику".
Враз до ніг його припала й цілувала: "О, без ліку
Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!"
Так Асмат сказала: "Пане, не гнівися на сваволю,-
Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.
Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,
Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю".
Таріел промовив знову: "Годі розпачу тобі!
Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!
Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,-
Взять державу, військом править, слави заживать собі".
І тоді вона скорилась: "Світ не раз мене вбивав".
Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,
І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,
Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.
Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.
Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.
О, які чудові коні, перли, повні красоти!
Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.
Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,
Мовив: "Я не розважаю вже душі твоєї нині,-
Обернув сім туг на вісім ти — о горе! — в цій годині.
Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині".
Рік Фрідон: "Мій край чекає довго на мої труди,
Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.
Накажи мені, що хочеш,— вірний я тобі завжди,
Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води".
Цар дав згоду: "Йди додому, заживай там супокою,
Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою".
Автанділу він промовив: "Як розстанусь я з тобою?
Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою".
Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,
Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:
"Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану".
Автанділ сказав: "Не знаю, як без тебе жити стану!"
Нестан-Джар його дружині шовк послала та вуалі,-
Хто, крім неї, був достоїн в цім ходити сповивалі? —
Додала ще й лал чудовий — гарне сяйво грало в лалі,
Він осяював, як сонце, поночілі, темні далі.
Попрощавшись з Таріелом, Автанділ лив струмінь слізний,-
Розпікав огонь розлуки їхніх серць кривалі близни.
Окропив народ індійський слізьми всі поля вітчизни.
Автанділ казав: "Я випив світу лживого трутизни!"
Автанділ з Фрідоном вкупі кілька день верстали путь.
Та шляхи їх розійшлися, мусив кожен вбік звернуть:
Без пригоди і завади — бог стеріг його, мабуть,-
Автанділу пощастило до Аравії прибуть.
Навстріч левню йшли араби — сяйво він приніс державі,
Він своє побачив сонце — біль затих при цій появі;
Вдвох вони на троні сіли, можновладці величаві.
Бог ствердив його корону в самостійності та славі.
Трьох державців всемогутніх, трьох владик, в коханні вірних,
Часті зустрічі втішали в почуваннях їх сумирних;
Хто порушував закони,— меч карав тих непокірних;
Втрьох свою зміцняли владу на просторах неозірних.
Наче сніг, звівали милість на підданців, ласки гідних,
І сиріт, і вдів гляділи, і збагачували бідних,
І карали лиходіїв та підступників огидних,-
Вовк з ягням паслися вкупі у владарствах їх лагідних.
ПРИКІНЦЕВІ СТРОФИ
Наче сон нічний, кінчилась їхня повість в згоді й славі,
Вже пішли вони із світу. О часи хисткі й лукаві!
Час — це мить одна, хоч довгим він здається нам в уяві.
Так пишу я, месх незнаний, родом з селища Руставі.
Богу Грузії Давиду, сонцерівному на вроду.
Склав я віршами цю повість на забаву і догоду,-
Він поширює могутньо жах від Заходу до Сходу,
Палить підступ і дарує міць підданому народу.
Славить подвиги Давида — марні всі старання ревні!
Повість цю про край далекий, про діла й звичаї древні,
Про державців чужоземних, про пригоди їх плачевні
Я знайшов, і віршем виклав, і розради мав душевні.
Отакий цей світ несталий,— все він крутить в веремії,
А життя — лиш мить, коротша за миттєвий помах вії.
Що нам те, до чого прагнем? Доля — згубниця надії,
Світом тим і цим владує, нещедротна в благодії.
Аміран Дареджанідзе мав співця — Мосе Хонелі,
Про Абдул-Месію вірші склав прославлений Шавтелі,
Безутомно Діларгета оспівав Саргіс Тмогвелі,
У сльозах про Таріела я співаю, Руставелі.
ПОЯСНЕННЯ ДЕЯКИХ СЛІВ, ТЕРМІНІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН ТА ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ
Амірбар — командувач військово-морськими силами держави, начальник флоту.
Амір-спасалар — найвищий військовий титул при царському дворі в Аравії. Аспіроз — назва планети Венери.
Багдад — найбільший адміністративний і торговельний центр Месопотамії; з VIII до ХНІ віку н. є.— столиця арабського халіфату.
Бадахшан — місцевість на Памірі, коло Радянського Таджикистану; тепер — прикордонна з СРСР провінція Афганістану. За давніх часів славилася своїми рубіновими розсипами.
Безоар — коштовний камінь, що, власне, являє собою затверділі відклади в шлунку безоарових кіз.
Брокат — важка шовкова тканина з золотими чи срібними нитками.
Вазір — царський радник, міністр.
Ваша — привітальний клич, як-от: "ура" чи "слава".
Віса — героїня староіранської любовної повісті XI віку. В XII віці цю повість було перекладено грузинською мовою під назвою "Вісраміані". Образи закоханих Раміна та Віси близькі до образів західноєвропейської повісті про Трістана та Ізольду.
Віссон — коштовна тканина давніх часів, ознака священства та шляхетності.
Гаваон — місцевість у Палестині за 15 верстов від Єрусалима. Геон — стародавня назва ріки Нілу. Гішер — коштовний камінь, агат.
Гуланшаро — вигадана Руставелі назва могутньої морської держави. По-пер-ському ця назва означає "Місто троянд".
Давид — згадуваний у поемі Давид — це Давид Сослані, осетинський князь, що був другим чоловіком грузинської цариці Тамар, сучасниці Руставелі (див. Тамар). У вступі до поеми поет називає його левом.
Див — міфічна істота, злий дух, ворог людей.
Діжлійське джерело — Діжель, Діджель — староарабська назва річки Тігр.
Дівнос, Діон — сіракузький філософ (IV вік до н. є.), учень, Платона.
"Діонос" — назва збірки віршів Езроса (див. Езрос).
Драхма — срібна монета, а також — міра ваги.
Дураджі — рідкісний дикий птах турач, що й тепер водиться на Закавказзі.
Еджіб — двірський титул, щось подібне до особистого царевого секретаря.