Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 6

Я — араб.
Я палаю від любові, що й забить мене могла б.
Єсть дочка в мого владики,— палко я її кохаю,
Та тепер вона царює над народом мого краю.
Хоч про мене і не чув ти, але ми стрічались, знаю,-
Пригадай, як ти понищив царську рать, що вийшла з гаю.
Ми тебе уз річки стріли — ти, сумний, сидів один.
Мій владар тебе покликав. Був сердитий дуже він,
Бо не йшов ти. Ми погнались за тобою навздогін.
І тоді збагрив ти кров'ю шир земний на кілька гін.
Не мечем, а канчучищем сік лоби та шоломи;
Раптом зник з очей безслідно, як погнався цар з людьми.
Не знайшли ми навіть сліду,— щез, немов примара тьми.
Вкрай тоді розлютувавшись, розгубилися всі ми.
Цар печалився, примхливий,— примхи ж є у всіх владик,-
Та тебе ніхто не бачив ні зблизька, ні віддалік.
І тоді мене послала розшукати, де ти зник,
Діва, як ефір, тендітна, осяйна, як сонця лик.
Повеліла: "Розшукай-но сонцерівного хоч слід.
Я тоді втолю бажання, стрінеш ласку ти й привіт!"
Наказала сліз потоки проливати троє літ.
Дивно, як в розлуці з нею я дивлюсь іще на світ!
Не знайшов я анікого, щоб тебе він де зустрів,
Тільки от недавно здибав трьох зухвальців, трьох братів,
Що одного з них ти зранив, канчуком своїм побив,
І мені свою пригоду старший брат їх розповів".
Таріел згадав, як військо знищив він колись в бою,
І промовив: "Давню справу пригадав я, не втаю,-
Ти і твій владар зі мною здибались в гірськім краю,
Плакав я тоді, згадавши погубительку свою.
Що в нас спільне? Що ви хтіли? Чи в якій завадив справі?
Я ридав, а ви втішались, жартували на галяві,
І мене в полон забрати наказали рабській лаві,
Так забрали замість мене слуг своїх тіла криваві.
Я, побачивши, що їде сам владар на подвиг бранний,-
Пожалів твого владику, гнів спинивши невблаганний,
І з очей я ваших згинув, наче привид той туманний,
Бо за мить став невидимцем кінь мій дивний, незрівнянний.
Швидше, ніж моргнути оком, можу я з очей зникати,
Як, бува, мене обляжуть прикрі люди — супостати;
Ще ніхто, крім трьох тих турків, не посмів на мене стати,
Та й вони за їх зухвальство дочекалися відплати.
А тепер — ваша! Вітаю добросердий твій прихід,
В тебе стан — як в кипариса, як у сонця — сяйний вид,
Зазнавав і ти багато злиднів, і скорбот, і бід,
Та й нещасному на бога покладать надію слід!"
Автанділ сказав: "Ти годен сам хвали від мудреця,-
Не заслужена ще мною щедра похвала оця!
Ти ж бо — сонця світлий образ, грієш душі та серця;
Навіть сльози не змінили красоти твого лиця!
Змусив ти мене забути найдорожче у житті,
Я зрікаюсь їй служити, наші сходяться путі.
Залишитися з тобою нині маю на меті;
Адже яхонт є дешевший за емалі золоті".
Таріел сказав: "Я в тебе дружнє й вірне серце бачу,
Але як тебе відзначу за любов твою гарячу?
Є закон: хто став міджнуром, цінить той міджнура вдачу.
Якщо ти кохану кинеш, чим тобі за це віддячу?
Вірний службі господині, ти пішов мене шукать,-
От знайшов — бог милосердий до появлених завзять.
Як я зможу розказати, чом по світу став блукать?
Адже серце лиш від згадки спалахне, мов жар багать".
Таріел в розпуці змовкнув, блиск його лиця загас,
До Асмат тоді промовив: "Коло мене ти весь час
І хіба моїх не знаєш невигойних ран та враз?
Знову цей плачущий витязь повергає серце в сказ.
Те шукать, чого Всевишній не створив ще,— марний труд!
У вогні рождене серце через це палає тут. Путь скінчилась.
Я — в тенетах і не видеруся з пут. Що я маю замість втіхи?
Ветху бурку й сіна жмут!
Бог, в єдинім сонці явлен, гнівний в карі, щедрий в дарі,
Дав дві милості сьогодні, на благання зглянувсь ярі:
Через мене щастя створить він закоханій цій парі,
А мені дасть спопеліти у роздмуханім пожарі!
Як свої чуття комусь ти віддаєш, мов брату й другу,
То повинен ради нього йти на смерть і на наругу.
Бог одну людину губить, та зате рятує другу.
Хай хоч що зі мною буде — про свою повім я тугу.
Ти, Асмат, іди до мене, принеси води з собою:
Може, вмлію, то на груди бризни чистою водою;
Може, трупом упаду я,— плач невтішно наді мною,
Відпочину, як в колисці, під землею сировою!"
Сів на землю, розстебнувшись, оголивши груди й плечі.
Був, як сонце в темних хмарах; очі згасли молодечі,
Зуби зціпив, рота стиснув і не міг почати речі;
Раптом скрикнув він, і сльози полились в нестримній течі.
Голосив: "Моя кохана! Через тебе загибаю!
О моє життя, надіє, ясна втіхо, мій розмаю!
Хто зрубав тебе, не знаю, деревино пишна раю!
Чом в огні не спопеліло серце, спалене до краю?!"
ТАРІЕЛОВА РОЗПОВІДЬ ПРО СЕБЕ, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ОПОВІДАВ АВТАНДІЛОВІ
"Слухай пильно та уважно сповідання пресумне
Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.
Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,
Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!
Знають всі про сім індійських королів. З них кожен — пан,
Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,
Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,
Володар над королями, над військами — отаман.
Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.
Звали батька Саріданом,— знав немало він звитяг
І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;
Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.
Він ненавидів самотність, що його годилась сану,
І рішив: "Я маю землю, в битвах з ворогами дану,
Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,-
Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану".
Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:
"Ти — владар. Тобі індійська покорилася земля!
Хочу я тобі віддати владу й серце короля —
Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля".
Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,
Відповів: "Я, цар країни, славлю господа-творця,
Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.
Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!"
Дав йому під владу царство; Сарідан став — амірбар,
Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар;
Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,
Лиш без кесарської влади, в інших справах — владний цар.
Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,-
Цар пишався: "Хто ще має амірбара отакого?"
Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.
Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.
Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара —
Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.
Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!
Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.
І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,
І виховували з мене владаря на всю країну,
Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.
Я змужнів — став левом дужим, стан підніс, мов тополину.
Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!
Років п'ять од роду мавши, вже трояндою процвів;
Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.
Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.
Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!
Наче сонце на світанку, я красу являв свою;
Хто мене побачив, мовив: "Де він зріс? Чи не в раю?"
Я тепер — лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.
Мав п'ять років, як цариця понесла дитину в лоні…"
Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;
Очутившись, він промовив: "І вони дождались доні!
Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.
Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.
Фарсадан препишно з трону об'явив ці добрі вісті;
Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,
А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.
їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,
Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,
Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-
Радість місяця і сонця, радість неба і природи!
Ми виховувались вкупі — я й дочка царева мила;
Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.
Нас однаково кохали — цар, жона його похила.
Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!…"
Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-
Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.
Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:
"Почуй, хоч справді день цей — день моєї смерті.
Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.
Як минуло їй сім років,— вже розцвів дівочий стан,
Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.
Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!
Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.
Спадкоємицю престолу став виховувати цар,
Я ж до батька повернувся — був гравець і бенкетар,
Грав, гуляв, ходив на левів — бив, ловив їх, як товар.
Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-
Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,
А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.
Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.
Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-
То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,
І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,
Доглядає та навчає діву мудрості й добра.
Оксамитові запони вкрили башту аж униз,
Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-
Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;
Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.
Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-
Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.
Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,
Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.
Влучно бив стрілою звіра,— як поцілив, так і клав;
З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,
Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;
Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!
Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.
Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.
Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.
Радість — ворогу, скорбота — для тутешніх поселян.
Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;
Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.
І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:
"Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.
Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав".
Цар просив жалобу зняти, сто скарбів мені давав,
Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:
"Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав".
Я палав огненно. Спогад роз'ятрив душевну рану,
Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;
Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,
Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану.
Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:
"Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром".
Замінить отця, жахнувшись, я перечив їм, та даром,
Бо скоритися їм мусив, мусив стати амірбаром.
Що тобі іще повісти? Розповів я давню справу.
Тяжко згадувать колишнє, відживлять минулу славу!
Світ мінливий, світ несталий нам являє суть лукаву,-
Іскри, викресані світом, палять душу без угаву!"
ПРО КОХАННЯ ТАРІЕЛА, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ЗАКОХАВСЯ
Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:
"Якось вдвох з царем із ловів ми вертались.