Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 4

Тої ж миті рушив з двору.
Він звелів: "Ідіть од мене, не дозволю йти нікому!"
І лишився самотою, відпустивши всіх додому,
Повернув коня й погнався по чагарнику густому.
Тінатін згадає тільки — порина душа в судому.
Геть од війська віддалився, мчав крізь поле й оболоні.
Хто з людей його здоліє наздогнати у погоні?
Чи береженого богом наженуть мечі та коні?
Лиш тяжку журбу за нею ніс, як рану, він у лоні.
Закінчивши лови, пана почали шукати люди,
Та ніде не відшукали одчайдушного заблуди.
Засмутилося вояцтво, туга сповнила їм груди,-
Обходили, обшукали кінно й пішо всі усюди.
"Як не ти — кого ще, леве, настановить бог над нами?"
Скрізь питали, скрізь шукали, пошалівши від нестями,-
Не дізнались, де він їхав та якими сторонами,
І все військо, зажурившись, заливалося сльозами.
Шермадін, вельмож зібравши, Автанділове послання
Прочитав, як то веліла воля владаря остання.
Це почувши, всі стогнали від великого страждання,
Побивалися невтішно, помарніли від ридання.
Всі сказали: "Світ без нього видається за оману.
Тільки ти прийняти годен честь намісницького сану.
Визнаєм, слухняні й вірні, владу ми, тобі надану!"
І йому, слузі й васалу, всі вклонились, наче пану.
ПРО ТЕ, ЯК АВТАНДІЛ ШУКАВ ТАРІЕЛА
Мудрий Езрос в "Діоносі" свідчить так про людські долі:
"Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі".
Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,
Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.
Автанділ промчав те поле за чотири перегони,
В край чужий в'їздить, минає він Аравії кордони;
З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:
"Був би з нею — не ридав би, на життя б не слав прокльони".
Вкрив засніжену троянду завірюхи дикий шал.
Часом він аж смерті прагнув і, виймаючи кинджал,
Говорив: "Цей світ встромляє в серце сотні лютих жал.
Занедбав я у печалі арфу, ліру і кімвал".
І його троянда в'яла, вже ясних не знавши днів.
Серцю мовив: "Будь терпляче!" — так себе і бадьорив;
Безліч міст чужих проїхав, бачив безліч всяких див,
З ким стрівався по дорозі — з тими дружньо говорив.
Він ридав,— і геть у море сльози ллялись звідсіля;
Був кулак — за узголов'я, ложем — камінь та земля.
Мовив: "Люба, я до тебе серцем лину іздаля,
Бо мене і смерть за тебе не страшить, а звеселя".
Він по всій землі проїхав, край одвідав не один,
Звідав всі шляхи під небом до чудних чужих країн,
Та про зниклого тужливця не почув ніде новин.
Без трьох місяців три роки вже пробув у мандрах він.
Він побачив край суворий, край страшного здичавіння.
Місяць їхав там, не стрівши ані жодного створіння.
І Рамін та Віса навіть не страждали так з тужіння,-
Все ж до любої своєї цілоденно слав моління.
Він добрався до верхівлі височезних диких гір,-
Перед ним розкрились доли, на сім день ходьби завшир.
Під горою бігла річка, між бескед крутивши вир,
І з обох боків до неї підступив похмурий бір.
Сівши там, лічив він, скільки день до строку вже пройшло,-
Зо два місяці лишилось. Тож смутив своє чоло.
"Раптом все змарніє діло!" — страшно й здумати було.
Хто родитись вдруге може? Хто добром оберне зло?
Зупинивсь і думу думав він, страждаючи з одчаю:
"Повертати? Та невже я стільки років марно згаю?
Чим красуню сонцелику я порадувати маю,
Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?
Не вернуся,— скільки мушу змарнувати днів і літ,
Щоб побачити бодай би дивного тужливця слід?
Строк кінчиться,— і сльозами Шермадін заллє свій вид,
До царя піде і скаже, що покинув я цей світ.
Як просив я, він розкаже, що кінець прийшов мені,-
Гірко це їм буде чути, прийдуть їм тужливі дні.
Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?"
Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.
"Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?
Чом в нічев'я обертаєш блуканину цю безкраю?
Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.
Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!"
Він сказав: "Найкраща рада — це терпіння ненастанне.
Геть загибель передчасну! — тож і серце хай не в'яне.
Я без бога не здолаю діло виконать жадане.
Те, що має бути,— буде; що судилося — те стане".
Він сказав: "Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!
Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,-
Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?"
В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.
"Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,
Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;
Правду кажуть, що не витязь — див тоді нас поборов!
Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!"
Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,
їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.
Він зморився, бездоріжжям не один блукавши рік,
І вже вкрила чорна прорість кришталеве поле щік.
Він рішив назад вертати, й сльози стигли на обличчі
Витязь крикнув: "Стійте, люди! Ви вертаєте з розбою?"
Відповіли: "Заспокойся! Зжальсь над долею лихою!
Поможи нам,— не поможеш, то проймися й ти журбою,
Сівши з нами, заридавши і зарісши бородою".
Автанділу розповіли — і слова їх мчали в леті,-
Про своє життя, про лихо і дістали рани де ті:
"Ми утрьох брати. І кожен — володар на рівній треті
Міста дужого й значного в славних землях, в Хатаеті.
Чули ми, що добрі лови в цих місцях. Тож підготовчі
Закінчивши справи, вийшли, а за нами — військо й ловчі.
Місяць нищили тут зграї і оленячі, і вовчі,
На полях, на скелях, в пущі наточили крові й жовчі.
Ми, брати, в ділах ловецьких всіх стрільців перемогли,
Стали втрьох тоді змагатись і сваритись почали.
"Так, як я, ніхто не вміє слати бистрої стріли!" —
Кожен з нас пишався. Правди ж розпізнати не могли.
От сьогодні, відіславши ловчих з ворохами шкір,
Ми собі сказали: "Нумо, кінчимо в змаганні спір.
Тут лишившись, позмагаймось, в кого ліпший стріл та зір!
Будем бить не те, що вкажуть, а як сам наскочить звір".
Трьох лишили зброєносців, щоб слугу мав кожен брат,
Решті ж — війську та мисливцям — наказали йти назад.
Полювали по узгір'ях, на полях, між круч і гряд,
Жоден птах од нас не скрився, звіра клали взапопад.
Раптом тут з'явився витязь. Вид його вгорнула мла,
Кінь під ним — Мерані чорний, перло блискало сідла;
Шкуру тигрову накинув він на плечі й круг чола.
Жодна мрія отакої красоти ще не сягла.
Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,
І казали: "Як не з неба,— значить, сонце він земне",
І схотіли захопити те видіння осяйне,-
От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.
Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,
Похвалив коня середній, румакову масть і стать,
Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,-
Так погодившись, до нього ми наблизились на п'ядь.
Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,-
Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу
Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.
Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов'язу.
Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.
Той, на витязя помчавши, "Стій-но! Стій-но!" —
крикнув двічі. За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.
Раптом — бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.
Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,
Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,
Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;
Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.
Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні…
"Он, поглянь,— неначе сонце, витязь їде на коні!" —
Показали Автанділу подорожники сумні:
Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.
Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока —
Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!
Бо коли людина знайде те, чого вона шука,-
Забувається все горе, туга гоїться тяжка.
Він сказав: "Братове! В мандрах я по різних землях був,
Того витязя шукавши, батьківщину занебув,-
Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!
Хай вам дасть господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.
Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,-
Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!"
Показавши свій притулок, їм сказав: "Ідіть туди,
І самі спочиньте, й брата покладіте край води".
Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.
Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.
Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,
Пригасало в нього в грудях полум'я скорбот і смут.
їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:
"Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!
Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,
Не втрачати супокою, постанову мати сталу.
Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,
Він нікого не пускає підійти до себе щільно,
Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-
Хтось із нас тоді поляже". Отже, він ховався пильно
І казав: "Невже даремно я терпів такі тортури?
Пристановище на світі єсть у кожної натури,-
Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,
Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури…"
Так блукали манівцями, мандрували дві доби,
Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,
Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,
На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.
Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.
В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,
Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,
І дерева височезні нахилялися вперед.
Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.
Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз
І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,
Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.
Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.
В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,
Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.
Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.
Він сказав: "Асмато, сестро! Всі мости упали в море!
Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!"
Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,
Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.
На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.
Обіймалися обоє, пригорталися без краю.
Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.
Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.
Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.
Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;
Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,
А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.
Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?
Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,
Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,
Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.
Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.
Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,
Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.
Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.
Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-
В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.
Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.
Для красуня вбити лева, як для лева — вбити кіз.
Лицар рушив звідти.