Визволення - Сторінка 22

Отже, не буде ховатися на своєму судні, як гнаний пес.

"Мабуть, за десять днів шхуна буде готова. Я здійму з неї весь баласт. Здеру з неї., навіть нижчі щогли, клянусь небом! Зроблю все гаразд... Другий тиждень піде на те, щоб приладнати все... і... бувайте здорові. Мовби ніколи й не бачились! Прощавайте назавжди. Батьківщина — для них, а не для мене. В іншому місці вона й не слухала б мене... А яка жінка!. Я стисну їй руку. Так. Я візьму її за руку... якраз перед від'їздом. А чому й ні! На цьому бригу я господар... такий статечний, як і хтось... Клянусь небом! А може, й кращий за декого..."

Він почув, як Шоу кинувся на прову і гукнув:

— Що там таке? Човен?

"Мабуть, вернувсь один з човнів,— подумав Лінгард.— Певно, везуть новини про Дамана. Я не боюсь, що він почне. Бо показав би їй, що б'юсь так добре" як і керую бригом. Два прау. Лише два прау. Та хоч би й двадцять. Одсуну їх до моря, переверну й пройдусь над ними бригом. Тоді скажу їй: "Дивіться-но, відважна,— як це робиться!"

Йому полегшало, бо уявив собі, що опинивсь в самому вирі боротьби, й нараз відчув таку безсилість, як пір'їнка в бурю. Здригнувся. Руки позвисали, а він стояв перед столом, впершись очима в одне місце, наче людина, вражена якоюсь звісткою.

Шоу біг, щоб зустріти бригову шлюпку, та наскочив на Картера, що швидко йшов на корму.

— Агов! Ви знову тут? — швидко спитав він, перетинаючи тому дорогу.

— Я прибув з яхти,— нетерпляче сказав Картер.

— Аз якого ж іншого місця ви могли прибути? — сказав Шоу.— А що вам треба?

— Мені треба бачити вашого шкіпера.

— Не можна,— сердито заявив Шоу.— Він спить.

— Він жде на мене,— мовив Картер, тупнувши ногою.— Я маю розповісти йому, що трапилось.

— Не хвилюйтесь, юначе.— згорда кинув Шоу:—Він усе знає.

Вони враз змовкли. Картер не знав, що робити. А Шоу хоч і здивувався, але втішався з того ефекту, який справив на Картера.

— Хай мене чорт візьме, якщо я так не думав,— пробурмотів Картер і далі байдуже спитав:—Може, і ви все знаєте?

— А що ж ви думаєте? Я тут опудало, чи що? Хто ж, як не я, тут помічник?

— Та вже ж не хтось,— саркастично мовив Картер.— Щоб якось жити, люди роблять іноді багато дурниць. А я подумав би, як слід, перш ніж зайняти вашу посаду.

— Га? Що ви там плещете? Моя посада? Ви ж не здатні до неї. Ви, яхтове помело, дурисвіт з мідними ґудзиками.

— Що там таке? Вернувся наш човен?—спитав Лінгард.— Хай прийде до мене старший матрос.

— Це тільки звістка з яхти,— обережно почав Шоу.

— З яхти? Дістаньте швидше ліхтар! Спускайте трап!.. Світіть же смолоскипи, м-р Шоу! Два засвітіть. Побільше світла їх човнам!.. Стьюарде! Де це стьюард? Збудіть його.

Босі ноги затупотіли навколо Картера. Заметушились тіні.

— Де ж смолоскипи? Де квартирмейстер? На варті? — гукнув Лінгард по-англійськи і по-малайськи.— Сюди ідіть, сюди! Кріпіть ракету! Вже? Готуйте котви для човнів. Побільше світла, м-р Шоу!

— Єсть, сер,— озвався Шоу, але й не поворухнувся.

— Це те, чого ми потребуємо,— прошепотів Картер, зітхнувши.— Дурисвіт! А як ви звете себе? — презирливо спитав він Шоу.

Нервоне полум'я смолоскипів освітило Лінгарда з ніг до голови. Він стояв без бриля; лице його в хисткому світлі мало лютий і мінливий вираз.

"Про що він думає? — міркував Картер, вражений могутнім і диким виглядом цієї постаті.— Він якось змінився з того часу, як я бачив його".

Його вразила ця зміна: чи не на гірше, часом... а проте... Лінгард кивнув йому з корми.

Картер підійшов і, не спиняючись, інформував його про все, що тралилось.

— М-с Треверс наказала мені зразу ж їхати до вас. Ви ж розумієте: вона схвильована,— вів далі Картер, вдивляючись йому в лице. Лінгард насупив брови.— Матроси дуже полякались. Вони бояться, що дикуни можуть залізти на борт яхти...

— Цілком можливо,— кинув Лінгард.

— Так, я певний цього,— вів далі Картер.— А в нас навіть кухонних ножів мало. Лише сигнальна гармата. Від-важкі люди й ті злякалися б.

— А може, тут якась помилка? — спитав Лінгард.

— Гадаєте, що джентльмени пожартували з нами? Матрос оповідав, що ждав на них хвилин із десять на призначеному місці, потім поїхав тихо вздовж коси, розшукуючи їх. Але побачив тільки стовбур дерева; з-за нього вискочив дикун, пожбурив палицю і втік. Матрос од'їхаз і кричав: "Ви тута, сер?" Ніхто не відповів. Він чув лиш шелест кущів і якісь дивні звуки, немовби хтось шептався. Було страшенно темно. Гукнувши ще кілька разів, матрос злякався і потяг назад до яхти. Все зрозуміло... Тільки я не певен, чи ще живі вони. Звичайно, я не казав цього м-с Треверс. Ви теж мовчіть.

— Не думаю, щоб їх убили,— помалу мовив Лінгард, наче міркуючи про щось.

— Коли й ви так говорите, значить це правда,— одка-зав Картер.

— Що?—неуважно спитав Лінгард.— Пожбурили палюгу? Кинули списа!

— Так! — мовив Картер,— але я нічого не казав. Я тільки хочу знати, чи не шпурнули й на господаря такою штукою. Та, мабуть, ви значно більше знаєте про це.

Лінгард занурив пальці в бороду і глибоко замислився: стояв, схиливши голову, освітлений сліпучим полум'ям смолоскипів.

— Ви, певно, думаєте, що все це я зробив? — нараз спитав він, не підіймаючи голови.

Картер глянув на нього з цікавістю.

— Бачте, капітане, м-с Треверс сказала мені дещо про той човен, якого ви затримали. Як вона про це довідалась, один бог знає. Потім жалкувала, що сказала мені, хоч для мене це не було новиною... Я ж мушу скласти два та два... А ракети?.. Я ж не сліпий. Краще б мені одкусити язика, ніж розповідати їй про нашу першу спірку. Та все це трапилось так несподівано... Тепер усе змінилося. Кожна жінка злякалась би, а м-с Треверс відважніша за всіх мужчин на яхті. Інші опудала добре злякались; воно ж таки темно, і щось може трапитись таке, до чого вони не звикли. Але вона щось має на думці. Я не можу її зрозуміти! — Він змовк, знизав плечима.— Не більше, як вас, капітане!

— Так вас це непокоїть? — спитав Лінгард.

— Так, капітане. Хіба ж не дивно? Спиняють човни, викрадають джентльменів...

— Все ясно, як день,— захоплено гукнув Лінгард.—■ Я ж не можу кинути...

Він обірвав. А Картер ждав. Люди стояли тихо, тримаючи смолоскипи і одвернувшись від вогню; грайливий відблиск освітлював частину щогли, яка світилась у чорній темряві, наче колона. Кілька мотузів, збігаючи вгору, зникали в небі, а там вгорі блимотів блок, з якого звисала осяяна світлом рея. Небо над бригом було хмарне; вітер навіть не дихав.

— Кинути...— повторив Картер, неспокійно човгаючи ногами.

— Нікого,— закінчив Лінгард.— Я не можу кинути... Ясно, як день. Не можу!.. Ні! Ні! Нічого!

Він пильно дивився кудись у далечінь, і Картер, глянувши на нього, дещо зрозумів. "Це погано", прошепотів він майже всупереч свого неясного спочуття.

Він спантеличився й відчув якусь таємницю навколо. Ніколи не знавав він нічого такого, коли служив у старого Робертсона на "Ляїмуні", хоч і багато бачив, і сам брав участь у деяких таємних справах. Але такого йому ще не траплялося. Тут було щось таке невловиме, що' дуже вражало його. Він був стривожений, наче на ці події війнуло чимсь магічним, а люди ці навмисно ускладняли мандрівку яхти, надаючи всьому якогось незрозумілого значення; проте все це відчувалось у словах, у рухах, у подіях, викликаючи неясну тривогу.

Він був не з тих, що довго риються в думках, до того ж і не мав часу. Тому й відповідав так на питання Лінгарда. Ні, він не сказав би, що м-с Треверс, як гадає Лінгард, чогось боїться. Вона, певно, щось має на думці. Так, так! Щось має. Хлопці перелякались. Чи будуть битися вони? Звичайно будуть, коли примусять, бояться вони чи ні. Він добре знав це з власного досвіду. Але хотів би мати щось краще за ганшпуг, щоб битися. Проте...

Картер замовк.

— Нащо вам треба, щоб ми билися?—несподівано спитав він. Лінгард здригнувся.

— Ні, ні, не треба,— відповів він,— я й не просив би вас про це.

— Важко збагнути, капітане, що ви хочете робити,— відказав Картер,— всього двадцять чотири години тому ви хотіли застрелити мене.

— Я тільки сказав, що швидше застрелю вас, ніж дозволю здіймати тривогу,— пояснив Лінгард.

— Одна ніч не схожа на другу,— промимрив Картер,— але як я можу знати? Мені здається, ви самі створюєте собі перешкоди.

— Добре, хай так,— мовив Лінгард, враз спохмурнівши.— А чи билися б ваші люди, якби я їх озброїв як слід?

— За вас чи за себе? — спитав Картер.

— За жінку,— гукнув Лінгард.— Ви забуваєте, що у вас на борту є жінка. За інших я зовсім не турбуюсь.

Картер замислився.

— Сьогодні не готові,— мовив він згодом.— Серед матросів є зо два таких, що зможуть, а решта зіб'ються докупи, як вівці. Ні, не сьогодні. Дайте їм час трохи отямитись, якщо ви хочете, щоб вони билися.

Він подав ці факти цілком правдиво, але не дуже-то довірливо, бо власне становище надзвичайно тривожило його. Він нічогісінько не розумів, не знав, чи вірити, і проте мав якесь непереможне бажання допомогти цій людині. В усякому разі це треба було для них, а може, й з політичних міркувань, іноді ж все здавалось безглуздям, бо сам він непевний і безпорадний. Іноді сердився. В такі хвилини відчував у кишені рукоять пістоля. Він захопив цю зброю, коли м-с Треверс наказала йому їхати на бриг.

— Якщо він буде сперечатися зі мною, я стрельну в нього і тікатиму,— сказав він їй.

Він пригадав, як злякалась м-с Треверс. Розуміється, вона не звикла чути такі слова. Отже, даремно було слухати її. Раз обпечешся, то вдруге як слід бережешся. Він зовсім не бажає, щоб його знову захоплювали чи ображали.

— Я не дозволю йому схопити мене. Я вам, м-с Треверс, ще знадоблюся,— мовив він,— і обіцяю вам не бахкати з цієї штуки, доки він сам не зачепить мене.

7 д. Конрад

177

Він виявив доволі мудрості й рішучості, щоб не поступатись перед нею, хоч її хвилювання на мить вразило його. Коли ж човен уже відпливав від яхти, вона гукнула:

— Ви не повинні стріляти! Ви не розумієте!

її голос ледве долинув до нього в темряві і скидався на зойк в біді.

— Давай, хлопці, давай,— підігнав він матросів.

Він був досить розумний, рішучий і молодий і майже хотів, щоб "до того дійшло". Навіть звелів гребцям три-ї мати лодку біля самісінької корми.

— Коли я стрибну в човен, зразу одштовхуйтесь і дай-: те ходу,— сказав він їм.

Зараз йому не дуже-то хотілося стріляти, та він рішуче тримав у думці свою чудову вигадку, тому спитав:

— Може, краще мені повернутись на яхту? Не почувши відповіді, продовжив:

— М-с Треверс наказала мені переказати, що хоч там що, вона вам вірить.