Визволення - Сторінка 37

Він більше вірив у людський егоїзм. Безперечно Даман погодився допомагати йому одвоювати королівство Гассіма тільки за відпо-В'ДНУ нагороду та славу. Його батько й дід (люди, за яких писав Йоргенсон, що їх повісили задля прикладу дванадцять років тому) були приятелями султанів, радниками правителів, фінансистами великих експедицій минулого. З ненависті він став вигнанцем з своєї власної волі, доки Беларабова дипломатія не витягла його з забутого й неспокійного притулку.

Кількома словами Лінгард запевнив Дамана щодо повної безпеки його підлеглих, якщо вони не чіпатимуть загрузлої яхти. Лінгард зрозумів, що Треверса та д'Алькасера полонили через несподіваний страх, щоб гарантувати собі безпечність. Загрузла яхта навіювала їм недовіру. Вона наче викривала таємницю, що оповивала ці місця. Вірити ж білому — страшенне безглуздя, хоч він і од-бився від свого народу. Даманові здавалося, що він може стати жертвою змови. Лінгардів бриг являв для нього грізне знаряддя війни. Він сам не знав, що робити, тому захопив білих як заложників. Не звіряючись на своїх диких вояків, він поквапився одвезти бранців під Беларабову охорону. Але в селищі все здалося йому непевним: відсутність Белараба, відмова Йоргенсона видати обіцяні запаси зброї та амуніції. А тепер цей білий силою своєї промови домігся, чого хотів, від Беларабових людей. Даман здивувався й злякався такого величезного впливу. Проживши відлюдно кілька років у незнаному закуткові архіпелагу, він завжди уявляв себе оточеним інтригами. А спілка з цим білим мала для нього велику вагу. Тому не було потреби сваритися з ним. Він охоче вислухав Лінгардові завірення, що ніхто не зробить шкоди його людям, розташованим на косі. Уважно й недбайливо слухав він обережні слова Лінгарда. Сила цього великого беззбройного чоловіка перемогла. Він помалу схилив голову.

— Аллах наша надія,— прошепотів він, пристаючи на неминуче.

Він захоплював м-с Треверс не як жива істота, а як мальовниче зображення когось чутливого і разом з тим лютого, що його намалював художник. Його блискуча посмішка була незвичайна,— як криця гостра, до болю прониклива. Обводячи очима ввесь двір, м-с Треверс бачила його під владою жорстокого сонячного проміння. Люди з тінями, їхні обриси й кольори блідли в яскравому світлі. Люди, дахи та стіни теж сліпили очі. Даман одійшов убік. Він уже не всміхався; м-с Треверс, спираючись на Лінгар-дову руку, пішла в цій спеці, такій палючій, що, здавалось, можна було відчути її смак, дух, дотик. М-с Треверс наче пливла в ній.

— Де вони? —спитала вона.

— Ідуть слідом за нами,— відповів Лінгард. Він був та^ кий певний, що йому віддадуть бранців і одведуть на бе-* per, що ні разу й не озирнувся аж до самого човна.

Вояки розступилися ліворуч і— праворуч. Треверс ї д'Алькасер вийшли вперед, такі чудні і нереальні, немов то були їхні тіні. Треверс не подав і знаку, що помічає дружину. Мабуть, вона його неприємно вражала, а д'Алькасер ішов посміхаючись, ніби то був не берег, а вітальня.

На кількох веслах тяжкий і старий європейський човен помалу сунувся водою, що видавалась на бліду й блискучу, як і небо над нею. Йоргенсон примостився на дашку. Інші четверо білих сіли на кормі; звільнені сіли посередині. Лінгард зразу сказав:

— Я хочу обом вам сказати, що не все ще скінчилось. Вас віддали мені на поруки.

Коли Лінгард говорив, Треверс одвернувся, а д'Алькасер чемно слухав. Дорогою ніхто ні слова не сказав. Обидва джентльмени першими зійшли на борт "Емми". Лінгард лишився допомогти м-с Треверс зійти східцями. Вона стисла йому руку і, глянувши йому в обличчя, промовила:

— Це була надзвичайна перемога.

Якийсь час він зачаровано дививсь на неї, наче вона нічого й не казала. Потім захоплено прошепотів:

— Ви усе чисто розумієте!

Вона одвела очі й витягла свою руку з-під його руки, бо він не пускав її, наче тримаючись, щоб не впасти.

III

М-с Треверс гостро відчувала, що Лінгард стоїть позаду. Він трохи пождав і, підійшовши до неї, став біля поруччя. Вона замислено дивилась на воду, вкриту пурпуровим промінням заходу.

— Чому ви уникаєте мене з того часу, як ми повернулися з огорожі?—тихо спитала вона.

— Нема чого розповідати, доки не повернуться з якимись новинами раджа Гассім та його сестра,— відповів Лінгард.— Чи пощастило Гассімові? Чи послухався Белараб його аргументів? Чи погодиться він вийти з своєї шкаралупи? Чи повернеться він? Хотів би я все це знати... Та ні знаку немає звідти! Може, він вирушив сюди днів зо два тому й тепер підходить до селища. А може, з якоїсь примхи отаборився десь на дорозі. Можливо, що й прибув додому. Ми не могли б його побачити, бо шлях од узгір'я іде поза берегом.

Він нервово схопив підзорну трубу й справив її на темну огорожу. Сонце сіло за ліси і золотим павутинням заснувало вершечки дерев на тлі блідозеленого неба. Збляклий червоний блиск згасав, перетворюючись на присмерк. Вечірні тіні поставали над лагуною, облягаючи борти "Ем-ми" й обрис далекого берега. Лінгард поклав трубку.

— М-р д'Алькасер теж чогось уникає мене,— мовила м-с Треверс.— Ви, капітане, здається, з ним у добрих відносинах.

— Він дуже приємна людина,— неуважно промовив Лінгард.— Та часом говорить щось чудне. Учора раптом спитав, чи є тут карти, а коли я поцікавився, чи любить він грати в них, він, дивно посміхаючись, розповів мені якусь вичитану історію про людей, засуджених на смерть, що перед стратою нібито грали з карти з своїми вартовими, щоб збавити час...

— А що ж ви сказали?

— Я відповів, що карти певно десь є,— Йоргенсон мусить знати. І спитав його, чи не має він мене за тюремника? Його це вразило, він жалкував, що таке сказав.

— Так, це не добре ви сказали, капітане.

— Це якось ненароком вихопилось у мене, і ми з ним обоє засміялись.

М-с Треверс сперлася на бильця й схилила голову на руки. Кожна поза цієї жінки вражала й чарувала Лінгарда. Він зітхнув, і вони якийсь час мовчали.

— Я хотіла б розуміти кожнісіньке слово, сказане того ранку.

— Того ранку? — здивовано проказав Лінгард.— Якого ранку?

— Тоді, капітане, коли я під руку з вами йшла з Бе-ларабової огорожі на чолі процесії. Мені здавалося тоді, що я йду блискучою сценою, в розкішнім оздобленні якоїсь опери, де всі дивляться, затаївши дух. Ви не можете уявити, яким нереальним видавалося мені все те; і я сама почувала себе якоюсь штучною. Опера, ви знаєте...

— Знаю. Колись я був копачем. Ми часом подавалися до Мельбурна з кишенями, повними грошей. Гадаю, що та опера, що я її бачив, була не така блискуча, як ті, що бачили ви, але щось таке я теж бачив. Дія провадилася в супроводі музики. Усі люди на сцені співали аж до самого кінця.

— Яким штучним, певно, все видавалось вам,— промовила м-с Треверс, не дивлячись на нього.— Ви не пригадуєте назви тієї опери?

— Ні. Я тим не сушив собі голови. Та й всі ми не цікавились.

— Я не розпитуватиму вас за ту оперу. Вона вам, мабуть, видалась як щось неправдиве. Хіба ж люди в житті співають? Тільки в чарівних казках співають.

— Ті люди не всі співали з радощів,— простодушно сказав Лінгард.— І я ніколи не чув казок.

— Вони здебільшого про принцес,— прошепотіла м-с Треверс.

Лінгард не почув. Він на мить схилив вухо, але м-с Треверс не дивилась на нього, і він не прохав її повторити свою репліку.

— Чарівні казки — для дітей, запевняю вас,— мовив він.— Але, м-с Треверс, та справа з музикою була не казка для дітей. Вірте, що з кількох вистав, що я бачив, та була найреальніша. Реальніша над саме життя.

М-с Треверс згадала беззмістовність оперних лібретто і була вражена цими словами: в них було щось дуже зворушливе, наче голодний вихваляв смак скоринки сухого хліба.

— Ви, певно, про світ забули, слухавши ту оперу,— зауважила вона.

— Так, вона мене дуже захопила. Та, я гадаю, вам це зрозуміле.

— Ні. Я не почувала такого, навіть в дитинстві.— Лінгардові здалося, що в цій фразі відчувалась перевага. Він трохи похилив голову. А втім, вона могла говорити, що хотіла. Найприємніше було те, що вона не дивилась на^ нього; це давало йому змогу пильно дивитись на лінії її лиця, на маленьке вухо, напівсховане під ясним кучериком волосся, на чарівну одкриту шию. І вся її постать була немов якесь незбагненне, дивне диво. Вона впадала не так йому в очі, як у щось внутрішнє, незалежне від розуму. Навіть на мить не думав, він що вона далека йому. Може, недоторкана! Та не далека. Свідомо чи несвідомо, він сприймав її духовну суть. Зовнішність її вражала його і викликала разом з тим побожне почуття.

— Ні,— зненацька почала м-с Треверс.— Я ніколи не забувалася ні в яких пригодах. Це не в моїй вдачі. Я не могла забутися навіть того ранку на березі, де була частина моєї власної пригоди.

— Ви трималися як найкращий корабель,— промовив Лінгард і, усміхаючись, дивився на її чоло, волосся, вухо, на чудовий розріз її очей. Віч бачив її тремтячі вії, а ледве помітний рум'янець на щоках вражав, наче пахощі якоїсь дивної квітки.

— Ви похвалили моє поводження?

— Так, справді похвалив. Слово честі, вони страшенно здивувались, як зрозуміли, хто ви така!

— Мушу бути задоволена, але признаюсь вам, що почувала себе, як замаскована, трохи сердилась, і взагалі ніяково було. Мені, мабуть, допомагало те, що я хотіла догодити...

— Я не певен, що ви їм дуже догодили,— щиро перебив Лінгард.— Швидше вони перелякалися.

— Я хотіла вам догодити,— недбайливо кинула м-с Треверс. Тихий, хрипкий і нетерплячий крик птиці долинув до них з лісу, наче закликаючи ніч. Лице Лінгарда посірішало в глибокому присмеркові. Ніжні кольори зникли з неба, і воно вкрилося темночервоним жаром. Сонце зайшло за чорною завісою лісу. Золотисте павутиння зникло.

— Так, я тоді почувала себе безглуздо,— провадила м-с Треверс.— І все через те вбрання, що ви сказали мені одягти зверх мого європейського, та через машкару. У цьому вбранні, що ви дали, я почуваю себе цілком добре, хоч мушу сказати, що воно не зовсім по мені. Шовкові рукави трохи тісні, плечі немов зв'язані, саронг страшенно короткий. За звичаєм, він повинен бути довший, щоб закривав ноги. Зате в ньому вільніше ходити. Я досі діставала дуже мало того, що мені подобалось.

— Мені майже не віриться,— сказав Лінгард,— якби це не ви казали...

— Я сказала б це кожному,— мовила вона, на мить обернувшись до Лінгарда і знову одвертаючись до темної лагуни.