Визволення - Сторінка 38

Далеко у пітьмі помалу блимали два вогники; може, були вони на березі, а може, десь далеко біля лісу. На небі почали сходити зорі, ,але сяяли безсило, наче їхнє світло не могло досягти лагуни. Тільки на заході жевріла крізь червоний туман якась планета.— Тоді гадали, що мені небезпечно давати волю. Так принаймні мені говорили. Але я запідозрюю, що тільки іншим було це неприємно.

— Я думав,— почав Лінгард, але завагався й змовк. Йому здавалося неможливим, що були такі люди, які не хотіли зробити цю жінку щасливою. Його вразила гіркість її тону. М-с Треверс ніби й не цікавилась, що він хотів сказати, і трохи згодом додала:

— І не тільки, коли я була дитиною. Я не дуже пам'ятаю той час, а мабуть, була перекірлива дитина.

Лінгард спробував уявити її дитиною, але це йому не вдалося. Вона була вся довершеність, немов прийшла у цей світ зовсім докінчена, зформована, без хиб чи недоречно-стей. В його минулому не було нічого, що допомогло б йому уявити дітей з її класу. Діти, яких він знав, бавилися на сільських вулицях або бігали по березі. Він теж був такий. Звичайно, він бачив і інших дітей, але не знав їх близько. її дитинство, як і його, пройшло в Англії, і, незважаючи на це, для нього майже неможливо було уявити його. Він не знав навіть, чи воно пройшло в місті, чи в селі, чи бачила вона тоді море. І як могла така дитина бути перекірливою. Але він згадав, що дитина, якій часто докоряють, буває дуже нещасна, і сказав:

— Мені шкода.

М-с Треверс злегка засміялась. У мусліновій клітці постаті зробились невиразними. Одна з них, д'Алькасерова, нервово заходила. Йому німотність м-ра Треверса зовсім обридла, хоча промови цього джентльмена ніколи особливо не захоплювали його. '

— Дуже приємно чути це від вас. Ви здатні відчувати симпатію, та я не певна, на кого справлена вона, на мене чи на тих надто щирих приятелів,— промовила м-с Треверс.

— На дитину,— сказав Лінгард, незважаючи на її глузливий тон.— Дитині бува дуже погано.

— Звідки ви можете знати?—спитала вона.

— Із власного почуття,— кинув він, трохи здивований. М-с Треверс почервоніла. Вона не могла уявити собі

його дитинства, наче він так само з'явився на світ повний сили й змагання. Вона розуміла, що це наївно, і стиха засміялася. Він мовчав.

— Не гнівайтесь,— мовила вона.— Я і не думала сміятися з ваших почуттів. Ваші почуття — це найсерйозніше за все, що траплялося в моєму житті. Я сміялася з себе, з чудного відкриття, яке зробила.

— У дитинстві?—почула вона після паузи глибокий голос Лінгарда.

— О, ні! Потім, дорослою. Дитина не могла б зробити цього відкриття. Знаєте в чому величезна різниця між нами? Ось у чому: відколи я живу, з самісінького дитинства, переді мною все йшли вистави, але я ні на мить не захоплювалась тим, що відбувалося на сцені. Розумієте, капітане, що я хочу сказати?

Він мовчав.

— Так у чім же річ? Ми вже не діти.— І в голосі його почулась безмірна ніжність.— Якщо ви були нещасні тоді, то потім, мабуть, надолужили всього. Я певен, що такій жінці, як ви, досить зробити знак...

— ...щоб увесь світ з переляку попадав навколішки?

— Ні, не з переляку,— МОЕИВ. усміхаючись, Лінгард і, перейшовши на діловий тон, видав себе зітханням. Потім стримано почав: — Ваш чоловік...— Він трохи завагався, а вона, скориставшись з цього, холодно поправила:

— Його кличуть М-р Треверс. Лінгард не знав, як це зрозуміти...

А як же йому звати цю людину? Він же її чоловік, хоч ця думка була йому неприємна, бо та людина вороже і образливо поводилася з ним. Та він розумів, що йому байдуже, чи вороже, чи прихильно ставитиметься до нього м-р Треверс. І враз відчув досаду.

— Так, про цю людину я й хотів говорити,— промовив він з презирством.— Мені не дуже-то подобається його ім'я, і запевняю вас, що якнайменше хочу згадувать його. Якби він не був вашим чоловіком, я б і години не витримав такого поводження з собою. Ви знаєте, що трапилося б з ним, якби він не був вашим чоловіком?

— Ні,— відповіла м-с Треверс.— А чи знаєте ви, капітане Лінгард?

— Не зовсім,— погодився він.— Але запевняю вас, що трапилося б не дуже-то приємне для нього.

— Тимчасом йому й зараз не дуже приємно,— зауважила вона.

— Несила мені зробити йому щось приємне,— серйозно сказав він.— Пробачте мені за щирість, м-с Треверс, але він створює таке становище, що мені дуже важко бути чемним. Я за своє життя багато перетерпів, але презирства ніколи не міг терпіти.

— Розумію,— сказала м-с Треверс.— Адже ваші приятелі кличуть вас Королем Томом?

— Мені це байдуже. Я не маю приятелів. О, вони мене так прозивають...

— Ви не маєте приятелів?

— Не маю,— рішуче сказав він.— Такі люди, як я, не мають товаришів.

— Це цілком можливо,— прошепотіла м-с Треверс сама собі.

— Навіть Йоргенсон, старий, божевільний Йоргенсон, не приятель мені. Він теж кличе мене Королем Томом. Бачите, що це варте.

— Так, бачу. Ні, швидше чую. Цей бідолаха не має тону, а від цього так багато залежить. Я зватиму вас Королем Томом, коли ми будемо удвох,— обережно запропонувала м-с Треверс, наважившись на це лише у темряві, що оповила її постать.

Вона мовчки ждала, схилившись на бильця й підперши голову руками, немов забувши, що сказала. Вона почула поруч себе глибокий шепіт:

— Хотів би я почути, як ви це скажете!

Вона не поворухнулась. Темна лагуна заіскрилась відбитими в ній зорями.

— Добре, промовлю,— сказала в зоряну просторінь, і в голосі її відчулась ніжність.— Сподіваюсь, Королю Томе, ви не жалкуєте, що кинули відлюдну таємничість і заговорили до мене? Скільки днів тому трапилось це? Ось і сьогоднішній день минув. Скажіть, скільки ще їх мине? Скільки цих сліпучих днів і безмовних ночей?

— Терпіть,— прошепотів він.— Не питайте у мене того, на що неможливо відповісти.

— Звідки ми можемо знати, що можливе?—прошепотіла вона з сильною зневагою.— Ви наважились би вгадати? Та скажу вам,— що не день, я почуваю себе неможливіше.

Цей жагучий шепіт пронизав Лінгарда, як ножем.

— Що я можу сказати вам?—прошепотів він з розпукою.— Пам'ятайте, що з кожним вечором днів меншає. Чи хочу я, щоб ви були тут? Як на вашу думку?

Гіркий, короткий сміх злетів до зір. М-с Треверс почула, як Лінгард зненацька відсунувся від неї. Вона й на волосинку не змінила своєї пози, хоч чула, що д'Алькасер виходить із кабіни. Своїм ввічливим голосом він жартівливо спитав:

— У вас була поважна розмова? Може, ви й мені що-небудь розкажете?

— Ви надто цікаві, м-р д'Алькасер.

— Але, признаюсь, в нашому становищі... Пам'ятайте: ви — наш єдиний притулок.

— Вам хочеться знати, про що ми говорили,— сказала м-с Треверс, трохи змінивши позу й повертаючись до д'Алькасера, але обличчя його майже не можна було розгледіти.— Добре, скажу. Говорили про оперу, про реальності та ілюзії, про сцену, вбрання, людські наймення й таке інше.

— Значить нічого важливого,— чемно сказав він. М-с Треверс рушила вперед, і він одступив. В наметі два малайці вішали ліхтарі, що кидали своє світло на схилену голову м-ра Треверса, який сидів у кріслі.

Коли вже всі зібралися вечеряти, прийшов, як завжди, не знати звідки, Йоргенсон і повідомив крізь муслін, що капітан Лінгард просить вибачити йому, але він ке може сьогодні вечеряти разом з усім товариством. І знову зник. І з цього моменту й до того, як вони встали з-за столу і коли принесли похідні ліжка, присутні за сіткою не перемовились і двома словами. Дивність їхнього становища обтяжувала всі спроби обмінятися думками; до того ж кожен з них мав свої власні думки, які марно було передавати іншим. М-р Треверс вдавався до своїх ображених почуттів. Він не стільки міркував, як тупо й безпорадно лютував. Неможливість виявити себе мучила його душу. Д'Алькасер цілком спантеличився. Відмежований у своїх почуттях від життя людей, майже, як Йоргенсон, він цікавився ходом подій і ще не втрачав усього почуття самоохорони. Не маючи змоги цілком зрозуміти все становище, він ні при яких ситуаціях не губився, бо був з тих, що не втрачають розуму. Хоч він не був гумористом, проте був добродушною людиною. Постійна лагідна посмішка виявляла його справжню вдачу. Більше європеєць, ніж іспанець, він мав справжню шляхетську вдачу, що схиляє довіряти кожній чесній людині, надаючи їй власної шляхетності, і в своїх висновках бути зовсім незалежним од класових почуттів. Він вірив Лінгардові, мав його за чесну людину і не сушив собі голови, щоб якось класифікувати його, опріч того, що мав його за інтересного індивіда. Він поважав цього моряка за його поводження й зовнішність, бо не бачив у Лінгардові нічого штампованого. Природна здібність розбиратись в людях говорила йому, що багато з історичних морських авантурників були мабуть м^нш гідні за цього. Проте він навмисне не говорив м-с Треверс своїх міркувань, уникав згадувати про Лінгарда в розмові з нею, бо вона, на його думку, була досить розумна, щоб оцінити як слід відтінки його відношення до Лінгарда. Якщо відтінки ці були дуже тонкі, то м-с Треверс теж тонко могла зрозуміти. Тому не було потреби говорити про кольори цієї авантюри. Сама м-с Треверс очевидно уникала усяких розмов про Лінгарда та про його участь в їхній долі. Д'Алькасер був досить чутливий, щоб бачити, як ці двоє розуміли одне одного, очевидно, сами того не помічаючи. Коли він бачив їх разом, то його вабило спостерігати їх, і він підпадав спокусі. Звичайно, коли життя залежить од всяких незрозумілих дій, звичайні межі розсуваються. Він часто бачив їх разом, коли вони одверто розмовляли; щось спільне відчувалось в їхніх позах, у вигляді, у розставанні, щось особливе й характерне, властиве тільки їм, наче вони одне для одного вродились.

Д'Алькасер не розумів, чому м-с Треверс на його звичайну цікавість не дала прямої відповіді. Він не мав її пояснення за серйозне. На його думку, вона могла б вигадати щось правдоподібніше або просто сказати, що це не його діло. Вона ж знала, що він не образиться. Вона ж бачила, як він сприймав складні й таємничі відносини її до цієї людини. Та він не розпитував, наче все було визначено наперед. Але він не сердився на м-с Треверс. Може, вона й щира була. Вона могла говорити, що хотіла, най-неймовірніше, і він слухав би її, забувши про все. Якби схотіла, то й Лінгарда примусила б говорити всяку всячину: про оперу, вбрання, про Шекспіра та про гру на склянках.