Визволення - Сторінка 43

Якщо для цього потрібно було декілька хвилин, то зараз слушний час подати йому знак. М-с Треверс трохи відступила, щоб світло падало на неї. Нараз приклала ліву руку до лоба.

— Тоді так,— почула вона рішучий шепіт Лінгарда,— тоді, м-с Треверс, треба зробити це цієї ночі.

Можна бути правдивим, відважним і мудрим і проте втратити сили перед останнім кроком. М-с Треверс аж забило дух: — Цієї ночі! Цієї ночі"!—прошепотіла вона. Туманний і темний силует д'Алькасера одсунувся од мусліну. Він бачив її знак і одійшов у глиб намету.

— Так, цієї ночі,— ствердив Лінгард.— Зараз же, в цю ж годину, в цю ж мить,— настирливо шепотів він, ступнувши де м-с Треверс, яка відступила трохи. Він швидко схопив її за руку.

— Хіба ви не бачите, що краще одвезти їх тепер, щоб уникнути різанини. Треба зробити це поки ще темно на березі, поки озброєна юрба не приїхала сюди човнами. Так. Менш як за годину ми мусимо приїхати до Беларабо-вої огорожі, поки все селище ще спить.

М-с Треверс і не думала протестувати. Вона навіть не могла говорити. Лінгард був дужий і так міцно стис їй руку, що вона мало не крикнула. Потім несподівано випустив і з каяттям у голосі промовив:

— Навіть зараз може вже пізної Шлях мій був ясний, та я побачив на ньому вас. і серце моє зрадило мені. Я був немов розбитий і не наважувався глянути на вас. Даруйте ви мені. Я ж не мав права сумніватися ні в чому. Я мушу стати перед вами на коліна й прохати вас пробачити мені, що я забув, яка ви є, забув!

— Що ви, Королю Томе, що це ви?

— Я винен перед вами,— сказав він і схопив її за плечі. Руки його були тяжкі, хоч він гадав, що держить її

дуже обережно.

— Гляньте вперед,— прошепотів він їй у вухо.— Чи бачите ви що?

М-с Треверс, зовсім покірна в його руках, нічого не бачила, крім безформних тіней на березі.

— Ні, я нічого не бачу,— мовила вона.

— Ви певно не туди дивитесь,— почувся його голос. Він узяв її голову в руки і повернув праворуч.— Дивіться! Бачите?

— Ні. А що ж я маю бачити?

— Іскру,— сказав Лінгард, прийнявши руки.— Іскру, що перетвориться на вогнище перш, ніж ми пройдемо в лагуну.

М-с Треверс розгледіла червону іскру, що блимала на березі, далеко від Беларабової огорожі.

— Хмиз,— прошепотів Лінгард.— Якби в них було сіно, вогнище вже добре розгорілося б.

— Це означає...

— Це означає, що чутки вже розповсюдились. Багаття горить перед парканами Тенги. Тепер там всі старійшини села: розмови, хвилювання й сила облудних слів. Це вог-

нище Тенги! Кажу вам, м-с Треверс, що не мине і півгодини, як туди прийде Даман.

— Я розумію,— прошепотіла м-с Треверс. Лінгард обережно підвів її до билець.

— А тепер гляньте-но на другий бік бухти, де най-густіші тіні. То Беларабів форт, його будинки, скарби й підлеглі. Там сила. Я підтримував її. Підтримував до краю. Та що це все тепер? Те ж саме, наче зброя в руках у мертвих. І тільки звідти можна сподіватись допомоги.

— Не можна гаяти часу,— прошепотіла м-с Треверс, а Лінгард тихо відповів:

— Ні, не можна, коли я хочу врятувати те, що мені належить. Ви ж так сказали?

— Так,— прошепотіла м-с Треверс, не підводячи голови. Лінгард крутнувся і схилив голову до її плеча.

— Я ще сумнівався, як той раб, і мушу я цілувати край вашого плаття і каятись, що не йняв віри шляхетності вашого серця.

— О! Моє серце! —промовила м-с Треверс, усе ще споглядаючи вогонь, який зненацька розгорівся на велике вогнище.— Запевняю вас, що все це дуже мало значить.— На мить вона замовкла, щоб опанувати себе, і зрештою сказала:

— Кінчаймо.

— Сказати вам по правді, човен уже готовий.

— Ну, от і добре...

— М-с Треверс,— з зусиллям вимовив Лінгард,— вони ж для вас свої.— І враз схопився: — Не повезу ж я їх на берег, пов'язавши їм руки й ноги.

— Д'Алькасер знає. Ви побачите, що він готовий. Давно приготувався він на всякий випадок.

— Він мужчина,— промовив Лінгард.— Але я думаю про другого.

— А, другий,— повторила м-с Треверс.— Про що я думала? На щастя є д'Алькасер... Я спершу скажу йому.

Вона повернулась од билець і пішла до намету.

— Йоргенсон! — розітнувся на палубі Лінгардів голос,— повісьте-но ліхтар біля сходнів.— І він помалу рушив за м-с Треверс.

10 Д. Конрад

279

VI

Д'Алькасер по знаку м-с Треверс одступив назад і сперся на край столу. Він признався собі, що трохи хвилюється. І справді, коли просив м-с Треверс подати йому знак, то сподівався, що розхвилюється, але не ждав, що знак той буде дано так раптово. Він вважав, що ця ніч, як і всі інші, мине в нервовій дрімоті, в фізичних муках та в неспокійних думах. Проте його здивувало це хвилювання. "Як людина з розумом,— думав він,— я не повинен хвилюватись". Мабуть, незвичайність усього подіяла на нього. Ясно. Якби він лежав тяжко хворий десь у готелі і прислухався до зловісного шепоту, то не схвилювався б, як зараз. Так тоді ж він нездужав би, а в хворобі людина байдужа. Він навіть пожалкував, що не хворий. Хоча Треверс, очевидно, хворий, та це йому, здається, не дуже допомагає. Д'Алькасер глянув на ліжко, де лежав Треверс, зовсім непорушно, що навіть вразило д'Алькасера. Та він не довіряв Треверсові. Не можна було знати, що той зробить далі; звичайно, нічого він не міг зробити, але міг позбавити гідності ситуацію, яку можна було вважати за поклик долі, за заклик до мужності. Д'Алькасер, з його уважною спостережливістю і обережністю, мав за краще вважати себе жертвою не шахрая, а освіченої людини, що наївно змагається з небесною несправедливістю. Він не допитувався свого серця; йому на думку спали рядки французького поета: "завжди ті, що змагалися з несправедливістю неба, панували над таємним зачаруванням та любов'ю людською". До любові він ще не доходив, але не заперечував, що до Лінгарда ставився з таємною приязню і з великою пошаною.

Враз Треверс сів. "От настирливий!" подумав д'Алькасер, дивлячись на кінчики своїх черевиків і маючи надію, що той знову ляже. Треверс заговорив:

— Ви не спите, д'Алькасер?

— Запевняю вас, що ще не пізно. Темніє ж о шостій, а ми обідали десь біля сьомої; через це й ніч довга, а я не дуже-то люблю спати і можу заснути тільки пізно вночі.

— Я заздрю вам,— сказав Треверс із сонною апатією,— я все прокидаюся, немовби встаю з домовини.

Д'Алькасер звів очі й побачив, що м-с Треверс з Лін-гардом кудись зникли з освітленого місця. Вони відійшли

до билець, де д'Алькасер не міг їх бачити. Йому було трохи шкода Треверса, але це безсоння дратувало його. "Певно, цю людину заворожено", подумав він.— Йоргенсон...— голосно крикнув.

— Хто це? — пробурмотів Треверс.

— Так кличуть старого завідувача майном, що весь час швендяє по палубі.

— Я не бачив його. І нікого не бачу. Я нічого не знаю. Краще, мабуть, не помічати.

— Я тільки хочу сказати, щоб він дав мені колоду карт, може, ми зіграємо з вами в пікет?

— Я не певен, чи зможу сидіти з розплющеними очима,— промовив Треверс довірливим тоном.— Чи ж це не смішно, д'Алькасер?.. І потім знову прокидаюся. Жахливо!

Д'Алькасер нічого не сказав, та Треверс, здавалось, і не ждав відповіді.

— Коли я сказав, що моя жінка збожеволіла,— почав він зненацька, і д'Алькасер здригнувся,— то говорив це, звичайно, не буквально.— Голос його зазвучав трохи повчально, і він наче забув за перерву, коли удавав, що спить. Тепер д'Алькасер був переконаний, що Треверс таки удає, і, згорнувши на грудях руки, з нудьгою й покірно слухав.

— А справді, я хотів сказати,— провадив далі Треверс,— що вона жертва якоїсь химери. У суспільстві, як ви знаєте, підпадають різним химерам. Вони, звичайно, не ганебні; але найгірше в моїй жінці те, що її химери ніколи не подібні до химер людей з її класу. її примхи взагалі протилежні людським. Ви ж розумієте, у моєму становищі ця властивість її трохи непокоїть мене. Говоритимуть, що вона ексцентрична. Ви, д'Алькасер, бачите її де-небудь?

Д'Алькасер хотів сказати, що він не бачить м-с Треверс. Він навіть не чув ніякого шепоту, хоч безперечно на борту "Емми" тепер ніхто не спав. Але Треверс навіював йому непереможну недовіру, і він обережно сказав:

— Ви забуваєте, що ваша дружина має кімнату в отій будці;

Д'Алькасер дуже добре знав, що її там не було. Треверс, цілком переконавшись, нічого не сказав. Д'Алькасер удався до міркувань. Ніч здавалась надзвичайно душною. У глибокій туші Лінгардів голос, що кликав Йоргенсона, вразив д'Алькасера своєю зловісністю; він звів очі й на дверях клітки побачив м-с Треверс. Він рушив їй на-

10*

281

зустріч, але вона вже увійшла. Вона задихалась і не могла говорити.

— Може, краще зачинити двері? — спитав д'Алькасер. — Зараз увійде капітан Лінгард,— прошепотіла вона.—

Він щось вирішив.

— Що ж, чудово,— спокійно мовив д'Алькасер.— Я сподіваюсь, ми дещо почуємо.

— Ви все почуєте від мене,— прошепотіла м-с Треверс.

— А! — стиха кинув д'Алькасер.

Коли ввійшов Лінгард, на палубі "Емми" заворушилися постаті. Йоргенсон віддавав накази. В наметі з хвилину не ворушились. Тінь малайця гукнула із сходів:—Судаг, туане,— і Лінгард прошепотів: — Усе готово, місіс Треверс.

Вона схопила д'Алькасера за руку і повела його в протилежний бік від того кутка, де стояло ліжко Треверса. Лінгард почав заклопотано поправляти ліхтаря. Йому спало на думку: що б там не трапилось, а все нехай відбудеться при світлі. Треверс трохи повернув голову і глянув через плече.

— Одну хвилину,— тихо мовив д'Алькасер і всміхнувся на хвилювання м-с Треверс.

— Спершу ніж ви щось скажете мені, дозвольте вас спитати: а ви теж вирішили? — Він здивовано побачив, як очі її широко розплющились. Вона розгнівалась? Д'Алькасер, ніби виправдуючись, сказав:

— Може, не треба було у вас цього питати? І Лінгард почув слова м-с Треверс:

— О, ні, я не боюся вам відповісти.

їхні голоси стали ще тихші. Лінгард повісив лампу й став у ясному світлі. Але почув, що його кличе д'Алькасер.

— Капітан Лінгард.

Він зразу ж підійшов до них. В ту ж мить голова Треверса повернулась у той бік.

Д'Алькасер дуже серйозно і приязно заговорив:

— М-с Треверс сказала мені, що нас потрібно видати тим маврам на березі.

— Так, більше нічого не лишається,— відповів Лінгард.

— Признаюсь, це мене трохи вразило,— мовив д'Алькасер. Тільки кваплива мова виявляла його хвилювання.

— Я мушу подумати за свою честь,— сказав Лінгард теж тихо.