Визволення - Сторінка 44
- Джозеф Конрад -М-с Треверс, трохи спустивши вії, стояла і байдуже слухала.
— Я й не сумнівався в цьому,— зауважив д'Алькасер.— Справи честі не обговорюють. Але, крім того, є ще людяність. Ви видаєте нас безпорадними.
— Можливо! — перебив Лінгард.— Але ви не повинні дивитись так безнадійно. Я не маю права віддати своє життя за вас. М-с Треверс знає, чому. Це теж обов'язок.
— Обов'язок честі?
— Не знаю. Обіцянка є обіцянка.
— Нікого не можна примушувати до неможливого,— закинув д'Алькасер.
— Неможливе! Що таке неможливе? Я не знаю такого. Я не такий, щоб говорити про неможливе чи орудувати ним. Не я ж вас сюди привіз.
Д'Алькасер на мить схилив голову.
— Я скінчив,— серйозно мовив він.— Більше нема чого казати. Сподіваюсь, що я вам не здався переляканим.
— Це буде найкраща політика,— раптом сказала м-с Треверс. Вона навіть не ворухнулась, не звела очей, тільки губи її ворушились.— Це єдино можлива політика. Ви вірите мені, д'Алькасер?..
Він майже непомітно хитнув головою.
— Отже, я покладаю надію на вас, м-р д'Алькасер, що ви якнайлегше докінчите це все і врятуєте нас од огидної сцени. Може, гадаєте, що я повинна була б...
— Ні, ні! Я не думаю цього,— перебив д'Алькасер.— Це неможливо.
— Я теж так думаю,— нервово кинула вона. Д'Алькасер зробив рух, немовби прохаючи не говорити
більше, і враз подався до Треверса. Він навіть не хотів обміркувати свого завдання. Той сидів на похідному ліжку, накривши ноги легким простирадлом. Його пильний погляд, утуплений в одне місце, не зважав на д'Алькасера. Вигляд Треверса, здавалось, виявляв надмірний острах. "Це жахливо", подумав д'Алькасер. Треверс сидів, як заєць.
Д'Алькасер ледве опанував себе й злегка торкнувся до його плеча.
— Прийшов час, Треверс, показати трохи мужності,— сказав він приязно. Треверс швидко глянув на нього.— Я щойно говорив з вашою дружиною. Вона розповіла мені про те, що їй сказав капітан Лінгард. Для нас лишається, мій друже, зберегти нашу гідність. Надіюсь, що, на випадок потреби, ми обидва знатимемо, як умерти.
На мить насунулась глибока тиша. Д'Алькасер здивувався, дивлячись на повернуте до нього обличчя, і подумав, у кого з них двох був скам'яніліший вираз. Але враз на цьому обличчі з'явилась усмішка, яку д'Алькасер звичайно найменше сподівався побачити. Справжнісінька посмішка, ще й трохи презирлива.
— Моя жінка набила вашу голову всякими дурницями,— почав Треверс таким голосом, що не менше здивував д'Алькасера, як і його усмішка,— без дратування й незадоволення, але з відтінком переваги.— Дорогий д'Алькасер, ці химери так міцно засіли їй у голову, що вона може вам наговорити чимало дурниць. Самозванці, медіуми, віщуни, шахраї різних гатунків досягають дивного впливу на жінок. Ви самі бачили. Я говорив з нею до обіду. Вплив, що його зробив на неї цей бандит, цілком незрозумілий. Він певно й сам напівбожевільний. Це часто трапляється з подібними людьми. Я вже кинув переконувати її... Що ви мали мені сказати?.. Але застерігаю, щоб ви не сказали, я не ставитимусь до того серйозно.
Він швидко скинув із себе простирадло, спустив ноги додолу й почав застібати куртку. Д'Алькасер, слухаючи його, почув за собою тихі кроки і зрозумів, що м-с Треверс з Лінгардом виходять із намету. Проте він докінчив свою думку й тривожно ждав відповіді.
— Дивіться! Вона пішла з ним на палубу,— були перші слова Треверса.— Надіюсь, тепер ви розумієте, що це справжнісінькі химери. Ви мусите взяти це до уваги. Гляньте на її вбрання. Вона цілком втратила розум. На щастя, наше суспільство про це не знає, бо якби щось подібне трапилося в Англії, було б надзвичайно ніяково. О так, піду. Піду, куди хочете. Я не можу терпіти цю шхуну, цих людей, цю прокляту клітку. Я певен, що захворів би, якби лишився тут надалі.
Байдужий голос Йоргенсона промовив десь біля сходів:
— Королю Томе, вже цілу годину жде човен.
— Перетворімо неминучість на доброчесність і ходімо. Що буде, те й буде,— мовив переконливо д'Алькасер, збираючись узяти Треверса під руку. Він не знав, як розуміти цього джентльмена.
Але Треверс прикидався іншою людиною.
— Боюся, д'Алькасер, що ви теж не дуже розсудливо дивитесь на все. Я піду, взявши з ліжка оцю ковдру...— Він швидко стяг її, повісив на руку й пішов слідом за д'Алькасером.
— Від чого я найбільше терплю, так це від холоду.
М-с Треверс з Лінгардом чекали біля сходнів. На здивування всіх, Треверс перший звернувся до дружини:
— Ви завжди глузували з чужих химер,— промовив він,— а зараз маєте свою власну. Але про це не варто міркувати.
Д'Алькасер пройшов, скинувши кепі, і, поклонившись м-с Треверс, зійшов у човен. Йоргенсон, звичайно, зник як клятий дух, а Лінгард одступив назад, лишивши чоловіка й жінку вдвох.
— Чи не чекали ви, що я вчиню скандал? —тихо спитав Треверс.— Та запевняю вас, що мені краще поїхати, аніж лишатись тут. Ви не ждали цього? Ви втратили почуття реальності й буття. Я ж якраз думав цього вечора, що краще бути мені десь, аніж лишатись тут і споглядати все... ваше безумство.
— Мартіне! — крикнула м-с Треверс. Лінгард здригнувся, а д'Алькасер підвів голову з човна, і навіть незримий Йоргенсон перестав бубоніти собі під ніс. Тільки одна особа ніби й не чула вигуку м-с Треверс і тихо провадила далі:
— ...ваші помилки, а ви ж, здається, були вищі від загальної легковірності. Ваші помилки заважають вам критично глянути на все, але колись ви ще признаєтесь у цьому.
— Чи не занадто далеко ви зазираєте? — спитала м-с Треверс і відчула, що розмовляє з чоловіком таким тоном, наче зверталася до нього, прощаючись у передпокої власного будинку. Так само вона питала колись, о котрій годині ждати його додому, а тим часом лакей держав одчинені двері, і на вулиці ждала карета.
— Не дуже-то далеко. Так не може більше тягтися,— Треверс зробив такий рух, наче поспішав, щоб не спізнитись на призначену годину.— До речі,— мовив він, спиняючись,— гадаю, цей ваш тип узнав, що ми багаті?
— Це найменше могло б спасти йому на думку,— сказала м-с Треверс.
— Ну, ну, якраз! —уїдливо всміхнувся м-р Треверс.— Але скажу вам, що мені це нецікаво. Я готовий зробити... Зробити поступки. Навіть дати йому великі гроші. Тільки вся справа така абсурдна! Він, мабуть, не певен в моїй сумлінності? Так ви, маючи на нього такий великий вплив, могли б запевнити його, що зі мною нема чого боятись. Я людина слова.
— О, це звичайна річ, яку можна подумати про кожного,— сказала м-с Треверс.
— Мабуть, ви так ніколи й не прозрієте? — роздратовано почав Треверс і спинився.— Ну, добре. Я даю вам волю.
— Що вплинуло на цю раптову зміну вашої думки? — підозріло спитала м-с Треверс.
— Моя повага до вас,— не вагаючись, відповів він.
— Я мала намір їхати в полон разом із вами.
— Я забороняю вам робити це,— енергійно зашепотів Треверс.— Я радий їхати. Не хочу бачити вас, доки не минуть ваші примхи.
її збентежив цей таємничий запал, та зразу ж лютий шепіт Треверса змінився на легковажний глум, і голосніше він сказав:
— Я безперечно не зв'язую це з чимсь особливим... Треверс одстрибнув од жінки і, кинувшись до трапу,
привітно помахав рукою.
Ледве освітлена тьмяним ліхтарем, що стояв на даху будки, м-с Треверс схилила голову і глибоко замислилась. Та за хвилину рушила повз Лінгарда і, мало не зачепивши його, пройшла в кімнату. Лінгард почув, як зачинились двері. Він пождав, рушив до сходнів, але, наважившись, пішов за нею.
У кімнаті було зовсім темно. Він нічогісінько не бачив і відчував тільки гнітючу, глибоку тишу.
— Я їду на берег,— почав він, розтинаючи чорну й мертву безмовність, що сповила його й незриму жінку.— Прийшов прощатися.
— Ви їдете на берег,— повторила м-с Треверс. Голос її звучав байдуже.
— Так, на кілька годин, а може, й назавжди,— промовив Лінгард рівним тоном.— Може, помру за них, а може, і за інших. Хотів би жить лише для вас, якби-то знав, як це зробити. Я говорю це вам тому, що темно. Якби тут було видно, я не ввійшов би.
— А я хотіла б, щоб ви не входили,— промовив байдужий голос.— Ви завжди приходите до мене з життям і смертю у руці.
— Так, це занадто для вас,— тихо сказав Лінгард.— Ви не можете бути іншою, тільки правдивою. І ви не винні! Не бажайте мені життя, краще — удачі, бо ви не винні й мусите терпіти.
— Щасливо, Королю Томе,— почув він з темряви, в якій, здалось, нараз розгледів блиск її волосся.— Я ж мушу терпіти. І не приходьте до мене знову, бо я стомилася від вас.
— Добре, вірю,— промовив Лінгард і вийшов із кімнати, тихо причинивши двері. Запанувала тиша, та враз упав стілець, а далі в світлі лампи з'явилась м-с Треверс. її голі руки схопились за одвірки.
— Заждіть хвилинку! — голосно крикнула вона. Та не почула жодного кроку, жодного руху, тільки побачила, як щезла біла постать Йоргенсона, байдужого до життя і людей.
— Заждіть, Королю Томе! — повторила вона. І потім крикнула безтямно:
— Я не хотіла цього казати. Не вірте мені!
Вдруге цієї ночі жіночий голос примусив затремтіти людські серця на борту "Емми" — всіх, крім старого Йоргенсона. Малайці в човні глянули вгору. У д'Алькасера, що сидів біля стерна, поруч Лінгарда, стислося серце.
— Що це? — скрикнув він.— Я чув ваше ім'я. Вас, може, кличуть?
— Рушайте! — твердо наказав Лінгард, навіть не глянувши на д'Алькасера. Тільки Треверс немов нічого не помітив. Коли човен вже далеченько од'їхав од "Емми", він нахиливсь до д'Алькасера.
— У мене дивне почуття,— обережно й тихо промовив він.— Мені здається, що я в повітрі і не знаю... Ми ж на воді, д'Алькасер? Ви цілком певні? Так, так, звичайно, ми на воді.
— Так,— відповів д'Алькасер.— Мабуть, переїздимо Стікс *.
Треверс байдуже й несподівано відповів:
— Дуже можливо.
Лінгард, поклавши руки на румпель, сидів, як витесаний з каменю.
— Значить, ваш погляд змінився? — прошепотів д'Алькасер.
— Я сказав дружині, щоб вона запропонувала йому гроші,— серйозно мовив Треверс.— Та, правду кажучи, я не дуже вірю в успіх.
1 Стікс — в грецькій міфології — річка, через яку переїздили в царство мертвих.
Д'Алькасер не відповів, він тільки здивувався. Треверс був досить набридливим. Він зненацька схопив д'Алькасера за руку і пошепки додав:
— Я нічого не певний. Я не певний, чи запропонує вона йому.
Все це було не дуже-то зворушливе.