Визволення - Сторінка 49

З жахом оглянулась і в темряві нічого не побачила, крім смолоскипа та миготіння лагуни. Смолоскип поволі догорав. Напруженим очам привиджувались у темряві таємні рухи, і бідну жінку охопив панічний жах. А що як пришиє її широке лезо до цієї високої дерев'яної стіни, що до неї вона припала. Вона й не знала, де була. Справді ж, вона стояла трохи ліворуч головної брами, майже під самою бійницею огорожі. її надзвичайний смуток перейшов у непритомність. Вона нічого не чула, не бачила і навіть не відчувала огорожі, що до неї притиснулась. Звідкись згори і дуже близько почувся виразний і заклопотаний голос Лінгарда.

— Нагніться нижче. Ще нижче.

Кров у холодному тілі жінки почала знову пульсувати. Вона нагнулась, стала навколішки; зразу відчула дух диму од багаття й почула невиразний шепіт тривожних голосів. Лінгард говорив:

— Я нікого не зміг примусити одкрить ворота. М-с Треверс не мала сили промовити хоч слово.

— Чи ви ще тут?—тривожно спитав Лінгард так близько біля неї, що вона відчула його дихання на своєму обиччі. Це підбадьорило її. Одразу зрозуміла, що робити. Вона просунула голову й плечі в отвір і відчула, як її швидко потягли. Ті самі руки підійняли й поставили її на землю. Вона помітила, що Лінгард збирався щось казати, яе в його чудному мурмотінні важко було що-небудь ро-зшрати, окрім здивованих, захоплених уривків: — Ви... ви...— неначе марячи, повторював він і не пускав її; його страшне й непереможне стискування нарешті перейшло в міцні обійми, в буйну жагучість, страшенну і невпинну. Як кілька хвилин тому дужий його голос схопив її всю, так його дужа сила заповнила тепер всю просторінь. Щоразу, як вона хотіла захиститись від його могутності, опір її перемагала ця надзвичайна сила. Кількість разів вона втрачала під ногами грунт і відчувала якусь безсилу безпорадність, дивний трепет. І неминуче трапилось. Вона передбачала це. Увесь цей час, у цьому темному місці, в червоному світлі вогнищ людина, що в її руках вона пручалась, лишалася незримою для неї. І враз подумала: "Він же роздушить мене на смерть, навіть не знаючи цього".

Він являв собою сліпу силу. М-с Треверс зовсім заплющила очі. Голова її трохи відхилилась назад. Не інстинктивно, а вже з покірністю вона віддалася його рукам. Це вразило його так, немов вона встромила йому ножа в серце. Лінгард зненацька випустив її, і вона впала б на землю, якби не схопилась за його руку. Він наче сподівався цього, і на мить тіло її повисло на цій руці. Позаду себе м-с Треверс чула стукіт об дерево, шепіт і рух людей.

Враз один голос сказав: — Вже скінчили,— так виразно, що хоч вона й не розуміла слів, вони допомогли їй опанувати себе. В цю мить Лінгард прошепотів:

— Чом ви не говорите? Вона відповіла:

— Дайте мені передихнути.

Усі звуки довкола стихли. Люди знову заклали отвір, що крізь нього втягли її Лінгардові руки. Вона задовольнилась, ніби сплатила потрібний борг, і заспокоїлась, міцно тримаючись за цю залізну руку. Вона згубила десь сандалю і, ще тримаючись, нишком шукала її ногою по землі. О, так, звичайно, її підняли вже з землі, і вона не почувала ні сорому, ні каяття. Але ні за що в світі не хотіла, щоб він узнав за цю загублену сандалю. Загублена сандаля так само символічна, як і скинуте покривало. Та він не знає і ніколи не знатиме. Де ж ця річ? Та ось її нога натрапила на ту сандалю, і м-с Треверс, держачись за Лін-гардову руку, нагнулась, щоб озуть її. Так стояли вони одне проти одного: він скам'янілий, стримуючи себе і відчуваючи бурхливе хвилювання; вона, спустошена всім пережитим, вперто пригадувала, що трапилось.

— Відтоді, як прибігли до мене й сказали про ракети, я з годину дивився в цю бійницю,— сказав Лінгард.— Якраз тоді скінчив я говорити з Беларабом. Побачив, коли ви зі смолоскипом вийшли на берег, і подумав, що мені привиджується. Та що я міг зробити? Я почував, що треба кинутись до вас, та не наважувавсь. Між пальмами повно людей. Так само і будинки, що ви їх бачили на березі, набиті вщерть озброєними людьми. Якби почалась стрілянина... А ви ж ішли відкритим місцем зі смолоскипом над головою! Я не смів. Вам було так безпечніше, самій. Я стримався і стежив, як ви бігли берегом. Жодна людина не бачила такого! Нащо ви прийшли?

— Хіба ж ви нікого не ждали? Я кажу не за себе, а за посланця.

— Ні,— відповів Лінгард, навіть дивуючись своїй стриманості.— Як він дозволив вам їхати?!

— Ви говорите за капітана Йоргенсона? О, спершу він не дозволяв. Все говорив, що має на це ваші накази.

— Як же вам пощастило обійти його? — спитав Лінгард ласкавим тоном.

— Я і не пробувала,— почала вона й спинилась. Питання Лінгарда знову викликало в ній підозру до раптової зміни Йоргенсона.— Мені довелося довгенько говорити з ним,— казала вона далі.— Капітан Йоргенсон увесь час дивився на мене, як на заразу. Може, він вирішив позбутися мене навіть супроти ваших наказів. Він при здоровому глузді?

Вона вже не держалася за міцну руку Лінгарда, бо цілком опанувала себе. Лишилось тільки невиразне враження від її зльоту над землею, на якій тепер вона стояла зовсім твердо.

— Він при такому розумі,— почувся глухий голос Лінгарда,— що якби я послухав його, ви не знайшли б мене тут.

— Що означає тут? В цій загороді?

— Ніде,— відповів він.

— Що ж мало трапитись? _

— Лише бог знає,— відповів він.— Що трапилось би, якби світ не був створений за сім днів? Я знаю вас приблизно стільки ж. Почалось з того, що я прийшов до вас, як злодій, уночі. Де, чорт би його взяв, я чув це? А та людина, що з нею ви одружені, навіть вважає, що я гірший.

— Хіба недосить того, що я вас поважаю і ось прийшла до вас вже після того, як ви зневажливо покинули мене в моєму розпачі. Не заперечуйте, що ви не чули, коли я кликала вас. О, так, ви чули. Увесь корабель чув, бо я не соромилась.

— Так, ви прийшли,— голосно сказав Лінгард.— Та чи ж справді ви прийшли? Я не вірю своїм очам! Чи справді ви тут?

— На щастя, тут темно,— мовила м-с Треверс.— Та чи можете ви ще сумніватись? — багатозначно додала вона.

Враз Лінгард ворухнувся і мало не кинувся до неї, і м-с Треверс подумала: "Тепер я вже не викручусь живою",— але він знову непорушно стояв перед нею, наче ніколи й не ворушився. Здавалось, то земля хиталась під його ногами, а він утримав рівновагу. Та під ногами в м-с Треверс земля не зворушилась. Вона перемогла себе і здивувалась не з цієї перемоги, а з величезної сили волі цієї людини. Якби не дивна душевна втома, вона, може, віддалась би цій силі. Але їй здалось, що в ній нема нічого вартого, щоб віддатися. Зовсім спокійно м-с Треверс сказала:

— Дайте мені вашу руку, капітане. Не стоятимемо ж ми тут цілу ніч.

Коли вони рушили, м-с Треверс подумала: "В цій людині справді є щось величне. Він був величний навіть у своєму поводженні. Ні пробачень, ні пояснень, ні приниження, ні найменшого тремтіння в цьому тілі, де була смілива й бентежна душа". Вона знала це напевне, бо її пальці спокійно лежали на Лінгардовій руці, коли вона помалу йшла поруч нього, немов він вів її до столу обідати. А втім, вона й на мить не припускала, що він, як і вона, нічого не переживав. Раніш він не здавався їй такою небезпечною силою. "Він справді безжалісний", подумала вона. Тільки вони вийшли з темної внутрішньої загороди біля воріт, як почули позаду себе трохи хрипкий і пробачливий голос, який настирливо приказував одне:—Ця річ... ця річ... ця річ...— Вони озирнулись.

— А, мій шарф,— промовила м-с Треверс.

Кремезний, присадкуватий, широколиций парубок, одягнений тільки в білі штани, подав шарф, накинутий на обидві руки, шанобливо держачи його якнайдалі від себе. Лінгард узяв шарф, і м-с Треверс зразу ж одягла його.

— Не треба забувати звичаю,— сказала вона.— Це ж моє покривало на обличчя.

Вона загортала ним голову, коли Лінгард сказав:

— Воно не потрібне. Я веду вас до ваших джентльменів.

— Я його скрізь носитиму,— відповіла м-с Треверс.— Ця річ потрібна з двох причин: по-перше, щоб підтримати звичай, по-друге, з обачності. Доки я не гляну на себе в люстро, ніхто не переконає мене, що моє лице не змінилося.

Лінгард подивився на неї. Загорнута, вона сміливо глянула на нього.

— Скажіть мені, капітане, скільки очей дивилося на нас кілька хвилин тому?

— Це вас непокоїть? — спитав він.

— Якнайменше,— відповіла м-с Треверс.— Мільйони зірок дивилися на нас, а що мені до того. Вони не належать до мого світу. Так са*мо й всі ці очі. Вони не з мого світу.

Лінгард подумав: "Усі їй далекі". Ніколи вона не здавалась йому такою неприступною, відмінною та далекою, як зараз. Полум'я численних вогнищ освітлювало тільки землю та оповиті димом чорні постаті людей біля них. Але тільки одне вогнище, що горіло перед будинком, де сиділи полонені, можна було назвати вогнищем, та й воно було невелике. Воно навіть не освітлювало простір між сваями й верандою. На ній видно було голови двох воїнів та тьмяний блиск на вершечках списів. Проте внизу, на землі, темна постать людини на лаві була зовсім рельєфна. Друга, зовсім чорна постать, підкинула в багаття хмизу й одійшла геть. Людина, що сиділа на лаві, підвелась. То був д'Алькасер. Лінгард з м-с Треверс підійшли до нього зовсім близько. Він так здивувався, що занімів.

— Ви не сподівалися...— почала м-с Треверс, трохи збентежена його німотою.

— Я не вірив своїм очам,— теж збентежено промовив д'Алькасер. Він отямився й щиро признався:

— Зараз я не думав про вас, м-с Треверс.— Він провів рукою по лобі.— Я й сам не знаю, про що думав.

У світлі тріскотливого полум'я м-с Треверс розгледіла лице д'Алькасера. Воно вже не посміхалося. Вона не пам'ятала, чи бачила його коли таким серйозним і далеким. Лишивши Лінгардову руку, м-с Треверс підійшла ближче до багаття.

— Ви, мабуть, були дуже далеко, м-р д'Алькасер,— мовила вона.

— Цієї волі від нас ніхто не може відняти,— зауважив д'Алькасер, пильно дивлячись на загорнуту шарфом м-с Треверс.— Може, я був десь далеко,— вів він далі,— та запевняю вас, що й сам не знаю де. З годину тому здійнялась метушня через якісь ракети, та я не брав участі в ній. Нікого було розпитати за все. Капітан тоді говорив з королем чи правителем цієї місцевості.

Він звернувся до Лінгарда:

— Дозвольте спитати, чи досягли ви якихось наслідків? Цей мавр, мені здається, дуже вже забарний.

— Проти прямого нападу він безперечно дасть опір,— сказав Лінгард.— Отже ви маєте оборону.