Визволення - Сторінка 53

Він страшенно тривожився і піклувався.

Для нього це було зовсім нове почуття. Раніш він ніколи не піклувався ні про себе, ні про когось іншого. Тому до цього почуття він ставився соромливо й недовірливо. Він простодушно помітив, що Лінгард не дивився ні на небо, ні на море, ні на шхуну — нікуди. І тепер Картер відчув себе ще самотнішим і безпораднішим, як і тоді, коли його кинули самого, довіривши на нього два кораблі, заблука-них серед мілин, оповитих якоюсь нещасною таємницею. З того часу, як Лінгард повернувся, Картер, замість того, щоб радіти, побачив, що відповідальність лягла на його плечі значно більша. Він зрозумів, що Лінгарда потрібно якось розворушити.

— Капітане,— з розпачем вирвалось у нього,— ви не можете сказати, що я страшенно докучаю вам з самого ранку, коли ви повернулися на борт. Та ви повинні розповісти мені дещо. Що буде з нами? Будемо битись чи тікати?

Лінгард спинився, і Картер з певністю помітив, що той всміхається до нього. "Ага! — подумав Картер.— Таки розворушив"; і він почув, що несміливість одлетіла і скористався з слушного моменту.

— Знаєте, аер, що б там не трапилось, а вам потрібен помічник. Бо я спровадив з корабля отого недотепу Шоу. Він каламутив тут усіх матросів. Учора я наказав йому чухрати геть разом з усім своїм шматтям, тобто поїхати на яхту. А він здійняв страшенну бучу, наче хотів я скинути його за борт. Я застеріг, що як не піде тихо-мирно, зв'яжу його, як барана. Проте він сам зійшов по сходах, сварячись на мене кулаком й віщуючи, що коли-небудь мене повісять, як пірата. На борту яхти він буде не шкідливий. А тепер сер, хвалити бога, ви віддаватимете накази, а не я.

Лінгард повернувся і пішов. Картер не ворухнувся. Та незабаром його покликали з другого кінця палуби.

— Яку людину ви підібрали вчора ввечері? — тихо спитав Лінгард.— Здається, ви щось говорили, коли я прибув на бриг?

— Я намагався розповісти,— щиро промовив Картер.— Та скоро кинув. Ви ж не зважали на моє оповідання. І я подумав, що вам потрібно лишитися самому. Хіба ж я знаю ваші звички, сер? Чи ви помітили, що рано-вранці я п'ять разів підходив до дверей, щоб глянути на вас? А ви сиділи...

Він враз спинився, а Лінгард поспитав:

— Ви п'ять разів були в каюті?

— Так. І на шостий я поклав звернутися до вас, щоб ви помітили мене. Не міг же я зостатись без наказів. Треба доглянути двох кораблів й багато дечого зробити...

— Уже тут нічого робити,— сказав Лінгард із таким виглядом, що Картер змовк.

— Навіть це знати, і то добре,— промовив Картер.

— Я ще і досі приголомшений,— признався Лінгард, дивлячись на Картера.

— Ви дуже близько були від вибуху? — спитав юнак із співчутливою цікавістю.

— Близько,— промовив Лінгард.— Це, мабуть, трапилось у мене в голові.— Він стиснув голову руками і опустив їх.— Що то за людина? — знову спитав він.— Звідки він?.. Може, він досі вже помер,— заздро докинув Лінгард.

— Ні, сер, живучий чорт,— одмовив Картер.— Я розповім вам, як це було. Як я казав уже раніше, я не хотів кидати вас, воліючи знайти живим чи мертвим. І от учора, коли сідало сонце, тобто після полудня, я посадив у два човни людей і плив до берега, щоб виміряти дно й знайти якийсь прохід: хотів іти шукати вас на бригові чи в яхті, але не в тому річ. Нараз побачили ми три... чотири плавучі стовбури. Матрос з мого човна помітив на одному з них червоне шмаття. Я захотів поглянути, що то таке. То був саронг цього нещасного. Він зачепився між гілками й не дав скотитися йому у воду. Запевняю вас, що я ніколи так не радів, коли побачив, що він ще дихає. Якщо нам пощастить його урятувати, подумав я, то він хоч дещо розповість. Стовбур приплив з протоки бухти. На мою думку, цей чоловік лежав на ньому майже півдня. Ми опустили його через грот-люк униз і поклали в гамак. Він ледве дихав, але вночі враз опритомнів, скотився з гамака й ліг долі, на циновці. Певно, йому там було краще. Та говорить почав він тільки вранці, тому я зразу й зійшов до вас сказати, але ви не помітили мене. Я вже казав вам і про те, хто він, але не знаю, чи чули ви мене.

— Не пам'ятаю,— тихо сказав Лінгард.

— Чудні вони, оті малайці. Вранці був ледве живий, а тепер цілу годину говорив з Вазубом. Ви спуститесь до нього, чи послати матросів, щоб принесли його на палубу?

Лінгард на мить завагався.

— Хто ж він?—спитав.

— Той чолов'яга, якого ви послали тієї ночі, коли ми вперше стрілись з вами. Як його звуть? По-моєму, Джаффір. Хіба не був він з вами там на березі? Хіба він не знайшов вас, щоб передать листа од мене? Він надзвичайно спритний. Я зразу ж упізнав його, коли ми його зняли з деревини.

Лінгард схопився за бакштаг.— Джаффір! Джаффір! Вірніший над усіх! Сміливий і відважний посланець!— Глибокий розпач охопив Лінгарда.— Ні, я не можу глянути на нього,— прошепотів він сам до себе.— Пошліть сюди Вазуба. Я буду в каюті.— Він рушив, але нараз спинився.

— Чи не було сьогодні човна з яхти? — спитав він, ніби вражений якоюсь думкою.

— Ні, сер,— відповів Картер.— Сьогодні ми не мали ніяких зносин з яхтою.

— Пошліть сюди Вазуба,— повторив Лінгард, спускаючись по сходах.

Старий серанг нечутно увійшов й побачив свого капітана таким, як бачив його завжди. Лінгард сидів під золотими блискавками, так само дужий і багатий, так само знаючи страшні слова, що владарюють над стихіями й людьми. Старий малаєць сів за кілька кроків од Лінгарда, підібгавши ноги, сперся спиною об панель. Нарешті звів свої старечі очі і спостережливо й привітно глянув на лице білого, поклавши руки між колін.

— Вазубе, ти знаєш все. Чи там лишився хто, окрім Джаффіра? Чи всі вони загинули?

— Довгого тобі віку! — проказав Вазуб, і Лінгард з жахом прошепотів: —Усі померли! — а Вазуб двічГхитнув головою. Його рипучий голос тужливо говорив: — Усе це правда! Ти — сам, туане, ти лишився сам!

— Така була їх доля,— мовив нарешті Лінгард з удаваним спокоєм.— Чи розповів тобі Джаффір про вибух? Як трапилось, що сам він уцілів?

— Його володар наказав йому іти, і він скорився,—-почав Вазуб, спустивши очі долі...

Катастрофа, як грім на голову, впала на Лінгарда ранком напередодні. Коли розвиднілось, за ним прислали, щоб він ішов провадити переговори з Бела рабом. Він відчув, як м-с Треверс прийняла руки з його голови. Голос її прошепотів йому на вухо: — Устаньте. Люди йдуть.—-Він похапцем підвівся. Ще було темно. Потроху він розгледів усі обриси навколо: дерев, будинків і людей, по-снулих на землі. Та він нічого не пізнавав. То була тільки жорстока зміна сну. Чи можна було сказати, що тут реальне? Із здивуванням озирнувся, глянув на жінку, що сиділа поруч. Вона не ворушилась, хоч непорушно просиділа вже кілька годин, даючи йому спокій, безмежне ща-. стя й забуття.

— Ви найвеликодушніша з жінок,— промовив він, нагнувшись. Очі її були широко розплющені, уста — холодні. Та це не вразило його. Він знову випростався біля неї. Жар усе палить, а вона з холодними губами здавалася йому безсмертною й нетлінною.

Він знов нагнувся й поцілував окрайок її шарфа, а потім повернувся стріти трьох посланців, що обминали хату з полоненими і мірною ходою наближалися до нього. Вони запрошували його на раду. Белараб уже прокинувся.

VII

З підвищеною байдужістю людини, що глянула крізь відчинену браму раю і вже не інтересувалась життям, Лінгард пішов за неспокійними посланцями Белараба. Огорожа прокидалася, і вже чути було стримані голоси. Люди підводились з землі, запалювали вогнища. Загорнуті постаті ходили в тумані між будинками. Крізь циновки бамбукової хатини Лінгард почув дитячий плач. Починався день звичайного життя. Але в проводиревій кімнаті для нарад ще захищались од світанку кілька воскових свічок і кілька дешевих європейських ламп; вранішній туман, за-ходячи в приміщення, оточував їх червонуватим сяйвом.

Белараб не тільки не спав, а навіть мав такий вигляд, ніби не спав уже довгий час. Творець Берега Притулку, стомлений правитель селища, що зневажав непосидючих дужих людей, був сердитий на білоіо друга, який завжди приносив із собою свої бажання і тривогу. Белараб нікому не бажав смерті, але й не хотів тривожитись про чиєсь життя. Він хотів зберегти таємничість і могутність своїх меланхолійних вагань. Цьому його бажанню завжди загро-

жував Лінгард своїми пориваннями, своїм запалом, що вірив не в одного бога і сумнівався в могутності долі. Беларабові було дуже прикро. Він щиро стривожився, бо любив Лінгарда, любив його не тільки за силу, що охороняла його скептичну душу від небезпек, які переслідують усіх правителів, а й любив як його самого. Цей правитель із безмежним ваганням, зневажаючи створіння аллаха, ще вірив у Лінгардову могутність і сміливість; абсолютно вірив. А проте, маючи таку дивну вдачу, тепер, коли надійшов час, Белараб боявся випробувати свою силу й мужність.

Лінгард не знав, що вдосвіта один Беларабів шпигун проліз крізь огорожу в найдальшому кінці лагуни. За кілька хвилин потому, як Лінгард пішов од правителя, стурбований Йоргенсоновими ракетами, Белараб уже слухав дивне оповідання про полон Гассіма та Іммади, про рішучість Тенги, про захоплення "Емми", чи силою, чи шляхом переговорів. Не вірячи всьому світові і не покла-даючись навіть на самого бога, Белараб був дуже стривожений, бо велику вагу мало для нього те, що Даманова піратська зграя була в руках Тенги. Як можна було знати, чи лишиться лояльним в такому разі вадзький раджа? Із характерною для нього обережністю,— через неї на Березі Притулку його й назвали "Батьком Безпечності",— Белараб нічого не сказав Лінгардові про ці вісті, бо боявся, що він з своєю несамовитою енергією кинеться в непевну бійку, потягне за собою і його, Белараба, з усіма людьми і порушить мир довгих років.

Отже, тому Белараб почав переконувати Лінгарда видати білих людей Даманові, найвищому проводиреві іла-нунів, і таким чином відтягти його увагу від Тенги. Чому він, Белараб, мусить за них воювати? У цьому нема потреби. І навіть гріх розпочинати чвари в громаді правовірних. Коли б налагодити мирно справу з Даманом, тоді до Тенги можна послати людей і запропонувати йому мир. Він враз побачив би, що всі його плани рухнули і всі надії пропали. Зробити це зразу! У цю ж мить!..