Визволення - Сторінка 55

Тепер лише хотів, щоб білі якнайшвидше їхали з лагуни. Негайно наказав розкрити браму; його вояки вийшли й опали селище. Потім спалили усі будівлі, і Белараб, сидячи на баскому коні, виїхав на чолі тріумфальної процесії, оточений великим натовпом вояків та ватажків.

Цієї ночі білі вийшли з огорожі при світлі смолоскипів. Треверса несли до берега, де військові човни Белараба ждали цих пасажирів. М-с Треверс пройшла крізь ворота під руку з д'Алькасером. її лице було наполовину запнуте.

Вона пройшла крізь натовп глядачів, уся освітлена, байдуже дивлячись поперед себе. Белараб удав, що й не бачить їх. Лише Лінгардові стис руку, висловлюючи звичайні слова дружби; коли ж почув слова білого: "Ти вже ніколи мене не побачиш", йому полегшало. Белараб давно вже не хотів бачити цього білого, але, стискуючи йому руку, поважно усміхався.

— Один аллах знає майбутнє,— промовив він. Лінгард ішов до берега сам, почуваючи себе чужим

усім цим людям. Перший човен з подружжям Треверс уже одплив. Д'Алькасер з Лінгардом сіли в другий човен. Журливі тіні бухти, оточеної стіною непроникливого лісу, з'єдналися за ними, і тільки весла хлюпали в воді.

— Як трапився цей дивний випадок? — спитав у нього д'Алькасер.

— Що, випадок? — насилу вимовив Лінгард.— Де чули ви таке? Випадок! Не чіпайте ви мене. Я щойно повернувся до життя, й воно мені тепер холодніше й темніше від могили... Я ще не можу зносити людського голосу.

VIII

І ось тепер, стоїчно витримуючи холод і темряву свого нового життя, Лінгард слухав Вазуба, що розповідаз Джаффірову повість. Обличчя старого серанга виявляло страшенне пригнічення, і в його словах вчувався безмежний смуток.

— Так, присягаюся аллахом! Всі вони були там: Тенга— тиран; раджа Гассім — правитель без країни; Даман— бродячий ватажок. Вони сміливо зійшли на борт, бо Йоргенсон дозволив їм, а нам сказали, що ти, туане, добровільний бранець у Белараба. Вони сказали, що всю ніч ждали від тебе чи від Белараба посланця з звісткою про мир. Але нікого не було. Тільки розвиднилось, вони поїхали в лагуну, щоб заприязнитися з туаном Иоргенсо-ном, бо ти, туане, вони казали, немовби зовсім не існуєш, ніби такий же ти безсилий, як мертвий, бо ти звичайний раб білих людей і бранець Белараба. Так говорив Тенга. Аллах відняв у нього розум і страх. Він, мабуть, думав, що все обійдеться, бо на борту були раджа Гассім та леді Іммада. Кажу тобі, вони сиділи як бранці серед жорстоких ворогів! Леді Іммада в смутку закрила своє лице. Раджа Гассім кивнув Джаффірові, той підійшов і говорив із своїм паном. Трюм одкрили й багато іланунів полізли всередину корабля, щоб розглянути багатства. За все своє життя не бачили вони стільки добра. Джаффір із своїм паном добре чули розмову Йоргенсона із Тенгою. Тенга просив туана Йоргенсона віддати йому й Даману зброю і все, що було на борту. І він сказав:

— Ми підемо супроти Белараба й помиримось із тими білими людьми. Ми добре поведемось з ними й відпустимо плисти в свою країну. Вони нам не потрібні. Ти, туане Йоргенсон, єдиний білий, що мені потрібний.

Гассім з Джаффіром чули, як Йоргенсон сказав:

— Тепер, коли ти розповів мені усе, їдь краще звідси і повертайся завтра.

Тенга спитав:

— Чому? Хіба тобі зручніше битися зо мною завтра?— Він засміявся й ляснув себе по стегнах.

А туан Йоргенсон сказав:

— Так, я хочу битися з тобою, але й павук дозволяє мусі помолитися.

Туан Йоргенсон говорив якось чудно і голосніше, ніж завжди. О, раджа Лаут, Джаффір і білий усю ніч ждали якогось знаку від тебе, якогось пострілу чи вогнища. Але нічого не було. Раджа Гассім шепнув Джаффіру, щоб, тільки буде змога, стрибав за борт і передав тобі його прощання. Джаффір налагодився виконать наказ вождя, хоч і не знав, чи пощастить йому дістатись берега серед човнів; до того ж він не знав, чи ти живий. Та він нічого не сказав про це раджі. Туман розвіявся й одкрив усе перед очима. Туан Йоргенсон стояв, тримаючи між пальцями запалену сигару. Тенга сидів навпроти нього на одному з крісел, що з них користувались білі. Його вояки стояли поруч нього; між ними був Даман з Сентоном, що мурмотів закляття; пангеранси ходили біля люка. Джаффір вже міг стрибати в воду, але вагався. Сонце у чистому повітрі страшенно сяяло. Туан Йоргенсон ще раз глянув на огорожу Белараба, о, раджа Лаут! Та там нічого не було, навіть знамена, що висіло перше. Джаффір оглянувся й побачив, як Йоргенсон узяв сигару в зуби й плюнув у люк. В ту ж мить раджа Гассім штовхнув Джаффіра, і той стрибнув за борт. Він ще знаходився в воді, коли ввесь світ затьмарився навколо нього. Наскочила велика хвиля й кинула його на берег. Поблизу нього падали уламки дерева, шматки заліза й тіла розірваних людей. А він насилу видерся із мулу. Коли ще плив, щось вдарило його, і він подумав, що вмирає. Але життя ще ворушилось в ньому, бо мав доручення до тебе. Довго він ліз під деревами, бо посланець не мусить спочивати, доки не передасть наказу. Врешті досяг лівого берега. Потім поплив, бо коли не вмер, то, певно, був на тому боці. Коли він плив, зовсім знесилився. Та якось здерся на пливучу деревину й лежав на ній, як мертвий, доки не витягли його.

Вазуб скінчив. Коли ж настала мовчанка, Лінгарду здалося, що неможливо смертній людині терпіти більше, як терпить він. Цей чоловік страждав, бо буйне виявлення зневіри Йоргенсона в людське життя розбило його душу, позбавило тіло всієї сили опору, прирікши його на безкраю гризоту й безмежні муки.

— Іди, Вазубе,— мовив він.— Вони всі вмерли, але я хочу спати.

Вазуб здивовано звів очі.

— Туане, тобі доконче треба вислухать Джаффіра.

— Він умирає? — тихо спитав Лінгард.

— Хто зна?—Вазубів голос звучав настирливо, як і раніш.— На його тілі немає ран, але, туане, він не хоче жити.

— Покинутий своїм вождем,— прошепотів Лінгард. Вазуб пождав і проказав:

— І він, туане, має до тебе якесь доручення.

— Та я не хочу його чути.

— Воно від тих, хто вже ніколи не говоритиме до тебе,— напосідав Вазуб.— Важливе доручення. Власні слова раджі. Тому Джаффіру й тяжко вмерти. Він все шепоче про якийсь там перстень, який він випустив із рук. То був великий талісман.

— Так. Який нічому не зарадив. Коли ж піду й скажу йому, чом сам не діяв, він перекаже це раджі, бо він вмирає... Хотів би знати я, де вони стрінуться,— прошепотів він сам до себе. —

Вазуб поглянув знов на Лінгарда.

— Рай—місце для всіх правовірних,— прошепотів він, твердий у своїй вірі.

Людина, що загинула від погляду на рай, уважно подивилась на малайця. Лінгард пішов на палубу. Йдучи до люка, капітан не стрів нікого, наче всі люди од нього од-ступились, окрім старого, що йшов попереду, та того другого, який вмирав, ждучи його приходу. Лінгард схилився на коліна в головах Джаффіра. Той зразу стих. Лінгард схилився вухом до почорнілих губ.

— Ну, передай своє доручення,— звернувся він.

— Раджа хотів 'ще раз стиснути твою руку,— прошепотів Джаффір.— Я мав тобі сказати...— заговорив він і спинився.

— Що мав сказати?

— Щоб ти про все забув,— мовив Джаффір. І після цього він більш нічого не казав, поки Лінгард прошепотів:

— А леді Іммада? Джаффір напружив усю силу.

— Вона вже більше не надіялась,— промовив він виразно.— Кінець прийшов до неї, коли вона сиділа в смутку під покривалом. Я навіть не побачив її лиця.

Лінгард хитнувся й мало не впав, якби Вазуб, що стояв поруч, не підхопив його. Джаффір немов нічого не помітив і все дививсь на сволок.

— Чи чуєш мене, Джаффіре? —спитав Лінгард.

— Чую.

— Я не одержував персня. Хто мав його принести?

— Ми віддали його тій білій жінці, нехай її поглине пекло!

— Ні! Краще мене,— з страшенним розпачем промовив Лінгард, а Вазуб із жахом звів руки догори.— Бо якби вона й віддала мені перстень, то це було б однаково, що віддала б німому, глухому і безсилому.

Не можна було зрозуміти, чи чув Джаффір, бо він нічого не казав. Погляд його був непорушний, тільки тіло під ковдрою поворухнулось, немовби одсуваючись од білої людини. Лінгард підвівся і звелів Вазубові лишитися біля Джаффіра. Виходячи, ні разу не поглянув на того, що вмирав. І знов здалось йому, ніби іде він по шканцях опустілого корабля. Служка-мулат, що стежив через шпарку в дверях, побачив, як пішов він до каюти й грюкнув за собою дверима. З годину ніхто не йшов до цих дверей, а потім Картер спустивсь туди й, не відчиняючи, спитав:

— Ви там, сер?

Йому відповіли:—Зайдіть.— Ця відповідь звучала сильно й голосно і трохи заспокоїла Картера. Він увійшов.

— Джаффір умер.

Лінгард здригнувся. Він подумав, що тепер, коли Джаффір умер, на цій спустошеній землі вже не лишилося нікого, хто б дорікнув йому; нікого, хто знав про велич його намірів; про щиру приязнь між ним, Гассімом та Імма-дою; про глибину його любові до цих людей; про запал його мрій та про довір'я, що було йому від них за нагороду. Через презирство Йоргенсона до життя — усього цього як не було. Це стало таємницею, навіки схованою в його грудях.

— Скажіть Вазубові, хай видасть матросам бавовняного полотна, щоб поховали його як слід. Хай зроблять це сьогодні опівночі. Дайте їм човна. Гадаю, вони захочуть одвезти його на мілину.

— Так, сер,— промовив Картер.

— Дасте їм все, що треба: лопати, смолоскипи... Вазуб хай проспіва молитви. Рай судився всім правовірним. Ви розумієте мене, м-р Картер? Рай! Хотів би я знати, який-то буде йому рай. Якщо і там він бігатиме з дорученням по джунглях, то йому, певно, не схочеться такого раю!

Картер непорушно слухав. Йому здалося, що капітан забув про нього.

— Ввесь час він спатиме на тій замілині,— знову почав Лінгард, сидячи на старому місці під золотими блискавками, і, спершись ліктями на стіл, стискав руками скроні.— Коли їм потрібна буде дошка, дайте їм оту товсту, дубову.

Картер почував себе дуже прикро під цим напруженим поглядом. Але його не одсилали, і він не йшов.

— Все буде зроблено, сер,— сказав він.— Гадаю, сер, що яхта рушить завтра ранком?

— Якщо вона не виїде, ми стрельнемо по ній разів зо два з гармати, щоб піддати духу. Як ви гадаєте, містер Картер?

Картер не знав, чи посміхатись, чи жахатись. Він вирішив, що йому нічого казати. Та Лінгард і не ждав відповіді.

— Я сподіваюсь, що ви, м-р Картер, залишитесь зо мною?

— Я вже казав, вам, сер, що ваш, коли ви хочете.

— Та лихо в тому, м-р Картер, що я уже не той, з яким ви говорили в Каріматі.

— Так само й я, сер.

Лінгард замислено глянув на нього.

— Врешті, ви потрібні не мені, а бригові.