Володар Мух - Сторінка 2

- Вільям Джеральд Голдінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мене навчив батько. Він служить командиром на флоті. Ось одержить відпустку, приїде і врятує нас. А хто твій батько?

Раптом Роха почервонів.

– Мій тато помер, – сказав швидко, – а мама…

Він скинув окуляри і марно шукав, чим би їх витерти.

– Я жив у тітоньки. Вона мала кондитерський магазин. У мене завжди було так багато цукерок. Скільки хочеш. Коли твій тато нас врятує?

– Як тільки зможе.

Роха випростався, стікаючи водою, і стояв голий, протираючи окуляри шкарпеткою. Тепер через ранкову спеку до них долинало тільки протягле ревіння хвиль, що розбивалися об рифи.

– Як він дізнається, що ми тут?

Ральф розплатався у воді. Сон огортав його, наче туманний міраж, перемагаючи яскраві барви лаґуни.

– Як він дізнається, що ми тут?

"А так, – подумав Ральф, – а так, а так". Ревіння хвиль коло рифів відсунулося ще далі.

– Йому скажуть в аеропорті.

Роха похитав головою, зблиснув окулярами і подивився вниз на Ральфа.

– Не скажуть. Ти хіба не чув, що казав пілот? Про атомну бомбу? Всі загинули.

Ральф вибрався з води, став перед Рохою і замислився над цією новою напастю. Роха не вгавав:

– Це ж острів, правда?

– Я вилазив на скелю, – повільно мовив Ральф, – і гадаю, що це острів.

– Всі загинули, – правив Роха, – а ми на острові. Ніхто не знає, де ми. Твій тато не знає, ніхто не знає.

Губи його здригнулися, скельця окулярів затуманились.

– Ми тут можемо залишитися до смерті.

Від цих слів спека неначе виросла, набравши загрозливої ваги, лаґуна наступала на них сліпучим блиском.

– Піду по одежу, – промимрив Ральф, – отуди.

Побіг по піску, витримуючи натиск зловорожого сонця, перетнув ґранітову плиту, знайшов свій розкиданий одяг. Знов одягти сіру сорочку виявилося навдивовижу приємно. Тоді він виліз на гребінь плити і сів на вигідний стовбур у зеленому затінку. Туди ж приволікся Роха зі своїм одягом під пахвою. Обережно опустився лицем до лаґуни на повалений стовбур коло маленького уступу, по ньому застрибали мерехтливі зайчики. Він знову заговорив:

– Треба розшукати решту. Треба щось робити.

Ральф мовчав. Тут був кораловий острів. Заховавшись від сонця, легковажачи невтішними словами Рохи, він приємно замріявся. Роха наполягав:

– Скільки нас тут?

Ральф підійшов і став коло Рохи.

– Не знаю.

У спекотній імлі то тут, то там вітрець здіймав баранці на водяній гладіні. Часом, коли вітрець досягав Гранітової плити, пальмові крони перешіптувались і плями тьмяного сонячного світла ковзали по тілах хлопчиків або літали, наче яскраві пташки.

Роха поглянув на Ральфа. Всі тіні перевернулися на його обличчі; вгорі були зелені, а яскраві, з лаґуни, – внизу. Сонячна пляма повзала по чуприні.

– Треба щось робити.

Ральф дивився на нього й наче не помічав. Ось вона, уявна, ніколи не бачена країна, з'явилася навсправжки. Ральфові уста розпливлися в захопленій усмішці, а Роха, сприйнявши цю усмішку як знак визнання, засміявся з утіхи.

– Якщо це справді острів…

– Що то таке?

Ральф перестав усміхатися і показав рукою на лаґуну. В гущавині водоростей лежало щось кремово-біле.

– Камінь.

– Ні. Мушля.

Раптом Роха аж закипів від високого захоплення.

– Точно, це мушля. Я колись таку бачив. Висіла в одного на садовій огорожі. Він казав, що це ріг. Бувало, просурмить у той ріг – і приходить його мама. Річ дуже коштовна…

Під боком у Ральфа молодецька пальма схилилася над лаґуною. Під її вагою коріння вивернуло тонкий ґрунт, і пальмочка незабаром мала впасти. Ральф вирвав її з землі і почав штрикати нею в воду, розганяючи врізнобіч яскравих рибок. Забувши про обачність, Роха нахилився вперед.

– Обережно! Розіб'єш…

– Помовч! – кинув Ральф неуважно. Мушля була цікавою, гарною і коштовною іграшкою, та його відгороджували від Рохи живі примари сьогоднішньої мрії, де для Рохи не було місця. Зігнувшись, пальмовий прутик виштовхнув мушлю з водоростей. Ральф сперся на одну руку, а другою натискав на прутик, поки не підняв мушлю, з якої стікала вода. Роха схопив її.

Тепер, коли мушлю можна було не тільки побачити, а й помацати, Ральф так само запалився. Роха бурмотів:

– …ріг, та який дорогий. Будь певен, він коштує купу грошей… у нього такий висів на садовій огорожі, й моя тітонька…

Ральф узяв мушлю в Рохи, і по його руці стекло трохи води. Мушля мала ясно-кремову поверхню, де-де поцятковану блідо-рожевими плямками. Між кінчиком з невеличкою діркою і широкими рожевими губами лежало вісімнадцять дюймів спіральних звивин, покритих тонким рельєфним малюнком. Ральф витрусив пісок з глибокого розтруба.

– …ревіла, як корова, – говорив Роха, – а ще в нього були білі камінчики та клітка з зеленим папугою. Звичайно, він не дув у білі камінчики, він казав…

Роха зупинився, щоб перевести дух, і погладив блискучий предмет, що лежав у Ральфа в руках.

– Ральфе!

Ральф підвів очі.

– Нею можна покликати інших. Зібрати збори. Вони прийдуть, коли нас почують…

Його очі сяяли, коли він дивився на Ральфа.

– Ти ж цього хотів, правда? Ти для цього дістав ріг з води?

Ральф відгорнув з чола ясне волосся.

– Як твій товариш сурмив у нього?

– Так, ніби плював, – сказав Роха. – А мені тітонька забороняла дути через дихавицю. Він казав, звідси треба дути. – Роха поклав руку на своє випнуте черевце. – Спробуй, Ральфе. І всіх скличеш.

Без особливої довіри Ральф приклав до губів вузький кінець мушлі і дмухнув. Усередині щось зашаруділо, та й край. Ральф витер солону воду з губів і знову спробував, але мушля мовчала.

– Він так, ніби плював.

Ральф склав губи дудочкою і пустив у мушлю струмінь повітря, у відповідь вона мгикнула низьким басом. Це так розсмішило хлопчиків, що у перерві між вибухами реготу Ральф іще кілька хвилин видобував чудний звук.

– Ось сюди, знизу він дув.

Ральф нарешті зрозумів, набрав повні груди повітря і дмухнув. І зразу мушля відгукнулась. Глибокий, різкий звук загув під пальмами, розлився у лісових хащах, луною відбився від рожевого ґраніту скелі. Над вершинами дерев знялися хмари птахів, щось вискнуло й помчало в кущах.

Ральф відняв мушлю від губів.

– Ого!

Голос його видався шепотом після оглушливого звуку рога. Він приклав ріг до рота, набрав повні груди повітря, дмухнув сильніше, і вища на октаву нота зазвучала суремним ревом ще пронизливіше, ніж доти. Роха щось кричав, його лице світилося, окуляри зблискували. Верещали птахи, дрібні звірятка кидалися врозтіч. Ральф подув легше; нота впала на октаву, звук глухо мгикнув і скінчився шурхотом повітря.

Ріг обернувся мовчазним, блискучим іклом; обличчя в Ральфа потемніло з натуги; тим часом повітря над островом повнилося пташиним гамором і дзвеніло луною.

– Можу закластися, що його чути за милі.

Ральф продихався і видув низку коротких гудків.

Роха вигукнув:

– Є один!

Між пальмами ярдів за сто на пляжі з'явилася дитина. То був русявий окоренок років шести, у подертому одязі, з обличчям замурзаним якимись липкими ягодами. Він спустив штанці з очевидною метою і тільки наполовину нап'яв їх назад. Хлопчик сплигнув з пальмової тераси в пісок, а штанці впали аж до кісточок; він виступив з них і побіг до Гранітової плити. Роха допоміг йому вилізти нагору. Тим часом Ральф сурмив далі, доки з лісу не почулися голоси. Малюк сів навпочіпки перед Ральфом і дивився на нього знизу вгору блискучими очима. Переконавшись, що діється щось важливе, він задоволено застромив у рота рожевий великий палець, єдиний, що залишався чистим. Роха нахилився до малюка.

– Тебе як звуть?

– Джоні.

Роха пробурмотів ім'я собі під ніс, а тоді прокричав Ральфові; той не звернув уваги і сурмив далі. Його лице потемніло від дикої напруги, якої вимагав цей надзвичайний звук, серце калатало під сорочкою. Крики в лісі поближчали.

Було видно, що берег заворушився. Пляж тремтів у пекучій імлі, приховуючи по всій своїй довжині багато постатей: по гарячому піску, що глушив кроки, хлопчики прямували до плити. Зовсім поряд з лісу вийшло троє малюків, не старших за Джоні, – мабуть, напихалися там ягодами. Чорнявий хлопчик, не набагато менший за Роху, розгорнув плетиво кущів, опинився на плиті й бадьоро всім усміхнувся. А діти все прибували. За прикладом простодушного Джоні, вони сідали на повалені пальмові стовбури і чекали. Ральф усе видимав короткі пронизливі гудки. Роха ходив серед дітей, питаючи у всіх імена, і кривився, намагаючись їх запам'ятати. Діти слухали його так покірливо, як раніше слухали дорослих з мегафонами. Декотрі хлопчики були голі й несли свій одяг у руках; інші – напівголі чи більш-менш одягнені, у шкільних формах – сірих, синіх, коричневих, у піджачках чи светрах. На одягу були нашивки, навіть девізи, яскраві смужки на шкарпетках та пуловерах. У зеленому затінку видніли голови: темні, ясні, зорні, каштанові, золотаві й попелясті; діти щось бурмотіли, перешіптувалися, поглядаючи на Ральфа широко розплющеними очима, і думали. Нарешті щось робилося.

Діти, котрі прямували понад берегом, по двоє або по одному, впадали в поле зору, коли виходили зі спекотного мрева на пісок біля плити. Тоді око спочатку зупинялося на чорній, наче кажан, істоті, яка танцювала на піску, і лише потім сприймало постать над нею. Та чорна істота була тінь, прямовисне сонце стискало її в клапті під квапливими ногами. Ральф ще сурмив у ріг, коли над тремтливими чорними плямами до плити добігла остання двійка хлопчиків. Двоє круглоголових хлопчиків з волоссям наче клоччя впали на землю і вишкірилися до Ральфа, осміхаючись і тяжко дихаючи, як собаки. Вони були близнята, і їх весела двоїстість вражала і викликала недовіру в кожного, хто на них дивився. Кремезні, життєрадісні, вони одночасно дихали, одночасно всміхалися. Вони звернули вгору до Ральфа вологі губи, здавалося, їхнім обличчям бракує шкіри: профілі невиразні, роти напіврозтулені. Блимаючи окулярами, Роха схилився до них, і між гудками почулося, як він повторює імена:

– Ерік, Сем. Сем, Ерік.

Тоді він заплутався, близнята затрусили головами, показуючи один на одного, а натовп реготав.

Нарешті Ральф перестав густи й сів і собі, звісивши руку з мушлею та поклавши голову на коліна. Луна завмерла, за нею сміх; запанувала тиша.

В діамантовому мареві берега ворушилося щось темне. Перший це помітив і почав придивлятися Ральф, та так пильно, аж усі погляди звернулися в той бік.