Володар Мух - Сторінка 3

Потім з імли істота ступила на чистий пісок, і всі побачили, що темний колір давала не тіиь, а переважно вбрання. То була група хлопчиків, одягнутих у дивний, ексцентричний одяг; вони йшли в ногу двома рівнобіжними колонами. Шорти, сорочки, іншу Одежу вони несли в руках, та в кожного на голові була квадратова чорна шапочка зі срібною кокардою. Від шиї до кісточок їх покривали чорні плащі з довгими срібними хрестами на лівому боці грудей та з побриженими комірами. Від тропічної спеки, спуску, пошуків харчу й, нарешті, стомливого до поту переходу пекучим берегом їхні обличчя блищали, наче свіжовимиті сливи. Хлопець, який ними командував, був одягнений так само, але кокарду мав на шапочці золоту. Ярдів за десять від плити він дав своїй групі наказ зупинитися, і вони стали, віддихуючись, пітніючи, хитаючись під шаленим сонцем. Сам командир пішов уперед, скочив на плиту, маючи полами плаща, й зі світла опинився у майже цілковитій темряві.

– Де чоловік із сурмою?

Ральф збагнув, що той, засліплений сонцем, нічого не бачить, і відповів:

– Ніякого чоловіка з сурмою нема. Тільки я.

Хлопець підійшов ближче і, скривившись, придивлявся до Ральфа. Він тільки й побачив, що ясноволосого хлопця з кремовою мушлею на колінах, і це його не потішило. Він швидко обернувся, майнувши плащем.

– Отже, корабля нема?

Під обвислим плащем вимальовувалася висока, худа, кістлява постать, з-під чорної шапки вибивалося волосся. Його лице було зморщене, веснянкувате і бридке, але розумне. З лиця того дивилися ясно-голубі очі, від розчарування в них готова була спалахнути чи вже спалахувала злість.

– Отже, дорослих тут нема?

Ральф відповів йому в спину:

– Ні. Ми проводимо збори. Приєднуйтеся до нас.

Хлопчики в плащах почали виходити з шику. Високий крикнув на них:

– Хоре! Стояти на місці!

Втомлено й покірно хористи вишикувалися в лінію і стояли, хитаючись від спеки. А все ж дехто почав несміливо протестувати.

– Але, Мерідью, послухай, Мерідью… дозволь нам…

Враз один із хлопчиків упав обличчям у пісок, і лави зламалися. Вони підняли зомлілого і витягли на плиту. Мерідью вирячив очі, хоча без особливого зворушення.

– Ну гаразд. Сідайте. А цей нехай лежить.

– Ну що ти, Мерідью!

– Завжди він зомліває, – сказав Мерідью. – І в Ґібралтарі, і в Аддис-Абебі, а під час заутрені впав прямо на реґента.

Тут хористи захихотіли; наче чорні птахи, вони обсіли повалені навхрест стовбури і з цікавістю розглядали Ральфа. Роха не питав їхніх імен. Його лякала ця уніформована вищість і нецеремонна владність у голосі Мерідью. Тож він заховався за Ральфа і заходився коло своїх окулярів.

Мерідью повернувся до Ральфа:

– Виходить, тут нема нікого з дорослих?

– Нема.

Мерідью сів на стовбур і поглядом обвів усіх.

– Тоді ми повинні самі за себе подбати.

Почуваючись у безпеці коло Ральфа, несміливо озвався Роха:

– Тому Ральф і скликав збори. Щоб вирішити, що нам робити. Ми дізналися імена. Ось Джоні. А ті двоє – вони близнята – Сем та Ерік. Котрий Ерік? Ти? Ні, ти Сем.

– Я – Сем…

– А я Ерік.

– Нам краще всім познайомитися, – встряв Ральф. – Отже, я Ральф.

– Але ми знаємо більшість імен, – сказав Роха, – тільки-но їх почули.

– Дитячі імена, – пирхнув Мерідью. – Чого це мені бути Джеком? Я – Мерідью.

Ральф зиркнув на нього. То був голос людини, яка знає, чого хоче.

– Тоді, – провадив Роха, – отой хлопчик… я забув…

– Ти забагато базікаєш, – урвав Джек Мерідью, – заткни пельку. Жирний.

Вибухнув сміх.

– Він не Жирний, – гукнув Ральф, – Роха – його справжнє прізвисько.

– Роха!

– Роха!

– Ой, Роха!

Тоді вже знялася буря реготу, сміялися навіть найменші. В ту хвилину хлопці об'єдналися в коло однодумців, тільки Роха зоставався сам; він густо почервонів, схилив голову і знову заходився протирати окуляри.

Нарешті сміх затих, і хлопці знов почали знайомитися. Після Джека Моріс був другий за зростом серед хористів, але кремезний і весь час усміхнений. Був ще тендітний, вовчкуватий хлопчик, якого ніхто не знав і який тримався осторонь, потайний і заглиблений у себе. Він пробурмотів, що його звуть Роджер, і знову змовк. Біл, Роберт, Гарольд, Генрі; той хорист, що був знепритомнів, уже сів на пальмовий стовбур, блідо всміхнувся до Ральфа і назвався Саймоном.

Джек заговорив:

– Треба вирішити, як нам урятуватися.

Почувся гомін. Один з малюків. Генрі, попросився додому.

– Цить, – наказав Ральф неуважливо. Підняв угору мушлю. – Гадаю, нам треба обрати ватажка, щоб він усе вирішував.

– Ватажка! Ватажка!

– Ватажком можу бути я, – сказав Джек зі спокійною погордою, – я заспівую у хорі і старший над ним. А ще можу чисто взяти до-дієз.

Знову гомін.

– Ну, гаразд, – сказав Джек, – я…

Він завагався. Чорнявий – Роджер – нарешті заворушився і запропонував:

– Проголосуймо.

– Такі

– Проголосуймо за ватажка!

– Давайте голосувати!

Вибори виявилися забавкою не менш цікавою за ріг. Джек був запротестував, та коли раніше всі галасували, бо хотіли мати ватажка, то тепер галас учинився навколо виборів, і найбільше пропонували Ральфа. Жоден хлопчик не пояснив би цього, адже винахідливість, власне, виявив Роха, а найочевидніший лідер був Джек. Та Ральфа вирізняв спокій, з яким він сидів, зріст і приваблива зовнішність, найдужче ж, хоч і найнебезпечніше, переконував ріг. Той, хто сурмив у нього, а тепер сидів з цим тендітним предметом на колінах, чекаючи на їхню ухвалу, був істота незвичайна.

– Давай отого, з мушлею!

– Ральфа! Ральфа!

– Отой, із сурмою, нехай буде ватажком.

Ральф підніс руку, закликаючи до тиші.

– Добре. Хто хоче, щоб ватажком був Джек?

Покірно й понуро підвели руки хористи.

– Добре. Хто хоче, щоб був я?

Усі, крім хористів та Рохи, негайно піднесли руки. Тоді так само неохоче підніс руку й Роха. Ральф порахував голоси.

– Отже, ватажок я.

Всі заплескали в долоні. Навіть хористи аплодували, а Джек від образи так почервонів, що позникали всі його веснянки. Він схопився на ноги, потім передумав і знову сів, поки в повітрі дзвеніли оплески. Ральф поглянув на нього, наче хотів щось запропонувати.

– Звичайно, хор залишається під твоєю командою.

– Вони можуть бути солдатами…

– Або мисливцями…

– А може…

Рум'янець зійшов з обличчя Джека. Ральф знову підніс руку, закликаючи до тиші.

– Джек керує хором. Вони будуть… ким би ви хотіли, щоб вони були?

– Мисливцями.

Джек та Ральф усміхнулись один до одного з несміливою симпатією. І враз усі загаласували.

Джек підвівся.

– Добре. Хористи можуть скинути мантії.

Хористи позривалися з місць, так ніби закінчився урок, загаласували, покидали на траву чорні плащі. Джек розстелив свій плащ на стовбурі коло Ральфа. Від поту сірі шорти прилипли йому до тіла, Ральф захоплено поглянув на них, а Джек перехопив погляд і пояснив:

– Я спробував перебратися за ту гору, перевірити, чи всюди вода. Але почув твою мушлю.

Ральф усміхнувся і підняв мушлю, вимагаючи тиші.

– Слухайте всі. Мені потрібен час, щоб обміркувати все. Я не можу вирішити все відразу. Якщо це не острів, то нас урятують дуже швидко. Тож треба дізнатися, чи це острів. Усі мають залишатися на місці, чекати й нікуди не відлучатися. Троє з нас – більше ми не візьмемо, а то заплутаємося в хащах і загубимося – троє з нас підуть у розвідку і все з'ясують. Піду я, Джек і, і…

Він обвів поглядом коло сповнених готовності облич. Вибирати було з кого.

– І Саймон.

Навколо Саймона захихотіли, й він підвівся, всміхаючись. Тепер блідість уже зійшла з його обличчя, він виявився худорлявим, щупленьким, жвавим хлопцем, який дивився з-під шапки прямого волосся, чорного й цупкого.

Він кивнув Ральфові:

– Я піду.

– І я…

Джек вихопив звідкись великий мисливський ніж і всадив його в стовбур. Зчинився гамір і зразу ж завмер. Роха захвилювався:

– Я теж піду.

Ральф повернувся до нього:

– Ти не надаєшся для такої роботи.

– Все одно…

– Ми тебе не беремо, – сказав Джек категорично. – Дивись, нас троє.

Роха бликнув окулярами.

– Я був з ним, коли він знайшов ріг. Я був з ним раніше за всіх.

Ні Джек, ні решта не зважали на нього. Всі почали розходитися. Ральф, Джек та Саймон сплигнули з плити й пішли по піску, минаючи ставок. Роха задріботів позаду.

– Хай Саймон іде посередині, – сказав Ральф, – а ми зможемо розмовляти над його головою.

Всі троє рушили в ногу. Це означало, що час від часу Саймонові доводилося підбігти крок-два, щоб не відстати. Незабаром Ральф зупинився й повернувся до Рохи:

– Послухай-но…

Джек і Саймон прикинулися, немовби нічого не помітили. Вони пішли далі.

– Тобі не можна йти.

Окуляри в Рохи затуманилися знову, цього разу від приниження.

– Ти сказав їм. Після того, як я просив тебе…

Його обличчя спалахнуло, губи тремтіли.

– Після того, як я сказав, що не хочу…

– Та про що ти в біса торочиш?

– Що мене прозвали Роха. Я сказав, мені байдуже, аби лиш не кликали Рохою, і я просив нікому не казати, а ти відразу роздзвонив…

Запанувала мовчанка. Ральф поглянув на Роху уважніше і зрозумів його образу й приниження. Він завагався, вибачатись йому чи образити ще раз.

– Краще Роха, ніж Жирний, – сказав він нарешті навпрямки, як щирий ватажок, – у кожному разі, пробач, якщо я тебе образив. А тепер, Рохо, йди та вивчай імена. Це твоя робота. До зустрічі.

Він повернувся й побіг наздоганяти решту. Роха стояв, і рум'янець обурення помалу сходив з його обличчя. Він повернув назад до плити.

Троє хлопців жваво чимчикували по піску. Був відплив, понад водою з'явилася стежка твердого, наче вторований шлях, встеленого водоростями берега. Якісь чари огорнули їх, огорнули берег, вони відчули їх і були щасливі. Вони забалакували один до одного, збуджено сміялись, говорили водночас, не слухаючи. Усе навколо світилося. Від повноти почуттів Ральф став на голову і перекинувся вперед. Коли всі досхочу насміялися, Саймон сором'язливо погладив Ральфа по руці, й вони знову зареготали.

– Ходімо, – озвався нарешті Джек, – ми ж дослідники.

– Дійдемо до краю острова, – заявив Ральф, – і зазирнемо за ріг.

– Якщо це острів…

Тепер, після полудня, імла трохи спала. Вони знайшли кінець острова, цілком виразний, не зачарований, з конкретним обрисом і виглядом. Як і скрізь, там було безладно накидане каміння, а одна велика брила лежала просто в лаґуні. На ній гніздилися морські птахи.

– Наче цукрова глазур, – зауважив Ральф, – на рожевому торті.

– Ми не зможемо заглянути за ріг, – мовив Джек, – його взагалі нема.