Володар Мух - Сторінка 21

Нарешті Джек знайшов горло, і гаряча кров бризнула йому на руки. Свиня знесило звалилась під ними, і вони лежали на ній згори, обважнілі й задоволені. А посеред галявини, як і раніше, танцювали, поглинуті лише собою, метелики.

Аж ось збудження від убивства вгамувалося. Хлопці відступили назад, Джек звівся й простяг руку.

– Подивіться!

Джек захихотів, замахав долонями, з яких Стікала кров, хлопці зареготали. Потім Джек схопив Моріса й розмазав кров тому по щоках. Роджер почав витягати свого списа, і тоді хлопці помітили, куди він поцілив. Роберт уклав усе в одну фразу, яку сприйняли вибухом сміху.

– Прямо в гузно!

– Ти чув?

– Ти чув, що він сказав?

– Прямо в гузно!

Цього разу головні ролі зіграли Роберт із Морісом; Морів так кумедно наслідував спроби свині ухилитися від нещадного списа, що хлопці плакали зо сміху.

Та набридло й це Джек витер об камінь скривавлені руки. Тоді взявся до свині, розпоров їй черево і почав виймати гарячі сувої кольорових кишок, скидаючи їх на купу. Інші дивились. Він працював і примовляв:

– М'ясо заберемо на берег. Я піду до плити і запрошу їх на бенкет. Щоб не гаяти часу.

Озвався Роджер:

– Ватажок…

– Га?

– Як ми розведемо вогонь?

Джек сів навпочіпки і похнюплено дивився на свиню.

– Наскочимо на них зненацька і захопимо вогонь. Зі мною підуть четверо: Генрі, ти, Біл та Моріс. Розмалюємо щоки, підкрадемося. Роджер нехай хапає головешку, поки я говоритиму. Решта хай несе оце туди, де ми зустрілися. Там і розкладемо вогонь. А потім…

Він замовк, устав і поглянув на тіні під деревами. Голос його був тихіший, коли він озвався знову:

– Але ми залишимо частину здобичі для…

Знов укляк і заходився орудувати ножем.

Хлопці юрмилися навколо. Через плече він кинув до Роджера:

– Загостри палицю з двох кінців.

Нарешті він підвівся, тримаючи в руках свинячу голову, з якої капотіла кров.

– Де палиця?

– Ось.

– Застроми її в землю. Ага тут камінь. Ну, застроми в щілину. Сюди.

Джек підняв свинячу голову, насадив її м'яким горлом на загострену палицю, що пробила горлянку й виткнулася з рила. Відступив на крок, а голова залишилася висіти, по палиці тонкою цівкою збігала кров.

Хлопці мимоволі відсахнулися, у лісі було дуже тихо. Вони дослухалися, але чулося тільки, як гули мухи навколо викинутих нутрощів.

Джек прошепотів:

– Беріть свиню.

Моріс та Роберт настромили тушу на рожен, підняли цю мертву ношу й приготувалися йти. Вони стояли в тиші над калюжею засохлої крові, несподівано їхній вигляд виказав переляк.

Джек сказав голосно:

– Голова – для звіра. Це – подарунок.

Тиша прийняла дарунок і вселила страх. Голова стирчала на палі й немов усміхалася каламутними очима, на зубах чорніла запечена кров. І враз щодуху всі помчали геть через ліс до відкритого берега.

Саймон залишався на місці – маленька брунатна постать, захована в листі. Навіть заплющивши очі, він бачив свинячу голову на палі. Її приплющені очі заволокло безмежним цинізмом дорослого життя. Ті очі переконували Саймона: все – погане.

– Я знаю.

Саймон зауважив, що сказав це вголос. Швидко розплющив очі. Голова вдоволено щирилася, облита химерним світлом, байдужа до мух, до випатраних нутрощів, навіть до тієї зневаги, з якою її наколото на палю.

Він відвів очі й облизав сухі губи.

Дарунок для звіра. А що як звір по нього прийде? Здається, голова з ним погодилась. "Біжи, – мовчки говорила голова, – вертайся до своїх. Ну певно ж, вони просто пожартували, навіщо перейматися? Просто тобі зле, та й годі. Ну, розболілася голова, може, з'їв що. Йди собі, дитино", – мовчки приказувала голова.

Саймон звів погляд на небо й відчув тягар свого мокрого чуба. Там, нагорі, вперше з'явилися хмари, величезні набряклі бані повиростали над островом, сірі, рожеві, мідяні. Хмари зависли над землею, тиснули на неї, ненастанно видушуючи тяжку, виснажливу задуху. Метелики й ті повтікали з галявини, де шкірилася й капала кров'ю відразлива почвара. Саймон опустив голову, намагаючись не розплющувати очей, потім прикрив їх долонею. Під деревами не було тіней, все завмерло, взялося перламутром, дійсне здавалося примарним та непевним. Купа нутрощів почорніла від мух, гудючих наче пилка. Ось мухи добралися й до Саймона. Пересичені, вони пообсідали струмки поту, що текли по його тілу, й пили. Вони лоскотали йому ніздрі й стрибали по ногах. Чорні, райдужно-зелені, незліченні; а перед Саймоном на палі стримів і шкірився Володар Мух. Нарешті Саймон здався і глипнув на нього; білі зуби, тьмяні очі, кров – одвічне, неминуче впізнавання прикувало його погляд. У правій скроні Саймонові, сягаючи мозку, закалатав живчик.

Ральф та Роха лежали на піску, дивилися у вогонь і ліниво шпурляли камінці в його бездимне серце.

– Та ломака вже згоріла.

– Де Ерікісем?

– Треба ще дров. Зелені гілки скінчилися.

Ральф зітхнув і підвівся. На плиті під пальмами тіней не було.. Тільки звідусіль лилося якесь химерне світло. Високо вгорі між набряклими хмарами, наче постріл, ударив грім.

– Зараз поллє як із відра.

– А що з вогнем?

Ральф побіг до лісу й повернувся з густою зеленою галузкою, звалив її у вогонь. Галузка тріснула, листя скрутилося, пішов жовтий дим.

Роха пальцями креслив на піску якісь візерунки.

– Лихо, що для вогню у нас замало люду. Можна вважати, що Ерікісем – одна зміна. Вони – одна зміна. Вони все роблять разом…

– Звичайно.

– Так це ж несправедливо. Хіба не ясно? Вони мають відпрацювати дві зміни.

Ральф не зразу второпав його слова. Він засмутився, що не вміє думати по-дорослому, і знову зітхнув. Цей острів подобався йому все менше й менше.

Роха скинув очима на вогонь.

– Незабаром доведеться підкинути ще одну зелену гілку.

Ральф перекотився на живіт.

– Рохо, що нам робити?

– Якось дамо собі раду без них.

– А вогонь?

Він похнюплено дивився на чорно-білу мішанину, де лежали недопалені гілки. Намагався відшукати точні слова.

– Я боюся.

Він побачив, що Роха підвів на нього погляд, і його понесло.

– Не звіра. Тобто і його також. Але ж ніхто не розуміє про вогонь. Якщо ти тонеш і тобі кидають линву… Якщо лікар каже; випий оце, а то ти помреш, – ти б випив, правда? Це ж так?

– Звісно.

– Невже вони не розуміють? Невже не ясно? Якщо не сиґналити димом, ми ж усі тут пропадемо. Поглянь!

Над жаринами тремтіла хвиля гарячого повітря, від диму не залишилося й сліду.

– Самі ми не зможемо підтримувати вогню. А їм байдуже. І найгірше… – Він пильно глянув у спітніле Рошине обличчя.

– І найгірше – іноді мені самому байдуже. Що коли й я, як інші, махну рукою на все? Що з нами буде?

Роха в глибокій тривозі скинув окуляри.

– Не знаю, Ральфе. Просто нам треба триматися, та й квит. Так би зробили дорослі.

Ральф, почавши свою сповідь, уже не міг заспокоїтися.

– Рохо, що сталося?

Роха подивився на нього вражено.

– Ти про що?

– Ні, ні, не це… я про інше… Чому в нас усе попсувалося?

Роха повільно протирав скельце й міркував. Він зрозумів, як щиро звіряється йому Ральф, і зашарівся з гордощів.

– Не знаю, Ральфе. Мабуть, усе через нього.

– Через Джека?

– Через Джека,

Навколо цього слова уже вироблялося табу.

Ральф поважно кивнув.

– Атож, – сказав він, – напевне, все через нього.

Раптом неподалік ліс здригнувся від реву. Звідти вискочили якісь пекельні прояви з червоно-біло-зеленими лицями. Вони так верещали, що малюки з лементом розбіглися навсебіч. Кутиком ока Ральф помітив, як тікає Роха. Двоє кинулося до вогню, і Ральф приготувався боронитися, та вони схопили палахкотючі головешки й дременули навтікача по пляжу. Решта троє спокійно стояли і дивилися на Ральфа; він помітив, що найвищий серед них, зовсім голий, тільки фарба та пояс – це Джек. Ральф затамував дух і спитав:

– Ну що?

Та Джек ніби й не чув. Він звів спис і прокричав:

– Слухайте ви всі. Я й мої мисливці живемо на березі коло пласкої скелі. Ми полюємо, і бенкетуємо, і живемо на свою вподобу. Хочете вступити до мого племені – приходьте. Може, я дозволю вам вступити. Може, й ні.

Він замовк, озирнувся. Під захистом маски він не знав сорому й сумління. По черзі зазирнув кожному в очі. Ральф стояв навколішки коло згарища, наче спринтер на старті, обличчя майже не видно з-під чуприни та сажі. Ерікісем виглядали з-за пальми край лісу. Якийсь малюк із червоним скривавленим лицем ревів коло ставка, а Роха сховався на плиті, притискаючи до себе білий ріг.

– Сьогодні в нас бенкет. Ми вбили свиню і маємо м'ясо. Хочете – приходьте, попоїсте з нами.

Нагорі в каньйонах хмар знову грякнуло. Джек з двома дикунами, яких було важко впізнати, здригнулися, підвели голови й заспокоїлись. Малюк коло ставка все репетував. Джек чекав. Потім щось нетерпляче прошепотів своїм дикунам:

– Ну, давайте, зараз!

Дикуни щось пробурмотіли. Джек різко наказав:

– Давайте!

Дикуни перезирнулися, підняли вгору списи і хором прокричали:

– З вами говорив Ватаг!

Тоді всі троє повернулись і побігли собі.

Ральф підвівся з землі і дивився в той бік, де зникли дикуни. Перемовляючись зляканим шепотом, надійшли Ерікісем.

– Я подумав, що це…

– А я так…

– …Налякався.

Роха стояв над ними на плиті, все обнімаючи ріг.

– Це були Джек, Моріс і Роберт, – сказав Ральф. – Ну й забави!

– Я думав, у мене зараз почнеться дихавиця.

– Начхати на твою дихавицю-здихавицю.

– Тільки-но я побачив Джека, так і вирішив, що він прийшов по ріг. Сам не знаю чому.

Хлопчики подивилися на білий ріг з повагою та ніжністю. Роха тицьнув його Ральфові в руки, і малюки, помітивши знайомий символ, почали сходитися назад.

– Ні, не тут.

Він повернувся до плити, відчуваючи потребу в ритуальності. Перший ішов Ральф, він пестив у руках білий ріг, тоді дуже похмурий Роха, далі близнюки, потім малюки й решта всі.

– Сідайте. Вони напали на вас, щоб узяти вогонь. Вони забавляються… Але…

Ральф із подивом відзначив у його мозку щось блимнуло, й запала темрява. Хотілося щось сказати, але темрява заслала розум.

– Але…

Вони слухали поважно, ще не заклопотані якимись сумнівами щодо його спроможності керувати. Ральф відгорнув з очей дурнувату гривку і поглянув на Роху.

– Але… а… вогонь! Так, так, вогонь!

Він засміявся, тоді замовк і знову заговорив плинно:

– Найголовніше – вогонь. Без вогню нас не врятують. Я б теж хотів розмалювати лице і вистрибувати, мов дикун.